Чернівці Марини РИБАЧУК: Малювати, тільки малювати; народний художник України в іпостасі репетитора; незвичні ракурси знайомих вулиць; навчитися сонця в Провансі й привезти його до Чернівців; стілець Ван Гога у чернівецькому дворику; замалювати, поки не зникло.
У студії художниці заманливо пахне кавою. Ми сідаємо за низенький столик, тримаємо філіжанки – не напитися, для бесіди… Картини на стінах, картини у стосах під стінами, безкінечні види Чернівців, – і хочеться цим поділитися…
Досьє: Марина Рибачук (7 вересня 1964 року, Донецька область, Україна) – живописець. Освіта – Художньо-графічний факультет Івано-Франківського педінституту (1988). Член національної спілки художників України, член Всеукраїнської мистецької спілки «БЖ-АРТ». Лауреат міжнародної літературно-мистецької премії ім. О. Кобилянської (2013). Учасник обласних, всеукраїнських і міжнародних виставок та пленерів. Картини художниці зберігаються в Чернівецькому обласному художньому музеї, Художньому музеї м. Сучава (Румунія), Музеї видатних діячів української культури Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького, Лесі Українки (Київ), у численних офіційних і приватних колекціях.
Марина РИБАЧУК стала чернівчанкою лише 80-го року, коли батько, уродженець Буковини вирішив повернутися з Донеччини в рідні місця. Марині було 16: «Особисто для мене це – подарунок долі. Таку натуру мати, як Чернівці, щоби стати художником – для мене це значно важливіше, ніж залишалась би там…». Малювала Марина завжди, але художньої школи не відвідувала. Тож коли настав час вступати до художнього вузу, Іван Олександрович ХОЛОМЕНЮК, із яким батько Марини дружив, давав їй уроки з тих предметів, що мала здавати.
Можна сказати, що художнє життя Марини склалося: картини, виставки, членство у творчих спілках, літературно-мистецька премія… Але, безперечно, вона – художник Чернівців. Вишукує для своїх міських пейзажів усе нові ракурси – і безліч разів пише ті місця, що їй особливо полюбилися. Як, скажімо, вид на початок вулиці Кобилянської з різних точок Центральної площі. Тож для перехожих майже звичною є фігурка художниці за мольбертом у якійсь точці міста. Марина Рибачук дуже органічно вписується в наше місто, не надто переймаючись плямами фарби на одягу і тим, як вона при цьому виглядає: Марина творить свої Чернівці. Глядача підкорює, що художниця не обирає якихось «парадних» ракурсів: дуже цікаво побачити й здогадатися, де це написано.
У надвечір’ї та при сонці Провансу
Храм Успіння Богородиці (греко-католицький, на Руській) написаний доволі-таки здаля, з бічного фасаду, у чернівецькому надвечір’ї. Але це наші Чернівці, ми тут ходимо, ми звичні до кожної стінки, до кожного будиночка поруч…
І друзі художниці, і фахівці-мистецтвознавці сходяться на тому, що Марина Рибачук дуже набулася від поїздок на пленери на південь Франції. Можна сказати, вона привезла сюди те прованське сонце, що надихало Матісса, Ван-Гога – зрештою наших Архіпенка і Вірсту… І Чернівцям дуже пасує це сонце, воно висвітлює якісь нові ракурси у багато разів баченому. Так на Площі Філармонії Марина написала не загальновідому споруду самої філармонії, а двоповерховий будинок поруч, на розі вулиць Бетховена й Заньковецької. Вражає, як із сонячних бликів-рисок вимальовуються будинки, вулиці, деталі декору – і усе це без нарочитого виписування – але із майже фотографічною точністю. І при цьому усе це живе і дихає історією, і надихає любов’ю художниці до міста.
А ще вона любить писати дахи й повороти вулиць – те, що там можна підгледіти. Вулиця Симовича із поворотом на вулицю Сковороди: освітлений сонцем будинок на розі написаний здалеку, за тінню тунелю вулиці, що надає усій картині якогось флеру стародавності. Звісно, мистецтвознавці точно встановлюють дати, але чи так вже конче це нам потрібно? Коли б ми не дивилися на картину – це вже «колись».
Має бути баланс між новим і старовинним
Марина дуже переймається тим, як наші можновладці ставляться до «окультурення» старого міста. Вона вважає, що такі місця, як Турецький міст, треба не розбудовувати (в тому вигляді, як він тепер виглядає разом із відродженою і вже двічі перейменованою площею), а поряд із реконструкціями робити «законсервовані» острівці старовини – і Чернівці від цього лише виграли б, отримавши ще один туристичний об’єкт. І художниця тішиться, що встигла занести на полотно старі сходи до Турецького мосту разом з тією зеленню, що їх оточувала. І ще багато таких деталей про наше місце, яких тепер уже немає в зафіксованому нею вигляді. Не можна бездумно гатити скляні куби в обмежений простір наших вуличок. Марина принципово «не прийняла» вороже до образу міста архітектурне «творіння» на Руській, 1, – і початок вулиці Руської з площі написала так, що того скляного кубу просто не видно!
Стілець Ван Гога в чернівецькому дворику
Ще одна особлива для Марини тема – чернівецькі двори. Обідрані чи пофарбовані стіни, мотузки з білизною впоперек проходу, виступи й ніші внутрішніх споруд у дворах – наріжні сходи на другий, на третій поверхи, галереї балконів, дві сходинки до дверей першого поверху. Їхня краса для художниці – і для нас, коли ми слідуємо за нею – саме в тому, яке воно є. А для тих, хто трохи знає живопис, – ще й перегук із відомими пейзажами художників-французів. Навіть не в манері живописній, а в умінні бачити красу у повсякденному і заносити її на полотно.
Мабуть, немає навіть значення, де, в якому чернівецькому дворику підгледіла Марина той стілець між дерев і плям трави, але те, що він наштовхує нашу фантазію на асоціації – хоча б із тим же Ван Гогом – це вже факт мистецтва.
Додамо, що в малюнку Марини Рибачук немає жодної непевності: у кожній лінії чи кольоровій плямі видно руку Майстра. І душу Жінки.
…У кожного, хто дивиться на її картини, виринає з пам’яті своя історія, сторінки свого життя. Адже це – не ілюстрації до історії Чернівців. Це і є самі Чернівці – у той момент, коли картина написана. «Колись…»
Лариса ХОМИЧ, «Версії»
