Потічок, який торік зовсім висох, перетворився зненацька на норовисту гірську річку, яка, підло змінивши русло, понеслась на житлові будинки кутів Зарічна та Плитна, що у горах між Берегометом і Лопушною на Вижниччині. Люди, побачивши таку біду, кинулись рятуватися. На боротьбу зі стихією вийшли чоловіки. Серед них був і водій Берегометського державного лісомисливського господарства Дмитро Ткачук.
Шлях води до осель дружно перегороджували колодами. Почало темніти. Вода все прибувала. Під її напором одна з колод відірвалася. Її понесло на Дмитра, який, не встигши відскочити, послизнувся.
– Ткачук відбивав воду і потрафив у біду, – скаже мені пізніше його рятівник фельдшер Василь ЯКІВ’ЮК. Зауважу, саме потрафив (від слова «трафунок», що на місцевому діалекті означає «випадок»).
Чоловіка витягли з множинними переломами. Він потребував негайної допомоги. Зв’язалися з Берегометською селищною лікарнею.
Її головний лікар Георгій РОМАНЮК пригадує:
– Нам зателефонували глибокої ночі. Ми усвідомлювали, що добратися туди не зможемо. Тому почали шукати гелікоптер. Нам нібито пообіцяли його, та щось не склалося. Прочекавши даремно і втративши час, мусили діяти самотужки. Саме добігала кінця зміна фельдшера швидкої допомоги Василя Яків’юка, який знає ті місця. Він і зголосився виїхати. На швидкій довезли його туди, звідки шлях пролягав уже виключно хребтом. І він пішов. Ми всі дуже хвилювалися, особливо після того, як з Василем зник зв‘язок.
– А вам не було страшно самому в горах, серед чужого лісу та ще й у негоду? – цікавлюся. Хоча і розумію, що чоловік все одно не зізнається у слабкості. Та 40-річний Василь виявився по-справжньому сміливою і непересічною особистістю:
– Деінде мені доводилося проходити повз річку, яка несамовито гарчала, ухкала, ніби хотіла підім’яти все і всіх на своєму шляху. Ставало моторошно, бо високі води були. Тим паче, що вже давно не ходив тими місцями, тому й дорогу пам‘ятав доволі приблизно. Міг заблукати. А в лісі, та ще й у негоду, темніє швидко. Та я приборкав страх і години за три все ж таки добрався до Плитної. У потерпілого виявив переломи ребер і тазової кістки у трьох місцях. Доправити його до шпиталю можна було трьома шляхами – повітряним на гелікоптері, гірським через хребет або ж низом повз річку до села Мигове. Два останні варіанти передбачали ручні ноші і шлях від 5 до 10 кілометрів. Я розумів, що це нереально. Натомість гелікоптер, як нам пояснили, був зайнятий. Тож я залишився біля хворого, тим більше, що на хуторі були й інші недужі. Щоправда, ще до мого приходу одна вагітна подалася з чоловіком до лікарні своїм ходом.
…З річкового полону мешканці Зарічної та Плитної звільнилися тільки наступного тижня. Протягом двох діб фельдшер був біля потерпілого, якого відтак на машині доправили до Чернівців у травматологію.
Василь Яків’юк щиро дивувався:
– Чого б то газеті про мене писати? Я ж нічого героїчного не вдіяв! Краще пишіть про стихію. Люди так перелякалися… Вже думали у гори тікати. А тепер бідують ще більше: хворіє кожен другий, багато простуджених, мало не всі кашляють. Техніку, що обіцяли для очищення, й досі не дали (станом на 12 серпня – ред.). Щоправда, світло відновили за тиждень.
У берегометчанина Василя двоє діток: п’ятикласник Ярослав та четверокласниця Марічка. Вони можуть пишатися своїм татком, щоправда, коли він їм про це розкаже, бо, за словами головного лікаря, Василь аж занадто скромний.
А коли Ярослав і Марічка ще й виростуть такими, як він, то у нашої держави добре майбутнє.
Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»