Чернівці Світлани БІЛЕНКОВОЇ: двері, що не зачинялися на клямку, дитинство між «раніше» і «насправді», розпорошена історія, інтелігентні дебати, в яких народжується істина, «пауза перед стрибком»

2006. 043.Italien. 24.09Мистецтвознавець  Світлана Біленкова – корінна чернівчанка. Авторка першої наукової монографії «Архітектура Чернівців ХІХ – першої половини ХХ століття». Колишня очільниця та ініціатор створення самостійного органу самоврядування з питань охорони культурної спадщини міста. Дослідниця цієї теми у поєднанні, переплетінні ракурсів: не лише «зсередини», а й дещо відсторонено – з погляду європейської пам’яткоохоронної науки і досвіду. Зараз живе «на два міста» – на рідні Чернівці, де має домівку і родину, і столицю, де викладає у двох вишах. І з усмішкою згадує, як 11 разів вступала до вишів країни  і на історичний факультет до Чернівецького університету.

Спілкуємося з пані Світланою у «Віденській кав’ярні», де колись, зо півстоліття тому, було молочне кафе, і, серед інших, її мама чекала донечку з розташованої поруч музичної школи. Діти підростали, дорослішали, і вже чекали в тому кафе своїх дітей з занять… І зараз, вочевидь, уже наступні покоління мам чекають – в іншому інтер’єрі, але в тому ж душевному комфорті, про який пам’ятають їхні бабусі…

 

У Чернівцях є ще довоєнні квартири, де збереглися «рідні» ключі від дверей

«Тут був «острів європейської демократії закритого типу», – переказує пані Світлана оповіді своєї мами. – Про Чернівці всі знали, але мало хто  говорив вголос. Здавалося, всі мешканці міста розбиралися у мистецтві і культурі. На Центральній площі у книжковій крамничці можна було купити газети різними мовами з усього світу. Світову літературну класику також різними мовами. Японські поштівки – справжні, ручної роботи. На Театральній площі продавали газети та журнали. Незримо панувало поняття «щось дістати з-під прилавка».

Мою маму виховав вітчим. Вона була позашлюбною дитиною – людям різних віросповідань не давали тоді релігійного шлюбу, а інакшого й не було. Тож православна бабця згодом вийшла заміж за старообрядця Федора Феногєнова, з яким мешкала по сусідству у багатоквартирному будинку по вул.О.Доброго, де у свій час проживав видатний чернівецький  біолог,  ендокринолог  Яків Давидович Кіршенблат.  Бабця Марія працювала у місті економкою, дуже смачно готувала, випікала всіляку здобу, протягом усього життя на домашньому ткацькому верстаті виробляла також різні килими та коцики (“верені”). Народилася вона 1900-го року і зрештою, достойно проживши 94 роки, набачилася за життя чимало. Дід Федір, як і інші росіяни-липовани, займався яблуками. Якийсь недовгий час за  королівської Румунії вони жили у Плаєштах, у Бухаресті, але згодом повернулися до міста, де і прожили разом 14 років. 10636343Дід помер перед війною зовсім молодим. А коли вдруге на Буковину прийшла радянська влада – бабцю з мамою Анастасією-Тетяною, ще зовсім юною, вивезли до Сибіру. Але чернівецька толерантність і взаємодопомога їх фактично врятували: коли людей вивозили, хтось із сусідів, хто був за писаря, записав худеньку і щупленьку маму на 5 років молодшою,  тож обом їм було легше – до бабці ставилися як до жінки з дитиною, а не як до двох дорослих.

А коли вони повернулися – все вже у Чернівцях було інакше: інші люди, звичаї, традиції і цінності.  Корінні мешканці, щоби зберегтися, поселялися на окраїнах, а в центрі розташовувалася нова партійна номенклатура та  інтелігенція. У повоєнний час квартири у центрі міста ще довгий час пустували, і таке житло з меблями, посудом і одягом у шафах сприймалося, як «застиглий рай» на землі. Сусіди зазвичай знали, де зберігаються ключі від квартир, але не дозволяли собі цим скористатися. Тож є ще у місті багато помешкань, де не лише двері тодішні збереглися, а й «рідні» ключі від них. Тим часом місцеві мешканці боялися заходити у чуже житло, бо знаючи колишніх господарів  глибоко в душі сумували за ними і вірили, що коли-небудь вони повернуться. Напевно тому наша мама довгі роки у своєму гаманцеві носила  маленьке фото однієї адвокатської родини з Чернівців. І коли одного разу злодій поцупив той гаманець, вона дуже сумувала. Тоді я була вже дорослою і великого значення цьому випадку не надала, а зараз шкодую, що не розпитала маму про цю родину більше. Знаю тільки, що ці пани дуже любили маму, дітей своїх не мали  і  багато часу проводили з нею,  всюди брали з собою, навіть у подорожі.

Я народилася  у Чернівцях.  Дитинство моє пройшло на вул. Галицькій у районі колишньої Хабаківки,  якої вже немає, – продовжує Світлана Біленкова. –  Тоді будувалася вулиця  Нововінницька, і наш будинок для прокладання дороги знесли. Я дуже добре пам’ятаю той час, – моє раннє дитинство там було найщасливіше.  Це була одна велика інтернаціональна сім’я родин з різними віросповіданнями, звичаями і традиціями, але одним дружним світоглядом взаємоповаги. Ми ділили один будинок на дві  квартири з родиною колишнього фронтовика дяді Саші Матросова, його дружиною тіткою Поліною і дітьми Любою та Вовою. Часто заходила до нас у гості мамина подруга – німкеня пані Терезія Мурузюк, яка жила з сім’єю нижче.  Вона була на п’ятнадцять років старшою за маму, я садочок не любила і тому  перед тим, як йти на роботу, мене залишали у пані Мурузюк: там було затишно, всюди пахло лавандою, розмарином, на мене чекали цікаві іграшки, дитячі книжки і смачна зупка на обід. Увечері мені дозволялося брати з собою улюблений ясичок, вишитий гобеленовим хрестиком, який наступного ранку повертався назад на своє місце. Це було дуже приємно. Поруч із нашим будинком  жили родини кравця, бухгалтера, музиканта, актора, фельдшера, продавця керосину, водія трамваю та ін.  Люди шанували одне одного, завжди були привітними, і на клямку двері у своїх помешканнях не зачиняли.

А нові мешканці, які заселялася в історичному центрі міста, шанобливо ставилася до всього, що їх оточувало. І, що характерно, вони не руйнували і не змінювали по-новому те, що отримали. Таким чином старі меблі, декоративне опорядження в квартирах, фрескові розписи, художня різьба по дереву, кахельні грубки та каміни, ванні кімнати, оздоблені гранітом і бронзою, кухні з керамічною підлогою та кімнатами для прислуги і різні, не помітні на перший погляд, приємні  дрібнички у парадних  і на сходових маршах історичних будинків  довгі роки були мовчазними носіями історичної пам’яті загадкового минулого.

Мама наша, як і більшість чернівчан, вільно володіла кількома  іноземними  мовами, добре розумілася на музиці, театральному мистецтві, кіно  – і при цьому не вміла читати. Працювала в аеропорту, в касах аерофлоту – прибиральницею, у водолікарні – санітаркою, а потім на швейному об’єднанні «Трембіта» швачкою. Все життя багато працювала – важко, але творчо: після роботи виконувала ремонтно-малярські роботи. Замовниками  таких робіт часто були сусіди, знайомі  і ті, хто любив її малярські трафарети.  Узори  орнаментів мама придумувала і вирізала сама. А пізно ввечері ми з сестрою засинали під чарівний стукіт швейної машинки «Зінгер» (більше за все мама любила вишивати у стилі «рішельє» і щось гарненьке нам пошити). Цікаво, що вона свої вироби часто дарувала, і не пам’ятаю, щоби  їх коли-небудь продавала. Можливо, тому її серветки та скатерки й досі у багатьох  з любов’ю зберігаються.  Також ми дома любили слухати радіо: мама – «Поэтическую тетрадь», «Клуб любителей классической музыки»; сестра – «Клуб знаменитых капитанов», «Музыкальный глобус», а я  –  вечірні казки. Радіопередачі «Спят усталые игрушки», «В гостях у сказки», «Спокойной ночи, малыши» у виконанні Ріни Зеленої, Олега Анофрієва, Ростислава Плятта, Тетяни Пельтцер та Фаїни Раневської  були очікуваними у кожній родині. Іноді мама брала нас з сестрою з собою на роботу. Я дуже любила великі вазони у залі, а сестра –  телетайп. Маму у колективах поважали і любили за її охайність, надійність і щирість у роботі. У моїй дитячі пам’яті залишилися кілька яскравих епізодів тих часів. На Центральній площі в касах аерофлоту квитки купували не так часто, як потім. Тож ми, малі, мали нагоду  і можливість милуватися на маминій роботі старовинними меблями, величезним дзеркалом-«псіше»  та рідкісними вазонами. У святкові дні, коли ми йшли з мамою до театру, нам дозволялося навіть бувати  з працівниками аерофлоту  в їх службових кабінетах, тихенько споглядати, як працює знаменитий і рідкісний на той час телетайп. А після роботи ми  йшли в театр або філармонію. Це було справжнє свято. Нас одягали у святкові платтячка, взуття і білі шкарпетки. Перед цим дійством ми заходили поруч із касами аерофлоту до кафе «Сніжинка», де мама купувала нам довгоочікуване какао, булочку з кремом, надзвичайно смачні соковиті сардельки або тістечка. Поводилися тихо і чемно, мріючи саме в цей момент про наступний вояж.  У колективі аерофлоту нас всі знали і можна було часто почути, як з нами віталися старші чоловіки, називаючи маленькими панночками. Знімаючи капелюха  казали: «Вітаю, панно Кнопко. Куди сьогодні йдемо?».  Чудернацько, порівняно з цим, виглядають мені сучасні «школи для панночок». Там викладають, на мій погляд,  якісь не ті цінності, якими насправді має володіти панночка…

Того міста мого дитинства і юності, звісно,  вже немає . Багатьох речей і наступні покоління не будуть знати. Наприклад, мама ніколи не дозволяла нам по Червоноармійській ходити до базару повз огорожі обкому партії (нині – 14-й корпус ЧНУ – авт.). Не розповідала, чому – аж через багато років розказала: тротуар там був викладений з надгробків  єврейського кладовища, а люди й не знали, по яких плитах ходили.

Рідко, але ми ходили до церкви. Найбільше мама любила церкву  на вул. Садовського. Напевно, тому мої батьки таємно і охрестили мене взимку  саме тут. Але більшість нашого свідомого життя цей храм був зачинений. Так наше дитинство й формувалося – з розуміння, що було якесь невідоме, загадкове життя «раніше»,  було реальне «сьогодні» і мрійливе «майбутнє». І от те, що було «раніше», стало відкриватися нам, коли ми вже були дорослими і мали своїх дітей. А мрійливе «майбутнє», – зараз, у наш час, коли саме найкраще у житті опинилося у минулому.

На щастя, мамі якимось дивом вдалося зберегти сімейний фотоальбом – попри те, що все майно у роки війни було втрачене. І він є в нас досі – це знакова річ, його бережемо  як пам’ять про свою родину і про нашу маму, яка була найпотужнішим стержнем нашої  сім’ї. Мами вже немає майже десять років, але присутність її відданої любові, життєдайної мудрості, сили її духу ми відчуваємо досі. Своє прощання із життям вона відчувала за декілька років і, як я зараз розумію це, готувала нас до такого відповідального моменту заздалегідь. Бо казала, щоби ми всі були в останні миті життя біля неї, тримали її за руки, не плакали, а тихо прощалися, бо вона буде молитися за нас усіх живих і рідних до останку, навіть тоді, коли не зможе вже говорити. Так і сталося через деякий час. Саме тоді ми всі відчули ту невичерпну силу її відданої любові, яка і досі оберігає нас.

 

«Буковинські» вафлі і ідеологічно-політичні  протистояння

«Батько Віктор також ріс у місті, змалку був сиротою, виховувався старшим братом Григорієм і сестрою Оленою – продовжує Світлана Вікторівна. – Їх було п’ятеро дітей, коли тато залишився без мами в 5-річному віці. Дід Григорій – татовий батько – одружився вдруге, і в тому шлюбі також мав п’ятьох дітей. А коли татові виповнилося 12 років, старший брат влаштував його працювати – на «Легмаш», а потім на гумовзуттєвий завод. Кажуть, в якійсь тогочасній газеті навіть було його фото, як він, малий ще хлопець, стояв за токарським верстатом – на ящику.

З мамою вони познайомилися у Виженківському санаторії  і перед самим святкуванням Нового року у грудні  1949 року одружилися.  Спілкувалися між собою українською,  німецькою, польською і румунською мовами. Нам, дітям, не можна було підслуховувати, розмови батьків. Дотримувалися сімейної ієрархії, в нас виховували шанобливе ставлення до чоловіка – хоча батьки згодом і розійшлися, коли мені було всього 2,5 роки. P1290890Розлучення відбулося швидше «на партійно-ідеологічній основі»: батькова родина хотіла для нього гарної радянської кар’єри, а мама була городянкою з так званими «буржуазними манерами».  Тож батько довгий час був «буферною зоною» між своєю великою родиною і нами (сумно усміхається – авт.). Татову родину ми знали завдяки нашій тітці Олені: вона дуже любила нас і маму, і довгі роки зустрічалася з нами напівлегально, бо у татовій родині всі строго дотримувалися сімейних наказів. Так ми з сестрою ходили до школи попри домівки своїх родичів, які з нами роками не спілкувалися. Згодом, коли я вже була у десятому класі, одна з тіток запросила мене до родини до Києва, і мама (вона була мудрою) відпустила мене. Відтоді в моєму житті і з’явилася велика київська родина, з якою у нас потім склалися дуже гарні стосунки (сестра у ті роки працювала з чоловіком на Далекому Сході, Тюмені і в Середній Азії у складі геологічних експедицій  геодезистом).  Потім, коли у моєму житті склалася така ситуація, що у Києві з’явилася робота, я певний час жила дома у своєї покійної тітки-лікарки Неоніли. На жаль, більшості з моєї родини вже немає в живих. Але мамине Прощення сімейної образи подарувало нам всім потім декілька щасливих років взаєморозуміння, любові і злагодженості. З далекого минулого дитинства яскравими болісними сторінками залишилися тільки декілька спогадів: пам’ятаю, колись, коли я була ще маленькою (мені було 5 років), ми  випадково зустрілися з татом у продуктовій крамниці, і він купив мені шоколадні цукерки «Осінь» і вафлі «Буковинські». Мама не дозволила їх взяти, але я досі люблю цукерки, які за смаком нагадують ті, – з дитинства і шоколадні  вафлі: хрусткі і ароматні. Чітко  пам’ятаю татові обійми на колінах, його шепотіння ласкавих слів на вушко, шершаві руки із запахом металу,  бурштиновий мундштук у верхній кишені жакету ,  голос із хрипинкою, щиру усмішку і добрі сумні очі. Це було чи не найсильніше відчуття дитячої любові до мого тата, з яким родина не дозволяла спілкуватися.

Напевно, той випадок став відправною точкою у формуванні у моєму характері цілеспрямованості і наполегливості. Одинадцять разів я намагалася стати студенткою, навіть кілька років грала на бандурі в університетському оркестрі класичної музики. Кожного року не проходила за конкурсом від 1 – до 1,5 балів. Але люди мені траплялися на життєвому шляху добрі, підтримували. Я не падала духом. І коли 1993-го, в «лихі» дев’яності, коли всі робили бізнес і гроші, я поїхала з сестрою до Петербургу – вчитися далі, щоб повернутися і продовжити роботу в Чернівцях – знайшла підтримку рідних і друзів».

 

Хто творив – той любив

«Тоді ми ще не знали імен архітекторів, але любили слухати різні напівказкові оповіді про будинки, – пригадує пані Світлана. –  Мама, бувало, казала: коли тобі буде важко, ходи містом, дивися на архітектурні прикраси і думай, що той, хто творив їх, той любив! Не можеш говорити з людьми – говори з будинками. Тож я справді відпочиваю і «лікуюся» прогулянками рідним містом.

Наше улюблене місце з покійним чоловіком – це ансамбль осінньої вулиці ЮRezedenciya-ChNU.Федьковича, а особливо – колишній університетський скверик: він був одним із найкрасивіших у місті після скверу на Соборній площі.

До речі, умовою включення нашого університету – колишньої Резиденції буковинських митрополитів до Списку всесвітньої спадщини UNESCO, була саме умова відновлення дендрологічного образу  цього скверика. На жаль, сьогодні у цьому питанні перемагають бізнесові інтереси. Громаду інформують, що стосовно скверика не збереглося жодних документів. А я знаю, що це не так, документи є, бо це підтверджують міжнародні експерти.

Чернівці – прикордонне місто зі складною історією. Забудовували і формували це місто європейські архітектори за часів Австро-Угорської монархії. Коли в історії міста настала нова епоха – королівська Румунія продемонструвала нову політику містобудування. І ця політика була доволі гуманною і досить повчальною для майбутніх нащадків. Далі була Друга світова війна, місто кілька разів переходило з рук в руки, і було не до архітектури… У радянські части  видавалися хіба що тільки путівники, присвячені окремим пам’яткам архітектури, та ще й без історії їх спорудження. Тим не менш, місто було духовним, культурним і економічним центром Радянської Буковини і, певною мірою своєрідним центром культурної політики Радянського Союзу. Всі знали, що архітектурна спадщина тут надзвичайно цікава і унікальна, але інформація про цю спадщину переважно була засекречена і розпорошена по всій Європі.

Справді, парадокс: така архітектура – і жодної наукової праці про неї! Тільки наприкінці ХХ століття цьому питанню стала приділятися певна увага вітчизняних, а потім і зарубіжних науковців.  Зараз тема досліджень архітектурної спадщини Чернівців стала чи не найулюбленішою серед науковців з різних країн, творчої молоді, гостей міста  і городян.

вітання з чернівцівАрхітектура – толерантність

У першій науковій монографії про архітектуру Чернівців Світлана Біленкова намагалася передати притаманну Буковині толерантність  через архітектуру міста. А спонукала її до цього, як зізнається авторка, малесенька книжечка, яка побачила світ у видавництві «Час» наприкінці ХХ століття, «Вітання з Чернівців» – фотозбірник старовинних чернівецьких поштівок. «Коли я захищала дисертацію у Санкт-Петербурзі у грудні 2004 року (саме у ті дні у Києві відбувався перший Майдан), – розповідає пані Світлана, – посилалася на цю книжку, як на дуже сміливу передову працю свого часу. Також посилалася на наукову статтю відомого вже у наш час українського архітектора, мистецтвознавця Олекси Івановича Повстенка, який помер у Вашингтоні 1973 року. Стаття його була надрукована 1940 року  в журналі «Архітектура» , коли він, директор у той час державного заповідника «Софія Київська», очолював фахову експедицію радянських архітекторів до Чернівців. Він сміливо і дуже високо оцінив  архітектуру Чернівців загалом, і зокрема – румунську архітектуру. Тож, хоча про це й не надто багато говорили, та збереженню старовинної архітектури у Радянському Союзі увагу приділяли. Починаючи з другої половини  1980-х років по всьому Союзу відбулася велика інвентаризація нерухомих пам’яток  культурної спадщини, і в цьому контексті – й інвентаризація архітектурної спадщини Чернівців, над якою працювали київські і львівські фахівці і яка була згорнулася з розпадом Союзу. Але залишилася певна частина фотофіксації пам’яток,  документи, інвентарні картки. Цей матеріал у свій час зберегла Ірина Вадимівна Коротун, а згодом, на початку ХХІ століття він став основою для включення цієї документації до складу  архівних фондів новоутвореного відділу. Саме цей архів і став цінним джерелом для розробки нового історико-архітектурного опорного плану Чернівців з визначенням  історичних ареалів та режимів їх використання. Це була практично перша науково-дослідна робота, затверджена влітку 2007 року на урядовому рівні, яка відповідала передовим вимогам міжнародного пам’яткоохоронного законодавства. Але з ліквідацією функціонування самостійного виконавчого органу міської ради з питань охорони культурної спадщини у січні 2008 року,  доля цього архіву мені невідома. Вся існуюча на архівному обліку документація відділу разом з гербовою печаткою була передана створеній комісії міськвиконкому, двері відділу запечатали сургучною пломбою і на цьому моя робота у міській раді була завершена.  Більше я у тому кабінеті не була…

Якщо ми обрали шлях, що веде до союзу країн Європейської співдружності – маємо в першу чергу толерантно ставитися до об’єктів культурної спадщини. Це прописні істини, – констатує Світлана Біленкова. – У світі є понад тисяча об’єктів всесвітньої спадщини UNESCO, і кожна країна вважає їх наявність величезною честю для себе. Відповідно – робить усе, щоб ці об’єкти були максимально пристосовані до умов сучасного використання. Недостатньо отримати номінацію об’єкта світової спадщини. Життя і функціонування цих пам’яток  має прораховуватися на перспективу і розвиватися, уникаючи при цьому допущення помилок, щоби туристична інфраструктура  не руйнувала спадщину, а навпаки підтримувала і зберігала. Світові об’єкти  нерухомих пам’яток  – це так званий унікальний «золотий фонд» національних культур, потенціал їх духовного та матеріального збагачення. На цьому можна отримувати прибутки для держави, але потрібно й розумно вкладати кошти у цю галузь державної політики.

Якщо не зробити це вчасно – справдяться побоювання безповоротних втрат, коли не буде що охороняти і зберігати. Все це потребує уваги і коштів. Просто пофарбувати фасад – мало. Треба знати, що робиться з фундаментами та підвалами, коли діють грунтові води і паводки, як почуваються дахові конструкції, несучі стіни та перекриття  і т.д. Ми у більшості своїй цим питанням приділяємо мало уваги, і це не докір владі. Це спроба фахово допомогти у вирішенні нагальних проблем – адже не лише пам’яткоохоронці бажають  бачити автентичну архітектуру, цього потребують наші нащадки,  щоби мати правдиву уяву про те відлуння, в якому жили наші предки.

 

Фахові дебати як толерантний метод пошуку істини

«Я була ініціатором створення виконавчого органу самоврядування з питань збереження культурної спадщини в міській раді, – ділиться спогадами пані Біленкова. – Зрештою 2002 року  був створений відповідний відділ при департаменті містобудівного комплексу та земельних відносин. Головний архітектор міста обговорював проектні рішення з містобудівною  радою, а  відділ за моїм підпорядкуванням мав  громадську консультативну раду з питань охорони об’єктів культурної спадщини, яку очолював відомий буковинський історик, один із найавторитетніших знавців історії міста  Чернівців Олександр Масан.  До цієї ради входило  багато почесних, ініціативних громадян міста: науковці, журналісти, архітектори, мистецтвознавці, культурологи та економісти,  небайдужі і незаполітизовані чернівчани, представники правоохоронних і контролюючих органів. У складі цієї надзвичайно інтелігентної ради були Василь Селезінка, Ігор Жалоба, Ігор Чеховський, Сергій Осачук, Леся Щербанюк, Марія Никирса та ін.

Digital StillCameraЦі громадяни, які знають місто і його проблеми, представляли різні прошарки та угруповання, а об’єднувало їх те, що вони володіли ситуацією, ділилися своїми знаннями і приймали важливі для містобудівного розвитку рішення, виконуючи цю відповідальну роботу на громадських засадах. Довгий час це була чи не єдина на всю Україну громадська консультативна рада, феномен її  передового досвіду вивчався протягом кількох років  на всеукраїнських наукових конференціях. І саме на цих нарадах методом колегіального спілкування, виважених дебатів знаходилася  істина. Я у цієї ради  навчилася багатьох речей: насамперед витриманості,  дипломатичності у вирішенні складних питань. Варто зазначити, що всі  рішення цієї ради, які приймалися нею протягом п’яти років,  втілилися у життя. Обговорення могли тривати по кілька годин поспіль… На жаль, зараз можна констатувати, що на Чернівці перекинувся так званий «вірус громадської активності», який можна охарактеризувати однією фразою «проти кого ми сьогодні будемо дружити», де вирішується не доля майбутнього об’єктів культурної спадщини, а питання прагматичного підходу  для проштовхування бізнесових інтересів.  В історії пам’яткоохоронної справи вже відомі наслідки такої практики, які, на жаль, не стали передовими, а навпаки, привели до безповоротних втрат унікальних за своєю цінністю пам’яток. Тому не хотілось би, щоб така ж доля спіткала Чернівці. Нині у засобах масової інформації можна прочитати безліч громадських ініціатив, які здатні піднімати активні хвилі занепокоєння проблемними  питаннями міста, вирішення яких зазвичай  нічим, окрім скандальних звинувачень, не закінчуються. Зарубіжні фахівці у своєму практичному досвіді неодноразово звертають увагу на хибність такої методики, вони дотримуються в першу чергу доктрини фахового діалогу, або аналітичної дискусії, які дають можливість знайти правильний вихід із кризової ситуації».

 

Збереження архітектури – це аналітика

«Країни Євросоюзу вже завершили етап реставраційних заходів з відновлення окремих пам’яток сакральної архітектури, їх паспортизації, – пані Світлана наводить приклад міжнародного досвіду. – У нас, на жаль це відбувається хаотично і спонтанно. На світовому просторі пам’яткоохоронної справи в темі сакральної архітектури настав уже інший період. Якщо раніше релігійні організації намагалися отримати у своє підпорядкування старовинні ансамблі ХІ – ХVІІІ ст. – то потім зрозуміли, що їх дуже важко утримувати і  відбувся процес зворотної реприватизації, коли ці ансамблі стали поступово підпорядкувати  державними структурами спільно з власниками. Це призвело до активної музеїфікації цінних об’єктів нерухомості. Зокрема  – при  храмах чи резиденціях організовуються зараз музейні виставки, навіть якщо вони невеличкі. Візьмемо до прикладу Кафедральний собор у м. Роттердам (в Нідерландах). Заходите в собор – і бачите численні зразки  образотворчого мистецтва в його аркадах, починаючи від унікальної колекції капітелей – завершуючи колекцією настінної графіки і  рідкісними літературними зібраннями кафедральної бібліотеки. Що це означає: власники цінних історичних об’єктів шукають  шляхи для відповідного утримання таких знакових пам’яток, не чекаючи грошей тільки від держави. Якщо це ансамблі резиденцій, монастирів чи палаців, – на їх базі організовують мультикультурні дозвільні центри із частковим їх облаштуванням під дороге житло, мистецькі школи, регіональні музеї, виставкові зали чи під щось інше. Такий  шлях, звичайно, не є ідеальним, але у нинішніх кризових умовах, він дає можливість контролювати пам’яткохоронні процеси, і головне, – вишукувати кошти для їх утримання та здійснення реставрації. У Чернівцях, на жаль, поки що з цими питаннями тривала  пауза.

Наступний етап, який уже пройшли європейські історичні міста – це збереження потенціалу містобудівних ландшафтів та цінних природних краєвидів.  Налагоджена система заходів з ревалорізації  (відновлення) архітектурних ансамблів: вулиць і площ  в історичних містах  Франції, Австрії, Італії, Бельгії, Німеччини та ін. – успішно проваджується вже не один рік. Зараз ведуться активні роботи з ревалоризації  житлового фонду історичної забудови. Цей процес тривалий, але у багатьох містах є дуже цікаві нестандартні варіанти вирішення таких складних питань.  Ці питання, можна сказати вперше, піднімалися ще на початку 2000-х років, зокрема на Віденському симпозіумі з питань культури  здійснення нового будівництва в історичному середовищі восени 2004 року. А зараз можна побачити цілу низку відреставрованих об’єктів, які стали сольними взірцями  шанобливого ставлення до історичної пам’яті методами творчих вкраплень сучасної архітектури, де практично кожних 10-15 років планово здійснюються реставраційні заходи, які дають можливість утримувати найбільш відвідувані об’єкти культурної спадщини: це споруди Віденської Державної опери (збудованої під керівництвом Йозефа Главки) і філармонії,  Музей історії мистецтв та Природознавства, розташовані у самому центрі Відня на знаменитій площі Марії Терезії; Австрійська Національна бібліотека; музей галереї Альбертіна  та сучасний Художній музей Леопольда і  Музей сучасного мистецтва Фонду Людвіга (МИМОК) у складі 7-го Музейного кварталу Відня. Це тільки незначна частина тих революційних процесів, які відбулися у міжнародній пам’яткоохоронній практиці за останні 15 років нового ХХІ століття.  А у нас ще жодна не починалася.

Хоча у Чернівцях, на відміну від  інших історичних міст молодих країн колишнього СРСР, ми таки пробилися: з ініціативи чернівецької громадської консультативної ради з питань охорони культурної спадщини та сприяння депутатського корпусу Чернівецької міської ради  – коли була вперше прийнята державна «Програма збереження об’єктів культурної спадщини Чернівців  на 2003-2008 роки».  Це був основний, концептуальний і стратегічний документ, який дав можливість якимось чином захистити історичні об’єкти нерухомості і вишукувати дієві шляхи фінансування пам’яткоохоронних процесів у Чернівцях.  У результаті, сьогодні ми маємо  нову концепцію облаштування ансамблю пішохідної вулиці О.Кобилянської,  однієї з найстаровинніших у місті,  вул. А.Барбюса,  площі Філармонії та Святої Марії;  відреставровані пам’ятки громадської історичної архітектури: Художній музей, медичні поліклініки на вул. Шкільній та Л.Українки, школи, Медичний університет на Театральній площі та ін. Всі ці процеси відбувалися також вперше у нашій країні».

 

Ми говоримо про неповторність краси  архітектурної спадщини Чернівців і формуємо архітектурний факультет університету у промисловій зоні міста. Парадокс!?

«Ще один цікавий етап в європейській пам’яткохоронній практиці, який вже минає – це комплексні заходи з  ревалоризації об’єктів промислової архітектури. Багато з цих об’єктів, залишившись поза увагою, вимагають нині організації нестандартних відновлювальних робіт. Зважаючи на те, що живемо у період активних глобальних і геополітичних змін, тема збереження архітектурної  спадщини індустріальної та промислової архітектури – надзвичайно важлива і актуальна. Дуже шкода, що під час розбірки залишків старовинного транспортного моста у Чернівцях жодної деталі не залишили для музеєфікації місцевої пам’ятки транспортних засобів позаминулого століття в  історії міста…

Один із найграндіозніших пілотних проектів з ревалоризації транспортної  архітектури в Європі   є народження нової будівельної площадки мікрорайону «Гаффенсіті» у м. Гамбург. Цей проект розрахований на реалізацію протягом  кількох десятків років – один з найдорожчих і найтриваліших в Європі. Тут можна побачити  суперсучасну архітектуру від чистих ліній і форм до найфантастичніших досягнень творчої фантазії архітектурного задуму.   На тлі історично сформованої цегляної амбарної архітектури виникли містобудівні ансамблі локальних мікрорайонів з надзвичайно цікавими і неймовірно фантастичними об’єктами нової архітектури. Окрім того, тут нещодавно був збудований новий корпус державного Університету архітектури “Haffen-City”, заснований 2006 року. Практично зразу ж він став користуватися величезною популярністю серед творчої молоді. Вся учбова програма цього вишу зосереджена на будівництві і проектуванні, що робить його одним із найкращих навчальних закладів Німеччини.

У Відні вже кілька років триває грандіозний інтернаціональний проект “Аspern”, розрахований на налагодження зручного урбаністичного зв’язку між двома європейськими столицями: Віднем та Братиславою, відстань між якими всього близько 70 км.  Вже закладено основне планування величезного інтернаціонального парку, який буде одним з найбільших у Відні, прокладено транспортне сполучення і здаються поступово в експлуатацію нові житлові комплекси. У реалізації ідейних розробок цього неймовірно цікавого проекту брали участь десятки учасників.  Зараз завершуються опоряджувальні роботи із остаточної здачі в експлуатацію Центрального Європейського залізничного вокзалу у Відні. Реалізація втілення цього проекту тривала упродовж майже 20 років. Так що нам, чернівчанам, мешканцям всесвітньо відомого історичного міста, є над чим подумати.  Світ уважно спостерігає за Чернівцями, але рушійною силою майбутнього розвитку знаменитої Буковинської столиці маємо бути саме ми, не чекаючи, коли до Чернівців прийде якийсь багатий інвестор. Обов’язково мусить бути місцевий «генератор ідей», потужний аналітичний центр, а не безперервний процес бізнесових спекуляцій на політичній основі.

P1090904Варто зазначити, що у Чернівцях має «працювати» не тільки історичний центр, а й навколишні мікрорайони міста. Прикладом такого вдалого  диференційованого підходу до розвитку туристичної інфраструктури може слугувати місто Ліссабон у Португалії, країні, яка переживає зараз не найкращі часи свого економічного розвитку.  Але попри ці складнощі, на  окраїнах цього унікального міста світової толерантності  нещодавно зведено декілька  прекрасних містобудівних осередків – реабілітаційний Міжнародний центр (виконує медико-психологічні  і культурологічні функції) і дизайнерський. У цих місцях перебуває велика кількість гостей міста, молоді і городян.

Свого часу, на початку 2000-х років була налагоджена активна співпраця з розвитку міжнародних зв’язків міста, зв’язків між історичними містами всередині України. Потенціал Чернівців мав вирости на позитивний рівень – але Україна на той час була ще не готова до зростання свого міжнародного культурного потенціалу. Зараз, думаю, настав інший час, який варто використати «спільними зусиллями». Усім чернівчанам є над чим працювати у рідному місті».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Думок на тему “Чернівці Світлани БІЛЕНКОВОЇ: двері, що не зачинялися на клямку, дитинство між «раніше» і «насправді», розпорошена історія, інтелігентні дебати, в яких народжується істина, «пауза перед стрибком»”