Дарина МАКСИМЕЦЬ: «Не виношу штучності. Надто багато сьогодні підробок…»

Успішна журналістка, відомий видавець, дружина й мати… Але про будь-яку людину дуже багато дізнаєшся, коли бачиш її в роботі. Під час нашої бесіди до неї заходили працівники видавництва, приносили щось на узгодження: папери, фото, іллюстрації. А ще моя співрозмовниця перебирала книги на стендах у кімнаті, де ми розмовляли, немов коштовності. І було в цих рухах щось невимовно жіноче, майже сексуальне…

Досьє «Версій»:

Дарина МАКСИМЕЦЬ (ТУЗ) народилася на Львівщині, випускниця журфаку Львівського університету. Багато років працювала в газеті «Буковина» («Радянська Буковина»), власкором «Робітничої газети». Директор видавництва «Букрек». Чоловік – також журналіст і редактор. Двоє синів. Старший – комп’ютерник, розробник дизайнерських та управлінських програм. Молодший – математик, спеціалізується у кібернетиці.

На цьогорічному обласному конкурсі «Книга року» видання «Букреку» – «Казки для дітей» у трьох частинах румунською мовою» – посіло перше місце.

– У 80-90-х буковинці знали серйозну журналістку Дарину ТУЗ. Сьогодні я бесідую з доволі успішним видавцем Дариною МАКСИМЕЦЬ. Що залишилося у Вас від тодішньої Дарини?

– Може, відсутність заскорузлості в думці. Або уміння дивитися довкола незамиленим оком. Життя мені не лягало рівнесенько під ноги, батько помер, коли я була на другому курсі, а чим там могла допомогти мама-колгоспниця… Але ми з двома братами навчилися буквально підпирати одне одного. А ще мені дуже допомогли ті знайомства і особисті стосунки, які склалися за довгі роки роботи в газеті. Зізнаюся, використовувала!

– Сьогодні видавець часто бачить у виданні книг лише спосіб заробляння грошей і заощаджує на редакторах, коректорах. От і бачимо у свіжоспечених книжках і стилістичні недолугості, і перекручені дати, і просто граматичні помилки…

–Я дуже багато навчилася від тодішнього редактора Михайла Степановича Лазаренка, а ще від унікального журналіста Григорія Львовича Шабашкевича. Тоді недбале слово просто не мало права на життя. А видавництву нашому пощастило, що мій чоловік, теж журналіст, прискіпливий знавець слова, очолює в нас редакторсько-коректорську службу. Він закінчував факультет журналістики Київського університету ім. Шевченка.

– Як виникла сама ідея піти у видавничу справу?

– Мабуть, дуже добре, що на початку я не уявляла собі всього, що на мене чекає! Інколи згадую ті перші кроки і думаю: зараз нізащо за це б не взялася!

А інколи здається, що я просто щаслива людина: коли буває важко, обставини раптом сходяться на краще і все виходить! Хоча розумію, що всі мої обставини створюються людьми. Точно знаю, що нічого б не вийшло без фінансової підтримки старшого брата, без досвіду чоловіка, просто без добрих людей…

На початку 90-х ми почали створювати рекламну структуру. Навіть сама назва «Букрек» пішла звідти: буковинська реклама. Але поступово дійшли саме до книжок, набиралися досвіду, взяли кредит на устаткування, придбали приміщення… А головне, – багатіли на людей. Зараз у нас склався унікальний колектив, сміливо скажу – однодумців.

– Яка вона, сучасна ділова жінка, керівник, у вашому виконанні?

– Я звикла багато працювати. А от характер мені бізнес зіпсував-таки: здається, я була раніше спокійнішою, лагіднішою. Тепер більш запальна й непримирна, не можу байдуже ставитися до таких речей, як непрофесійність, безвідповідальність…

– А які у Вас сини?

– Старший, Сергій, жартує, що міг би створити повну програму управління видавничим процесом, лише немає такого комп’ютера, який «потягнув» би її. Він оформив багато з наших видань. Мені подобається те, що він робить у книжковому дизайні.

– Молоді називають це креативним ставленням до справи…

– Знаєте, не люблю цього слова – «креатив». Журналістика навчила мене ставитися до всього творчо, мати власний, свіжий погляд. Сергій в юності писав дуже хороші вірші, він взагалі людина творча, йому невластивий, скажімо, цинізм. Але це не значить, що він перебуває десь «у висях». Це серйозна, доросла людина. Не мислю видавництва без нього. Весь час щось розробляє чи вдосконалює. Наприклад, програми для верстки словників, якими ми користуємося.

– А молодший?

– Олександру лише 22. Він навчається на математичному і більше схильний до наукової роботи.

– Про що мріє Дарина Максимець?

– Вийти зі своїми книжками за рамки провінційності. Повезти своїх авторів на книжковий ярмарок до Франкфурта. Маємо серйозних партнерів, скажімо, в Румунії, це видавництво «Лідана» – Ліліана і Дан Агеоргічесі. Це може стати містком до Європи.

– Маєте власні читацькі уподобання?

– Читаю більше класику. В сучасних авторів забагато від технології: штучні схеми, штучні люди, несправжня мова. Мабуть, це ознака часу – велика кількість підробок.

– А чого Ви боїтесь?

– Не те щоби боюся, але намагаюся убезпечити колектив від кризи. Свого часу люди повірили в мене, і я повинна зберегти їм роботу.

– Чи є щось таке, про що ви хочете встигнути сказати за життя?

– Я маю довгий список людей, без яких не відбулася б такою, як я є. І хочу, щоби вони знали: все, що я роблю, я роблю й для них.

Лариса ДМИТРЕНКО, «Версії»