Тривалий час, намагаючись ознайомитися з баченням претендентами в президенти розвитку України, не знаходив нічого, щоби свідчило про це. Лише поближче до осені претенденти заговорили. І від сказаного ними охопив смуток. З Януковичем зрозуміло. Чоловік «гастролює» донецько-луганським регіоном (виїжджаючи за його межі лише на дачу під Києвом) і розповідає про другу державну російську мову.
Більш цікавими виявилися економічні і соціальні «видіння» наймолодшого претендента в президенти Арсенія Яценюка. Арсеній, незважаючи на спроби опонентів виманити в нього секрети соціально-економічної програми, довго мовчав. І от несподівано в інтерв’ю журналу «Корреспондент» 31 липня виклав усе. А після цього повторює ці ідеї в кожному регіоні.
Що ж планує Яценюк? «Перше, з чого я почну, – це нова індустріалізація країни. Інфраструктура у вигляді будов, автомобільні дороги, залізниці, мости, аеропорти, все інше – будова… Будемо будувати нові атомні електростанції. Я не бачу поки іншого виходу, як замінити дорогий газ і чим його замінити… Нові заводи… Ще – про село. Нам треба організувати наше сільське господарство промисловим чином. Це задасть й іншу якість життя на селі… Третя мета – відновлення здорового і освіченого населення. Нам потрібно заново спроектувати і побудувати системи освіти і охорони здоров’я. Вони мають бути якісними і безплатними… І четвертий пункт – боєздатна, сильна армія», – сказав Яценюк в інтерев’ю журналу «Корреспондент».
Для пересічного українця ніби зрозуміло. Особливо тим людям, яким за 50, і які пам’ятають радянську індустрію – велетенські заводи ВПК, радгоспи і колгоспи з десятками тисяч гектарів землі тощо.
Мені ж видалося, що подібне я вже десь чув – індустріалізація, село, освіта й армія. Пошукавши в історичній літературі, був вражений. Виявляється, Арсеній – не сам такий мудрий. Він «запозичив» соціально-економічну програму в інших (чи то його політичні технологи вчилися на історичних факультетах).
Джерелом соціально-економічного «вчення» наймолодшого кандидата в президенти України Арсенія Яценюка, який задекларував себе лібералом, демократом, євроінтегратором, освіченим інтелігентом стала програма одного з вождів комуністичної революції у Китаї, начальника Генерального штабу Народно-визвольної армії Китаю Ден Сяопіна, проголошена у грудні 1978 року на пленумі ЦК Компартії Китаю.
Документ мав назву програми соціально-економічної модернізації КНР. Її метою було створення «соціалізму з китайською специфікою» шляхом реформування промисловості, сільського господарства, освіти і науки та сфери національної оборони (так звані «чотири модернізації» Китаю, які охоплювали ті ж сфери, що передбачені у програмі Яценюка). От тобі й євроінтегратор з демократом укупі… А «позичив» програму у китайського комуністичного генерала.
Утім, «позичити» можна було би й у кума, свата чи брата, якби не одне «але»…
Програма чотирьох модернізацій Китаю ухвалювалася після декількох десятиліть маоїстського «великого стрибка», коли в країні були створені тисячі примітивних доменних печей для виплавки чавуну – навіть у вузах та бібліотеках, відмінено оплату праці, створено «народні комуни» – великі воєнізовані колективні господарства на селі, а в селян забрали навіть курей, котів і миски з ложками – усе націоналізували. «Чотири модернізації» Ден Сяопіна мали на меті подолати ці «успіхи» і з цим завданням вони впоралися. Але це було характерно для Китаю кінця 70-х років минулого століття – величезної, мілітаризованої, але вкрай провінційної, бідної й відсталої країни.
Україна ж початку ХХІ століття – це хоча й не найрозвиненіша країна Європи, з масою соціальних і економічних проблем, але це демократична держава із засадами ринкової економіки, яка не надто відстала від таких країн Євросоюзу, як Польща, Литва, Румунія чи Болгарія. І доріг та мостів, і залізниць та електростанцій у нас вистачає, і заводів теж, хоча частина з них і потребує реконструкції чи ремонту. І бізнес малий та середній – у містах та селах у нас розвивається – не треба починати з «нуля» як у Китаї кінця 70-х.
Тому перед тим, як «позичити» якійсь ідеї, Арсеній мав хоча би вивчити умови і обставини, в яких вони діяли. Адже з таким же успіхом можна спробувати в Україні демонтувати систему апартеїду, як у Південно-Африканській Республіці початку 90-х років чи змінити назви місяців – як у Туркменистані початку 2000-х. Можливі й певні модернізації з національним колоритом. Але чи потребуємо ми їх?
Навіщо ж тоді було ставати міністром економіки, міністром закордонних справ і навіть Головою Верховної Ради – другою людиною в державі, щоби, йдучи на президентські вибори як «молода надія нації», вкрасти (назвемо речі своїми іменами) у членів китайського комуністичного ЦК економічну програму 30-літньої давності і видавати її за свою – передову і прогресивну?
Василь ПЕТРЕНКО, історик
