Щойно виповнилося двадцять років події, яка наклала відбиток на подальшу історію пострадянського простору. Йдеться про збройне протистояння у центрі Москви між прибічниками президента Росії Бориса Єльцина і тодішнім керівництвом Верховної Ради Російської Федерації. Нині зрозуміло, що це була невеличка громадянська війна, яка через певні обставини не переросла у масштабний збройний конфлікт між конкуруючими політичними угрупованнями нової Росії.
Вирішувалося питання, який шлях має обрати найбільша з колишніх радянських республік після розпаду СРСР. Єльцинське угруповання взяло курс на швидке запровадження олігархічної форми правління. А прибічники голови Верховної Ради Руслана Хасбулатова виступали за поступовий переділ власності. Запеклість протистояння визначалася прагненням кожної з груп отримати монопольне право на розпорядження величезними корупційними потоками приватизації державного майна. Президент зумів перетягти на свій бік силовиків, і вони кинули на парламентарів бронетехніку. Танки стріляли по парламентському будинку, над яким його захисники підняли червоний радянський прапор.
Бої розгорілися за московський «Білий дім» (тоді там засідала Верховна Рада), і в районі телецентру «Останкіно». Досі невідоме точне число загиблих. У значно применшених офіційних даних йдеться приблизно про 160 осіб, натомість опозиція стверджує: загиблих було не менше 1500. Історію цих подій в Росії по-справжньому не досліджують, тому що не хочуть поставити під сумнів легітимність нинішнього політичного режиму в РФ. А його основу було закладено саме розстрілом «Білого дому». На знак подяки за підтримку Борис Єльцин невдовзі дозволив генералам розв’язати ганебну війну у Чечні, з якої тягнеться чимало проблем сучасної Росії. Українці тоді вже мали змогу спостерігати за кривавими подіями збоку, як мешканці сусідньої держави.
Відтоді вектори політичного розвитку двох держав почали помітно розходитися. Якщо у Москві восени 1993-го єльцинські танки розстріляли будинок парламенту, то у Києві наступного, 1994 року, відбулися дострокові президентські й парламентські вибори. Політичну кризу було розв’язано не силовими методами, а за допомоги демократичних механізмів. Тодішню складну ситуацію в Криму українське керівництво також уладнало мирними методами, на відміну від того, що робив Кремль у Чечні.
Україна з величезними труднощами обирала свій шлях у майбутнє, роками тупцюючи на місці. Проте, хоч і повільно та з тривалими зупинками, але просувалася в європейському напрямку. А в політиці Росії зміцнювалися азійські принципи. У післяєльцинський період Кремль виразно взяв курс на відродження імперії. Саме тоді почалася ідеалізація імператора Олександра ІІІ. Нагадаємо, що під час його правління згорталися реформи, започатковані Олександром ІІ, натомість ставка робилася на російський націоналізм.
Нині кремлівські пропагандисти ідеалізують вже Миколу І, навіть починають виправдовувати кріпацтво. Що ж, саме цей імператор довів Росію до поразки у спровокованій ним же Східній (або Кримській) війні. Реформаторські спроби його наступника були спрямовані на модернізацію імперії. Але реформи не завершилися, і врешті решт вона розпалася. Нинішні намагання відродити імперію матимуть такий же результат. Щастя українців, що ми можемо самі обирати свій шлях, без великої крові і колоніальних воєн.
Ігор БУРКУТ
