Чернівчанин Олександр Паламарюк піднявся на одну з найвищих вершин Північної Америки
На горі Деналі (Мак-Кінлі) він розгорнув прапор України з гербом Чернівців на його тлі. Поруч його напарник із Москви Олексій Драганов установив прапор Росії. Таку небезпечну подорож альпіністи здійснили заради миру й проти війни.
Олександр Паламарюк розповідає про підйом на одну із найскладніших вершин Аляски, про джерело натхнення, що дає сили рухатися далі, та про гори, «на яких іще не бував».
«Щороку Деналі забирає кілька життів»
Деналі – дуже складний пік, відірваний від світу. Його вершину постійно продувають крижані вітри. Температура повітря удень сягає 25-30 градусів морозу, вночі – до 45-50 градусів. Доводилося видовбувати з льоду старі троси, вморожені в лід та прокладати нові. Деякі ділянки проходили не класичним маршрутом, а новим, власним.
Підйом тривав два тижні, а вся експедиція – близько місяця. Спершу я вилетів з Борисполя до Амстердама, далі переліт до Лос-Анджелеса. Там зустрівся з другом Олексієм, а вже потім до містечка Анкоридж на Алясці.Там закупили продукти для експедиції. До речі, в цьому місті все дуже дороге, однак рівень зарплат місцевих жителів набагато вищий, ніж в Америці та Канаді. З Анкориджа ми машиною виїхали до незвичного мальовничого рибацького селища Толкітна. Незвичне воно тим, що його мер – кіт! І його обирають уже на третій строк! З Толкітни літаком вирушили на льодовик…
Щороку ця вершина забирає кілька життів. Але ми про це старалися не думати.Альпіністський сезон починається наприкінці травня, та ми пішли майже на місяць раніше. Перед намийшов один японець, але до вершини не дійшов, його тяжко обморозило. Температура в ті дні сягала нижче 50 градусів.
На підйомі нас спинила негода. Барометр показував стрімке падіння атмосферного тиску. Здійнявся шквальний вітер – десь 50-60 км/год. Уночі він сягав 80 км/год. Температура впала до 45 градусів нижче нуля. Ми одразу поставили намет і обклали його сніговою стіною. Погода не давала вийти назовні. Чотири дні провели в сніговому полоні: лише їли, пили, читали книжки. Навколо все було вкрите льодовим панциром. Однієї ночі довелося вийти і викласти нові захисні снігові укріплення навколо намету, бо вітер немов пилкою прорізав снігові блоки півметрової товщини. Ми були абсолютно відрізані від світу. Зв’язку з рейнджерами, тобто місцевою охороною, не було. Покладалися лише на показники барометра й власну інтуїцію.
На щастя, за чотири дні негода вщухла і ми прорвалися до наступної стоянки. Все йшло за планом.9 травня, у День Перемоги, ми вийшли на штурм вершини.
На вершині було 43 градуси морозу, але через шквальний вітер здавалося, що температура знизилася вдвічі. Коли спробував зняти маску й окуляри – склери миттєво помутніли і замерзли. Трохи відморозив пальці. У горах холод сухий, тож відмороження не відчувається. Просто в якийсь момент розумієш, що рука перестає рухатися.
На вершині з’явився зв’язок з рейнджерами, ми відзвітували, що все гаразд і почали спуск. Під час спуску погода дозволила нам сфотографувати гірські краєвиди. До пункту призначення залишалося лише 20 км, це приблизно 4 години ходу, коли нам по рації передали, що наш літак вилітає через дві години. І ми з наплічниками вагою майже 35 кг і волокушами (арктичними санями) поспішили, щоби встигнути. Було десь 5 градусів морозу, та сонячні промені, відбиваючись від льодової лінзи ущелини, створювали палючий жар. Моє обличчя обгоріло навіть крізь захисний крем. Усі наші речі повигоряли від сонячної радіації. Того моменту ми відчули себе справжніми марафонцями. Коли проходили Схил Розбитих сердець (Heartbreak Hill), побачили як сідає наш літак. Слава Богу, встигли. Але це було понад можливості – на спуск виклали всі сили.
Така екстремальна поїздка не з дешевих – приблизно 7 тис. доларів плюс екіпіровка – 4 тис. доларів. Найбільше коштує переліт та перміт – дозвіл на сходження. Але воно того вартує. Заради таких вражень та емоцій жодних грошей не шкода.
«Ельбрус – моє перше кохання»
На гори «захворів», коли друзі витягли мене ледь не силоміць у Карпати. Я полазив із ними і зрозумів, що гори – це та віддушина, яку я давно шукав. Так похід за походом я почав сам витягати друзів у гори. Але з часом відчув, що Карпат мені стає мало і я прагну інших вершин.
Хотілося піднятися на Ельбрус. Тоді я ще не знав, що таке екстремальний туризм, що таке гірська хвороба… Пам’ятаю, як посеред ночі прокинувся від того, що не можу дихати. Це був перший напад гірської хвороби або «горняшки», як її ще називають. Мені пояснили тоді, що слід просто спокійно дихати носом. Зараз, перебуваючи у горах, я «горняшку» відчуваю не так гостро.
Ельбрус став для мене першою серйозною вершиною і моїм першим гірським коханням. Саме там я «заразився» на вірус альпінізму, що мотивує на подальший рух.Мене часто запитують, чи страшно в горах? Ні, під час сходження страх зникає. Залишається неймовірне відчуття того, що ти зміг переступити через себе, вийти за межі своєї зони комфорту. Кілька разів внутрішній голос казав мені: «Повертайся, ти далі йти не зможеш». Але моє друге Его підказувало: «Навіщо ж ти прийшов сюди, якщо хочеш повернутися». Ти ставиш мету і йдеш до неї. А після спуску в тобі залишається внутрішній стрижень, який допомагає легше долати буденні проблеми.
«Кожна експедиція – балансування на межі життя та смерті»
Улюбленою «прогулянковою» вершиною став Монблан. Там було значно простіше: я вже знав, із чим зіткнуся. Та, на відміну від Ельбрусу, це більш технічна вершина. Потрібна постійна концентрація, щоби працювати на скельних льодових ділянках і не зірватися вниз. Один невірний рух – і другого шансу в тебе не буде. На Монблані ми з друзями закриваємо альпіністський сезон. Літа я в основному не бачу. У альпіністів навіть є така приказка: «Альпінізм – це хороший спосіб «перезимувати» літо».
Під час кожної експедиції є моменти, коли відчуваєш, що балансуєш на межі життя і смерті. Скажімо, між вершинами Хан-Тенгрі та Піком Чапаєва є прохід, який називається «Пляшкове горло». Треба вийти вночі та якомога швидше пройти цей тунель, бо як тільки сонце торкнеться снігових шапок, вони починають сходити вниз і всю ущелину забиває лавинами. Там загинуло багато відомих альпіністів.
До підкорення піку Хан-Тенгрі мене готував мій товариш Володимир Петлицький. Я ще багато чого навчився би в нього. На жаль, він так і залишився на своїй горі: торік під час його сходження на Пік Перемоги зв’язок з ним раптово урвався. Володю досі так і не знайшли. Найголовніше, що він дав мені – це впевненість у тому, що ти робиш. І те, що я зміг пройти гору Деналі – його заслуга.
«Мій Мобі Дік»
Найбільше вабить мене Маттерхорн – один із найскладніших альпійських піків. У мене були дві невдалі спроби піднятися на цю вершину. Перший раз – соло-сходження, вдруге – уже з напарником ми майже дійшли до вершини. Та нас зупинила негода. Щоби дістатися до Маттерхорна, треба два дні безперервно лізти скелями. Якщо підіймається сильний вітер, тебе може просто здути. Та взимку я спробую зійти-таки на цю вершину. Вона дуже гарна, моя улюблена. Це мій Мобі Дік*.
За півтора місяця вирушу до Паміру на Пік Комунізму та Пік Корженевської . Маю мрію «закрити Снігового Барса» (неофіційне звання в альпінізмі) – підкорити 5 найбільших семитисячників колишнього Радянського Союзу – пік Хан-Тенгрі, пік Комунізму, пік Перемоги, пік Леніна та пік Корженевської. Хан-Тенгрі уже підкорив, залишилося ще чотири. І, найголовніше, хочу на Піку Перемоги встановити табличку на честь загиблого друга.
Маячок, що мотивує на повернення додому
Такі складні вершини займають рік щоденних тренувань. Отож з наплічником бігаю майже щодня сходами у під’їзді. Іноді в наплічник залазить моя восьмирічна донечка. Це найприємніший у світі вантаж. Вона також займається скелелазінням і часто ходить зі мною в Карпати. Доня хвилюється за мене і з нетерпінням чекає мого повернення. Це мій маленький маячок, який дає мені сили і мотивує на повернення додому.
Руслан КОЗЛОВ, «Версії»
—————–
* «Мобі Дік» – роман американського письменника Германа Мелвілла. Капітан китобійного судна «Пекод» Ахав одержимий ідеєю помсти гігантському білому киту, убивці китобоїв, відомому як Мобі Дік. Вираз «Мій Мобі Дік» означає найголовнішу мету всього життя.
Вершини Олександра Паламарюка:
Ельбрус – найвища вершина Кавказького хребта (5 642 м).
Монблан – кристалічний масив й однойменна вершина в Західних Альпах, на кордоні Франції та Італії, найвищий шпиль в Західній Європі (4 810,45 м).
Хан-Тенгрі – пік на стику кордонів Казахстану, Киргизстану та Китаю, друга за висотою вершина гірської системи Тянь-Шаню (6 995 або 7 010 м).
Деналі (Мак-Кінлі) – гора в Кордильєрах, найвища точка Північної Америки і Аляскинського хребта (6 194 м).
