Валентина МАЦЕРУК, журналіст газети «Буковина», редактор журналу «Українська ластівка»
Мій портрет – син, ручка, гітара, коло друзів
1. Це краще запитати в читачів, вони оцінять об’єктивніше. Як на мене, можливість викласти свою думку є, але якою буде думка – залежить від сміливості й світогляду журналіста. Вважаю, що місцеві газети доволі «розкуті».
2. Журналістика – усе моє життя, а моє життя – суцільні антоніми. Це радість і смуток, чорне і біле, земне і божественне. Справжній журналіст – небайдужий і порядний професіонал.
3. Я ж більше нічого робити не вмію. Хіба співала би в аматорському хорі будинку культури (Валентина Петрівна грає на скрипці і гітарі, пише вірші і гарно співає – Л.Я.)
4. Журналістика і сім’я – це чудове поєднання. Особливо, коли обоє – журналісти. Принаймні, їм ніколи не буде нудно разом.
Головний недолік жінок-журналісток – вони забагато на себе беруть у професії. Чи не в кожній редакції усю чорнову роботу «тягнуть» жінки.
5. Коли я вступила на факультет журналістики, мене записали до симфонічного оркестру університету грати на скрипці. Я недовго ходила, бо це було важко і репетиції дуже пізно закінчувалися. Одного разу в коридорі університету зустріла керівника оркестру, який запитав у мене: «Ви з факультету журналістики? Перекажіть Валі Моржухіній (моє дівоче прізвище), що незабаром концерт, нехай ходить на репетиції». Я відповіла: «Обов’язково!» і пішла геть. Але потім мене замучило сумління, адже я збрехала старшій людині і я повернулась-таки на репетиції.
Василь ЗАБРОДСЬКИЙ, президент медіа-холдингу «Сіті»
Я – лінивий деспот
1. Свобода слова є. Після помаранчевої революції я можу сказати усе, що я думаю. Раз це дозволено мені, значить, дозволено й іншим.
2. Журналістика – це покликання, професія, бізнес, хобі. Справжній журналіст – порядний, добрий, апріорі професіонал.
3. Начальником. Маю хист до керування й організаторські здібності. Зрештою, ким може стати секретар комітету комсомолу?
4. Журналістика не заважає сімейному життю. Принаймні, моя родина розпалася не через це. Про «безруких» чоловіків – неправда. Я вмію праску ремонтувати, цвяхи забивати, навіть шпалери клеїти. Щоправда, часу на все це не маю.
5. На початку 90-х років я працював на державному ТБ. У мого колеги Василя Григоряка дружина саме народжувала четверту дитину і він попросив здати кров, бо тоді в пологовому будинку був такий порядок. Я прийшов, медсестра записала, як мене звати, ким працюю і яка в мене група крові. Ліг, приготувався. Приходить лікар, дізнається, що в мене І група позитивний резус і каже: «Давай відправимо потім його кров на консервацію». А медсестра відповідає: «Цього – ні!». Я про себе думаю: «Дивно, ніби молодий, здоровий», а медсестра продовжує: «Це ж журналіст, вони так п’ють усі!»
Анна ДАНИЛЮК, оглядач газети «Доба»
Живу, поки пишу
1. Свободи слова немає. Журналістика не вільна, бо фінансово залежить від бізнесу чи політики.
2. Журналістика – це хороший діагноз, з яким треба жити день і ніч. Коли ти перестаєш про неї думати, ти вже не в професії. Тому справжній журналіст – фанат своєї справи.
3. Думаю, мене «занесло» би до міліції. Була б лютим ворогом кримінальних авторитетів. Мені подобається екстрим у професії. Я взагалі хотіла би народитися чоловіком, видно, Бог щось наплутав…
4. Журналістика і сім’я – малосумісні поняття. Як казала радіожурналістка Людмила Козаченко, жінка-журналіст – і не жінка, і не журналіст. Розриваєшся між роботою, борщем і дітьми, а ще ж треба подбати про себе та свої бажання. Тому два найбільших недоліки жінки-журналіста – коли вона забуває, що вона жінка, і коли вона думає, що геніальна, хоча має бути постійно трішки незадоволеною собою, щоби постійно вдосконалюватися.
5. Узимку ми поїхали до Кіцманського району полювати на лисиць. Мисливці в очереті навколо замерзлого ставка мали загнати звіра, а я – стояти з іншого боку на полі і дивитися. Мені стало цікаво і я теж залізла в очерет. Чоловіки подумали, що то лисиця, і вистрілили. Я перелякалася, впала і лежу. Біжить собака, за нею мисливець – і запитує так розчаровано: «А де лисиця?». А в мене від страху мову відняло.
Захар ПОДКИДИШЕВ, старший редактор редакції газети «Експрес» в м.Чернівці
Я – ще не визнаний геній
1. Свобода слова – мабуть, єдине надбання помаранчевої революції. Протягом останніх років я не пам’ятаю випадку, коли журналіста переслідували.
2. Журналістика – це хвороба. Її симптом – жодного дня без рядка. Журналіст-професіонал – чесний, принциповий і неупереджений.
3. Мабуть, адвокатом. Це була дитяча мрія, на яку не стало коштів. Моя мама приносила з бібліотеки книги Ерла Стенлі Гарднера про адвоката Перрі Мейсона, якими я захоплювався. Зрештою, журналіст і адвокат – схожі професії, обидва захищають людей.
4. Не можу відповісти на таке запитання, бо не маю сімейного досвіду. Проте сподіваюся, що таке можливе. Щодо чоловічої «безрукості» – я «освоїв» пральну машину, винесення сміття і приготування яєшні та смаженої картоплі.
5. Історія швидше філософська, але я її добре запам’ятав. На початку кар’єри я працював в газеті «Час». Сидимо з колегою в кабінеті, нічого не робимо, писати нема про що. Приходить наш шеф Петро Кобевко і починає «читати мораль» про неробство. Ми пояснюємо, що в місті нічого не відбувається. Тоді Петро Дмитрович каже: «Беріть фотоапарат і їдьте на Прут!» – ???? – «Захар буде топитися, а ти (до колеги) – фотографувати». У нас така жага до праці прокинулася!
