Історії кохання: Чернівчани у 1937-му році читали у газетах про романтичні почуття

Графік та есеїст Моріс ФІШЕР (Maurice Fischer, 1912-1996) творив у Чернівцях довоєнними роками минулого століття. Пізніше жив у Бухаресті. Образотворчість митця позначена яскравими проявами експресіонізму і гостротою образних вирішень. А його своєрідні нариси-есе звертають на себе увагу виразним авторським струменем: емоційні роздуми і метафоричність з легкістю занурюють читачів у знайому кожній людині царину відчуттів і надовго залишаються в пам’яті.

Більше про митця можна прочитати у публікації Тетяна Дугаєвої «Світи сутінків Моріса Фішера» («Версії», 5 березня 2021 р.). Нині ж пропонуємо його есе, опубліковане 19 вересня 1937 року у газеті «Czernowitzer Allgemeine Zeitung» на 4 шпальті.

 

Моріс ФІШЕР «Нутца»

Її звали Нутца, в неї були вологі темні очі з напрочуд довгими віями. Вона була стрункою, але не худорлявою. Не знаю, як довго вона відвідувала школу. Про її виховання теж нічого невідомо, як і про те, чи були в неї родичі. Більше 18-ти їй не даси. Радше навпаки.

Вже була ніч, коли наш потяг прибув на невеличку станцію. Більшість пасажирів спали, а решта стомлено видивлялись перед собою чи ж розмовляли пошепки. Коли потяг зупинився, вони на мить визирнули, та крихітна табличка з написом  назви станції, що не чітко освітлювалась ліхтарем,  не викликала бажання залишати купе, навіть на хвильку.

Я був єдиним з пасажирів, хто зіскочив аби хоч трохи порухатися, ледве потяг прибув. Всю поїздку я сидів перед однією досить огрядною молодою пані, яка  тримала на руках  дитину приблизно дворічного віку, стулившись в кутку. Навпроти нас сидів здоровань, якому через свої довгі ноги довелося тримати коліна навскіс зі своєю 14-річною донькою, котра на зріст незабаром наздожене батька. Повітря в приміщені було дуже важким, але зважаючи на дитину огрядної пані, не наважувалися відчинити вікно. Тож я зрадів, коли після тривалої перерви, потяг знову наблизився до зупинки.

Невеличкий перон, ледве метрів десять завдовжки, здавався безлюдним. Окрім маленького ліхтаря, необхідного для освітлення таблички, по обидва кінці платформи було  ще два таких же, та їх світла вистачало лише на половину. Прямо біля входу стояв невеличкий пересувний буфет: його старенька власниця міцно дрімала. 

Схилившись на перила я помітив темні постаті залізничників з ліхтарями, що сновигали туди-сюди довгими чорними коліями. Згодом я почув легкі кроки та побачив неподалік від себе струнку жінку, яка, як і я, схилилась на перила. За винятком старенької з буфету, вона була єдиною особою, яку я тут знайшов і до того ж іще, як мені здалося, юною дівчиною. Цього було достатньо, щоб збудити мою цікавість та змусити мене ближче придивитися до неї. 

Спершу я хотів підійти й заговорити, але одразу ж полишив ці думки; а що коли вона можливо дуже потворна чи стара, ні, сказав я собі, це було б занадто поспішно і неприємно на цей момент. Отож, я почав прогулюватися пероном вперед-назад, таким чином, щоб наче й ненавмисно, підійти ближче, і ось з третьої спроби я остаточно наблизився до неї, вона повернула до мене своє обличчя – та раптом прозвучав сигнал про відправлення. Деякий час я стояв там здивований та безмовний, споглядаючи на неї: вона справді була прекрасна. Та згодом я усвідомив, що в мене немає часу, і я змушений сідати в потяг. І тут я обійняв її: тримав у своїх руках таку геть беззахисну та збентежену, наші губи злилися в поцілунку. 

Моріс Фішер. Двоє. 1934

 

«Прощавай…Прощавай…!»

«Нутца», – додала вона наостанок, коли я вже відпустив її, застрибнувши в потяг, який саме почав рухатися. 

На пероні невеличкого вокзалу стояла тендітна дівчина років вісімнадцяти на ім’я Нутца,  в неї були вологі темні очі з напрочуд довгими віями, і вона помахала мені рукою…   

 

* * *

   

Переклад з німецької: Ольга Агрігороаій, науковиця Чернівецького обласного художнього музею.

Публікацію підготувала Тетяна Дугаєва, мистецтвознавиця, членкиня Національної Спілки художників України. 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *