– 2013-го хочу здійнятися на Монблан (гірська вершина в Західних Альпах, на кордоні Франції та Італії, – авт.), – каже Микола Кочубей, чернівецький учитель фізкультури, турист та альпініст СРСР, один з учасників славетної радянської команди чернівецьких туристів – срібних призерів Союзу. – Торік ходив у Карелію, виходив до Білого моря… А вперше я вирушив «з рюкзаком» 1966-го року на Кавказ. Відтоді не було такого року, щоби не ходив я кудись у похід!
Підпливли ближче – в стіні стоїть мамонтеня…
«Люди з рюкзаками» – так називали колись радянських мандрівників-альпіністів, допитливих піонерів, бородатих першопрохідців, які марили білими плямами на карті, дикими місцями, де не ступала ще нога людини. У високі гори вони вирушали як на небезпечну розвідку за лінію фронту: ретельно плануючи маршрут, місяцями готуючи припаси та спорядження. Адже важкі 40-денні походи – це не лише нові враження та адреналін, це також неабиякий ризик та важка праця.
– Григорій Махров, Еммануїл Друкман, Василь Шадний, Анатолій Помагайленко, Віталій Демченко, Аркадій Граунфельдс, Семен Вайнзов і Анатолій Костюченко… Цим складом ми ходили 26 років, – згадує Микола Кочубей. – Ми були першою командою України, якій удалося в чемпіонаті Радянського Союзу на кращий похід року посісти друге місце! Намагалися йти туди, де ніхто ніколи не був. Окрім проходження запланованим маршрутом, треба було ще й скласти детальний звіт, підготувати фото й відеоматеріали, зібрати колекцію мінералів… Я, наприклад, за завданням гідрометеоцентру подорожував з аерометром, перевіряв висоти: де відповідають зазначеним на карті, а де – ні…
– Коли ходили в Якутію, взяли одне друге та два третіх місця, – продовжує згадувати звитяги пан Микола. – Там і досі є місця, де не ступала нога людини. Місцеві кажуть: «Туди ніхто не ходить». Ми піднялися на вершину хребта Черського, пройшли через кілька відомих льодовиків, відкрили свій, назвавши його в пам’ять кінорежисера, одного з основоположників географічного фільму Володимира Шнейдерова. Відкрили п’ять перевалів, один з яких назвали Чернівецьким, інший – Буковинським. Середня висота ніби невелика, проте край настільки суворий… Часто доводилося ночувати на холодному льодові. Іноді засинали просто на хребті: з одного боку ноги над прірвою, з іншого – голова. Коли ж спускалися вниз – каміння супроводжувало такою «сипучкою», що розбивало каски, зривало рюкзаки…
Частину маршруту мандрівники сплавлялися річкою, над якою з обох боків грізно нависали скелі. І раптом Миколі Володимировичу здалося, що в нього – галюцинація. Адже він побачив, як зі скелі спускається ковтнути крижаної води… мамонт!
– Підпливли ближче – стоїть у стіні мамонтеня! Таке враження, ніби він іде, – дивується пан Микола. – 1973 рік був страшенно засушливий. Вічна мерзлота почала танути. От і підмило берег – шматок стіни сповз у річку, оголивши вмерзлу тушу…
На тому маршруті в льодову розщелину впав рюкзак Еммануїла Друкмана з усіма документами експедиції. Група мала закінчити підйом на перевал до вечора. Усі пішли вперед, залишилися лише Григорій Махров з Миколою Кочубеєм.
«Тоді все вирішувалося за лічені хвилини. Я був більш досвідченим туристом і розумів: мені спуститися легше, а от досвіду витягти мене в Миколи може не вистачити (у загоні він був наймолодшим, – авт.), тож спускався Кочубей», – розповідав в одному з інтерв’ю Григорій Махров.
– На двох мотузочках за рюкзаком спускався, – згадує Микола Володимирович. – Усе думав: витягне мене Григорій чи не витягне. Я вже пізніше дізнався, що перед цим Махров отримав струс мозку. Скільки років зустрічаємось – говоримо, згадуємо ті походи…
Турист з рюкзаком самотужки встати не міг
За словами Миколи Кочубея, за кордоном і досі гірські вершини підкорюють в основному індивідуали. Радянські ж команди заповнювали географічну карту. До серйозного походу іноді готувалися 2-3 роки. Самі готували спеціальну похідну ковбасу, сухарі з маслом та гірчицею, підраховували, скільки шматочків цукру треба для подорожі. Це зараз можна придбати сучасне, легке та надійне обладнання – були б лише гроші! Радянським же альпіністам доводилося тягати на своїх спинах громіздкі 50-кілограмові рюкзаки: спальник, палатка, льодові та скельні крючки, карабіни, мотузки, особисті речі, продукти…
– Я ніс на собі весь запас бензину. Може, тому, що ніколи не курив і не пив. Страх якось ховався… А ще обов’язковим був «золотий запас спирту» – для розрахунку з пілотами. Вони могли за спирт завезти куди завгодно, хоч за Північне полярне коло! Адже чистий спирт з України вважався найкращим. А якщо вертольотчикам пообіцяти ще й шматочок сала…
– Я з рюкзаком важив понад 120 кг, – продовжує Микола Кочубей. – Самому встати неможливо. Доводилося лежачи натягувати рюкзак і підводитися за допомоги двох товаришів. Бувало, станеш на станець (ковзка льодяна кочка, – авт.) – нога зісковзує, рюкзак падає на голову… А підняти його сам не можеш, вагою притискає! Тому в поході найголовніше – співвідношення фізичної підготовки та акліматизації, адаптації до гірських ділянок. А ще дуже важлива моральна підготовка. Адже, наприклад, витримати 30 днів суцільної тиші, як у барокамері (хіба що ввечері хтось з тобою поговорить) – нелегко… Хтось до кінця походу замикався в собі, хтось – падав духом: мовляв, не вийдемо ми… Висота у півтора кілометра на Півночі лягала таким тягарем на спину альпініста – і фізичним, і психологічним, – що не кожен витримував…
– Проте я знав, що коли йду з Анатолієм Помагайленком (туристи зазвичай рухалися на маршруті парами, на певній відстані один від одного, – авт.), то, якщо зірвуся, він мене втримає за будь-якої ситуації, в будь-якому стані. Віталій Демченко поділиться зі мною останнім сухарем. Мені двічі вдалося його врятувати. У нього під час тривалих походів бувала легка «горнячка» (гірська хвороба, яка розвивається від перебування людини на великих висотах, – авт.), вона проявлялася в неуважності. Якось ми обходили скелю, йшли над гірською річкою, чіпляючись пальцями за виступи, «на зацепі», притискалися до кам’яних стін, як до жінки рідної. І от Віталій оступився, почав падати у воду. Я був поруч і встиг інстинктивно вхопити його в польоті. Тягнув однією рукою з води і тримав хвилин 20, доки наші товариші не підібралися до нас та кинули мотузку… Ще був випадок – сплавлялися катамараном, Віталія збило у воду, довелося стрибати за ним, – розповідає Микола Кочубей…
Нефрит завбільшки з пічку
Загалом цей чернівецький учитель фізкультури побував у дев’яти походах 5-ої категорії складності: пройшов ногами Урал, Саяни, Тяньшань, Кавказ в різні боки, здіймався кілька разів на Ельбрус…
– Мені казали: будеш чемпіоном – дамо майстра спорту. Анатолій Помагайленко був в 11-ти, Віталій Демченко – 14-ти походах 5 категорії… І вони так і залишилися кандидатами в майстри спорту СРСР! Для прикладу, похід першої категорії – це пройти 140 км звідсіля до Говерли і спуститися у Ворохті. Десь там піднятися на вершину, пройтися хребтом, – але це походи переважно населеними пунктами. Маршрут п’ятої категорії – абсолютно безлюдний, дикий. Сквозний – то взагалі весь час хребтом. Чотири дні йдеш – півдня відпочиваєш, вісім днів йдеш – відпочиваєш день, – каже Микола Кочубей. – А зараз за що майстра спорту дають? За подолання якоїсь стіночки?
Іноді, щоби протягом походу тягнути на собі легші рюкзаки, мандрівники заздалегідь на маршруті закидали гелікоптером продукти, особисті речі…
– 1983 року на Баргузині (річка в Бурятії, – авт..) ведмідь нашу «закидку» з’їв. Бочку з їжею розірвав кігтями. У Віталія Демченка схрумав членський квиток Спілки журналістів СССР, який, до речі, не поновлювався. А я – гроші залишив. Теж з’їв… Ми дев’ять днів походу йшли без продуктів… Крізь бамбук і голе каміння, через пустелю; спали на едельвейсах – стільки їх було довкола…
Небезпека чатувала на мандрівників не тільки під час походів, а й навіть після них. Так, після чергового походу в Якутії мандрівники вийшли до аеродрому і вже збиралися повертатися додому. Проте зустріли там космонавтів, які мали летіти на відкриття Муйського тунелю. Ті вмовили українців летіти з ними. Проте виліт гелікоптера затримався: пілот виявив невеличку технічну несправність…
– Пілот порався біля гелікоптера, а ми розмовляли з космонавтами. Ця затримка врятувала нам життя. Під час відкриття в тунелі прорвалися радонові води, окропом затопило тунелі, загинув увесь передовий загін, десятки людей…
15-кілометровий тунель під Північномуйським хребтом будували 26 років. Будівельникам доводилося пробивати його крізь граніт, мерзлоту, підземні ріки та озера гарячої води. За час будівництва загинуло 57 людей. Найгучніша катастрофа трапилася тут 1979 року, коли будівельники наштовхнулися на пливун: сотні тонн води з кам’яними уламками та піском раптово проломили гранітну перемичку і ринули всередину тунелю, змітаючи людей і техніку. Породонавантажувальну машину вагою більше 20 т відкинуло на 300 метрів… А наслідки усували протягом двох років… Щоправда, ЗМІ про трагедію не повідомляли…
Цікаво, що з кожного свого походу Микола Кочубей привозив… роги! Мандрівники частенько допомагали місцевим жителям відловлювати у стаді оленів з поламаними рогами, щоби ті не поранили інших. Ловили, притискали оленю голову і відпилювали ножівкою зламані роги… Вони через деякий час відростали.
– А ще – набивали рюкзаки камінням. Отак набереш, набереш, а потім думаєш: їх же нести треба!.. – каже Микола Кочубей. – На хребті Черського з Віталієм Демченко знайшли нефрит завбільшки з чималу пічку! Подивилися, пофотографували… І пішли далі…
Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»
