Голос крові нічим не заглушити

Мій брат Георгій з сином Валерієм і внуками Владом і Андріаною. 4 листопада 2009 року
Мій брат Георгій з сином Валерієм і внуками Владом і Андріаною. 4 листопада 2009 року
 Весілля моїх батьків. Крайні справа – бабуся Домніка і дід Іван (батьки мого тата), крайні зліва – бабуся Мирослава і дід Богдан (батьки моєї мами). 5 червня 1965 року
Весілля моїх батьків. Крайні справа – бабуся Домніка і дід Іван (батьки мого тата), крайні зліва – бабуся Мирослава і дід Богдан (батьки моєї мами). 5 червня 1965 року

Іноді знайти людину не може допомогти ані міліція, ані «Жди меня». Але люди, які ніколи не бачили одне одного, все ж зустрічаються. Можливо, цифра 30 містить щось магічне, а може, просто на все свій час. Наші сімейні історії продовжує розповідь Лєри Ясницької.

Моя бабуся Домніка була ровесницею XX століття. На жаль, про її дитинство родичі знають мало, відомо лише, що батьків у неї не було і змалку вона жила чи то в тітки, чи то в чужих людей. Одного разу дівчинку поклали спати на піч і не догледіли. Дитина впала обличчям на гарячу плиту і обпекла півголови. Ліків не було. Бабця розповідала своїм дітям, що лікували її… павуками. Збирали в банку великих павуків з білим хрестом на спині, товкли їх і цим мастили рани. Як не дивно, опіки зажили, лишилися тільки величезні шрами. Тому решту життя вона ходила в хустці, адже на обпеченій ділянці волосся не росло. Втім, залицяльників у неї було багатенько.

Про її першого чоловіка, Василя Ропчана відомо ще менше. Від цього шлюбу народилося троє дітей – Георгій, Марія та Степан. Улітку 1935-го Василь Ропчан поїхав на заробітки на лісоповал. Напився холодної води, а спав просто на землі. Застуда обернулася запаленням легенів, ліків не було… Бабця залишилася вдовою з трьома дітьми.

Уявити, що нині хтось одружився б із неписьменною селянкою під 40 (як на той час, жінці уже поважного віку) з обпеченим обличчям і трьома дітьми, погодьтеся, майже неможливо. Але 1939 року моя бабця виходить заміж вдруге за чоловіка, на 5 років за неї молодшого! Це був мій дід Іван. Тоді багатьох поранених і контужених комісували з радянської армії.

Дід також був неписьменний і не знав, як добиратися додому, до Чернівців. Він наївно думав, що туди їдуть з вокзалу геть усі потяги, тож сідав на будь-який. Лише через місяць якийсь співчутливий машиніст змилостивився і розповів дідові, як доїхати додому. Вдома хворого Івана ніхто не чекав. Єдина рідна людина, його батько, помер, не дочекавшись сина. Восени 1940-го у Домніки та Івана народився Дмитро – мій батько. Разом дід з бабусею прожили ще 20 років, аж до смерті Івана 1967 року.

Тим часом, поки мій тато був ще зовсім малим, старші брати й сестра повиростали й одружилися, в них з’явилися свої діти, не набагато молодші за рідного дядька. Мій тато з мамою одружилися молодими, але я народилася, коли татові було вже 39. Тож з усіма двоюрідними братами й сестрами (а разом по батьківській лінії нас 14!) у мене дуже велика різниця у віці. Втім, ця історія починається саме від мого народження, їй, так само як і мені, 30 років.

Я «обійшлася» моїй родині у два життя: за півроку до мого народження померла бабуся Домніка, через два тижні після – мій дядько Георгій, татів старший брат. Тим часом найстарший з моїх двоюрідних братів, син тітки Марії, теж Георгій, уже одружився і мав двох синів. Його сімейне життя було не надто вдалим: не склалися стосунки з тещею, тож почав заглядати до чарки. Після розлучення вирішив податися на заробітки до Росії, адже тим, хто рік відпрацює на комсомольських будовах, партія обіцяла квартири в Чернівцях. Спершу Георгій звідти писав, одного разу навіть приїжджав, а 20 років тому… пропав. Не відповідав телефон, листи поверталися зі штемпелем «адресат вибув», запит до іркутської міліції також нічого не дав.

Про існування найстаршого брата я вперше почула, коли була вже школяркою. Про нього часто згадувала тітка Марія, яка чи не найбільше боялася померти й не побачити сина. На стіні її хати висіло фото ще 18-річного сина-солдата, на яке вона дивилася якось по-особливому. Разом із двоюрідними сестрами ми навіть написали на сайт «Жди меня», але відповіді не було. Мабуть, помер, вирішили сестри, але тітці такого не казали. П’ять років тому помер мій батько. Три роки, як не стало тітки. Про Георгія почали потрохи забувати, зрештою, в усіх свої проблеми…

Ніхто не знає, що таке інтуїція…

Місяць тому мені наснилося, що приїхав хтось із родичів. Чомусь була впевненість, що це саме Георгій. Але мама сказала, що насправді приїхала інша далека родичка. Та вже наступного дня я знала, що не помилилася! А ще через день у слухавці пролунало: «Ну, сестра, здравствуй!»…

Він упізнав мене першим, бо я – «ксерокопія» нашої бабусі Домніки. Іноді ми з родичами навіть жартуємо, що тепер знаємо, як виглядала бабця замолоду, бо більше в неї не вдався ніхто.

Передати відчуття, що ця людина тобі рідна, неможливо. Мабуть, це й називається «голос крові». Це якась повна відсутність бар’єру «незнайомої людини», абсолютна відвертість, почуття ніжності, любові і ще чогось, що не має назви.

Виявилося, що після відпрацьованого року обіцяних квартир так ніхто і не дав, партія попросила почекати ще рік, потім два. Будували Братську, Саяно-Шушенську та інші ГЕС. Через кілька років Георгій зустрів свою другу дружину. В них народилася донька.

Після розпаду «совка» будівництво припинили, люди виявилися нікому не потрібними. Щоби прогодувати родину, працював і таксистом, і водієм на різних фірмах. Пережив і ДТП, і друге розлучення. Зайнявся фермерством, відкрив магазин. Його четвертому синові Миколці, лише 12 років. Життя, що називається, налагодилося.

– Мені 60, – розповідає брат. – 30 з них я прожив удома, ще 30 – у Росії. Моє життя ніби розвалилося навпіл. Яка з цих половин краща, не знаю. Звичайно, усе, заради чого я нині живу, – там. Єдине дороге, що маю тут, – родина: сестри, брати, діти й онуки. Не знаю, чи хотів би повернутися додому назавжди: надто багато доведеться залишити в Усть-Ілімську.

Раніше якось не було часу замислюватися над своїм життям. Що все в житті невипадкове, я засвоїв після народження Миколки: мені було вже 48, його матері теж за 40. Вона завагітніла випадково і не хотіла народжувати, але я чомусь наполіг. А через рік після народження Миколки трагічно загинув перший, уже дорослий, син цієї жінки…

У моєму житті було багато всякого – і доброго, й поганого, і такого, чого не варто було робити… Мабуть, так мало статися, бо інакше не зрозумів би найважливіших законів життя. Які вони? Треба цінувати своє й чуже життя, не кидати людину сам на сам з проблемами і не зраджувати тих, життя заради кого має сенс.
Я звик свої мрії одразу ж перевтілювати у плани. Нині мрію приїхати до Молодії наступного Різдва і всю ніч колядувати разом з родиною під кожною хатою, бо дуже за цим скучив…

Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії», фото з сімейного архіву автора

P.S. Вас цікавить, як ми знайшли одне одного? Те, що не змогли зробити міліціонери та журналісти, зробила проста поштарка. Влітку син Георгія Валерій поїхав на місяць у відрядження до Ханти-Мансійська, це недалеко від Усть-Ілімська. Пішов на місцеву пошту і пояснив, що треба знайти батька.

Жіночка послухала і порадила написати телеграму «до запитання», тобто, коли пишуть лише прізвище без адреси. Місяць поштарка шукала марно. Валерій змирився і поїхав додому. А через 4 дні після повернення додому, о четвертій ранку, його мобільний «ожив»…

Виявилося, що після розлучення батько його переїхав, а нові господарі квартири просто лінувалися переслати листи адресату. Протягом року брат писав додому, а відповіді не отримував, а потім банально втомився від чекання. Смішно? Безглуздо? Але так робимо ми всі, часто не розібравшись у причинах.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *