«Вулкани світу» без дозволу
«Інколи мені здається, що я з дитинства була готова до життя у Чернівцях. Рибниця на Дністрі, в якій я виросла – так само полікультурна й багатомовна, як наше місто на Пруті. Родина наша – а родичів і збоку батька, і збоку матері було багато – спілкувалася чотирма мовами: українською, польською, молдавською, трохи менше російською. Я маю відомості про вісім поколінь своїх рідних. Жіноча лінія нашого родоводу – майже всі з педагогічною освітою: викладали мови, біологію, математику, фізику. І зараз уже двоюрідні-троюрідні мої сестри викладають, навіть за кордоном: в Осло, Амстердамі…
Скільки себе пам’ятаю, мала два захоплення: дністровська вода і книги. Книги у численній нашій родині вважалися святинею, яку треба берегти.
В Рибниці був великий книжковий магазин «Сучасник». Це було для мене найцікавіше місце у місті: море книг, новеньких, які ще пахли типографією і тримали під своїми обкладинками так багато цікавого!
Пам’ятаю такий випадок: якось мені – семикласниці – мама дала 25 карбованців, дрібніших не було, і послала за хлібом. А я не проминула книжкового магазину, довго ходила там між стелажів, а далі не втрималася й купила аж за 12 карбованців чудове видання «Вулкани світу». Ця книга й зараз у мене зберігається.
Навіть не пам’ятаю, чи купила я тоді хліба, дуже боялася, що скажуть батьки. Але вони, люди мудрі, поставилися до цього доволі спокійно. Батько сказав так: «Звичайно, недобре, що ти зробила це, не спитавши, але ж не босоніжки собі купила, не на розваги витратила…»
Лоза на шляху від ріки до книжкового моря
«Тож не дивно, що закінчивши десятий клас, я вирішила поступати до Київського книготорговельного технікуму. Вчилася там два роки – і за все життя не пожалкувала щодо вибору професії. Після технікуму могла поїхати у три різних міста, в одному з них навіть пропонувалася посада директора книжкового магазину, але я вибрала Чернівці. І так само жодного разу не пожалкувала про це. А коли я 1984-го народила тут сина, місто остаточно стало моїм – а я його.
У магазин «Наука» я потрапила 1 серпня 1981-го, у 19 років, і вже через два роки стала його директором.
І ще одна доленосна випадковість: десь на четвертий день моєї роботи в Чернівцях на вулиці зустріла чоловіка, який ніс під пахвою оберемок лози. Я побачила цю лозу й звернулася до чоловіка:
–А що ви робитимете з цією лозою?
Чоловік сприйняв це приязно й відповів, що плестиме різні вироби. А я йому так радісно:
– Ой, а ми як раз учора отримали книгу «Лозоплетіння»!
Це був Іван Назарович Снігур. Ми спілкуємося з ним не надто часто, але, як кажуть, усе життя. Він дуже багато доклав до мого сприйняття Чернівців і Буковини. Можна сказати, що я відчуваю себе чернівчанкою й завдяки йому».
«Відкладки» для науковців
Магазин «Наука» – специфічний заклад. Ми отримували усю наукову літературу, яка виходила тоді в Союзі. Видавництва «Наука», «Академія». Це зараз можна усе подивитися в Інтернеті, а тоді науковці перечитували тонни книжок у бібліотеках, а ще книжки купували, щоби мати їх удома. І не тільки зі своєї спеціальності. До нас ходила практично уся творча інтелігенція Чернівців. Ми вже настільки знали їхні уподобання, що в одній з підсобок мали стелажі з написами їхніх прізвищ і розкладали нові книжки для них за їхнім фахом та особистими уподобаннями. Професори й доценти – фізики, математики, медики, біологи першими дивилися літературу, а вже далі книги виставлялися для загального огляду… Серед таких філологічних «експертів» були і Анатолій Добрянський, і Богдан Мельничук. Бібліотеки міста теж мали в нас такі «відкладки». А ще в нас був виїзний кіоск на філфаці, де ми торгували по черзі, але все якось виходило, що черга найчастіше випадала мені… Це ж була не просто торгівля, активне спілкування навколо книжок. І настав день, коли філфаківський викладач Анатолій Нямцу запитав мене: – А чого ти в нас не вчишся?
І я наважилася, поступила на вечірній і 1989-го отримала диплом. З викладачів особливо запам’яталася мені Тетяна Шуришина, надто її слова «Людина, яка не читала Германа Гессе, не може вважати себе інтелігентною людиною». І я перечитала Гессе, можна сказати, іншими очима, а може час для нього настав у мене…»
«Наука» – не тільки магазин
«Настав час, коли стало нецікаво лише торгувати книгами. Ми стали запрошувати на зустрічі з читачами письменників і науковців. Мабуть, нині мало хто вже пам’ятає, як 2005-го уперше до Чернівців приїхав на наше запрошення тепер всім відомий Андрій Курков.
Колектив магазину завжди був дружний. В роботі ми не хизувалися посадами, а просто разом робили спільну справу.
Коли ж настали часи суцільної приватизації, держава якось бездумно відпустила і книговидавництво, і книготоргівлю у «вільне плавання», забувши що в усьому світі ці галузі підтримуються державою за допомоги преференцій і дотацій. Що влада оцінюється, серед іншого, й за ставленням до книги. Мабуть, мали наші очільники завдання крутіші, ніж підтримання й розвиток культури.
Ми ще й тоді намагалися виживати, шукали нові форми торгівлі, зав’язали прямі контакти з книговидавцями, уклали договір з транспортним агентством. Їхня фура «MAN» вміщувала 43 тонни книжок! І ми розвантажували її всім колективом – уп’ятьох. Дванадцять років поспіль я відвідувала міжнародні книжкові форму у Львові…
А далі суцільна приХватизація зробила свою чорну справу: в людей не стало грошей на книжки. Бували дні, коли весь виторг був 1 гривня: за лінійку з відділу приладдя…
Зараз багато говорять, що Інтернет витискує книгу. По-перше, так уже казали про театр, коли з’явилося кіно, і про кіно, коли запрацювало телебачення. А по-друге, – книзі таки допомогли випасти з обігу…»
«Чого ходиш? Сідай малюй!»
«Я така людина, що просто не пам’ятаю, коли мені зробили щось погане. А інколи навіть вдячна за те, що мене – нехай навіть змусили – щось змінити. Перегортаю сторінку – йду далі.
Цього разу доля надала мені можливість глибше зайнятися давнім захопленням – малярством. Як воно виникло? Теж через поштовх і невипадкову випадковість.
Моя шкільна подруга Люда, із якою ми разом поступали до київського технікуму, після навчання вийшла заміж і залишилася у Києві. Її чоловік – відомий київський художник Володимир Тітуленко. Художниками стали й їхні сини Павло та Леонід. А сама Люда вже 15 років веде дитячу студію «Троєшки» – як здогадуєтеся, на Троєщині. Я часто навідувалася до студії. Вона розташована у приміщенні ЖРЕПу звичайного будинку. І ходять туди звичайні діти, різного рівня обдарованості. Та не це головне: вони в студії працюють, розвиваються, дружать, дізнаються багато цікавого… Багато з них, повироставши, стали цікавими людьми.
А 2002 року, коли гостювала в Тітуленків на дачі, Володимир Сергійович займався з кількома учнями вдома. Завдання було – намалювати селянську хату. Я наблизилася до них, заглядала в малюнки… І раптом господар ніби так суворо запитує: – А ти чого ходиш? Сідай малюй!
– Та я не вмію…
– У тебе бабусі-прабабусі шили-вишивали?
– Так, і досі їхні сорочки та рушники зберігаю.
– От бачиш! А вони ж, перше ніж за голку взятися, усе в своїй уяві мали. Це ж генетично передається! От тобі хата, сідай і малюй…
І я наважилася. Володимир Сергійович ознайомив мене з технікою акварелі, далі пішов батік… Тітуленко дуже хороший педагог, він вважає, що художник повинен володіти усіма техніками. За честь вважаю, що в ювілейному номері мистецького журналу «MUZA.ua» – а Володимиру Сергійовичу цього року виповнюється 75 – серед трьох його учнів одна сторінка – моя.
Трохи малювала маслом, поки не познайомилася із акриловими фарбами. Акрил став моїм коханням у малярстві. Він надає особливого смаку тому, що робиться в картині, він має особливу душу. 2007 року зробила першу виставку – просто в магазині розставила 42 картини».
«На цьому тижні стану бабусею»
«Інколи жартую, що найкраще моє творіння – мій син (актор Чернівецького муздрамтеатру Віктор Барановський – авт.). Він давно дорослий, але дуже багато зі мною спілкується, про все розповідає, радиться зі мною. Інколи від цього тісного зв’язку буває боляче, та частіше – радісно. А десь на цьому тижні маю стати бабусею. Чекаємо на хлопчика, Ігорчика…»
«Будь-яка дитина може вирости в Маестро»
«Якийсь час навідувалася до художньої студії Будинку вчителя, де керував художник Ігор Талалай. Але розуміла, що це – «не мої діти». Тож коли отримала волю від магазину, знову наважилася – й відкрила власну дитячу студію під назвою «Маестро». Назва немов би обіцяє: кожна дитина може вирости в Маестро. 1 вересня студії виповнився рік. Ми працюємо при заводі торговельного обладнання «АвтоПак». Наразі у списку 39 юних чернівчан із дуже різних сімей.
Звичайно, всі одразу не приходять, буває, що працюю з 5-7-ма. Окрім практичних, ввела для дітей теоретичні заняття, розповідаю їм про історію мистецтва, творчість окремих художників, різні мистецькі техніки і, звичайно, про мистецтво Буковини. Виходимо на екскурсії до міста, на природу. До нас навідуються й місцеві художники – мої друзі. Особливо запам’яталося заняття з Раїсою Рязановою. Раїса дуже доброзичлива людина, а діти це відчувають і тягнуться до таких людей.
Мені здається, що дитина від занять будь-яким мистецтвом повинна отримувати задоволення. А те, що я щаслива від спілкування з дітьми – безсумнівно. Вони так відчувають мій настрій, співчувають, коли я нездорова… Про кожного вихованця годинами готова розповідати різні історії. Ось одна з них.
На одному з занять, відчувши, що дітки розслабилися і трохи неуважні, оголосила:
– Панове художники! Дуже прошу, увімкніть голови!
І почула у відповідь:
– Ой, Наталіє Василівно! Я ввімкнула, а вона знову відключилася! Мабуть, лампочка перегоріла!
Може, найпростіший – і найскладніший – принцип у спілкуванні з дітьми – їх треба любити. Коли такої любові не відчуваєш – треба йти з педагогіки».
Лариса ХОМИЧ, «Версії»
