Стояла чудова чернівецька осінь. Місто нібито вкрилось позолотою. У скверах, парках та на вулицях традиційні місцеві дерева (липи, клени, дуби, буки, каштани) частково скинули жовте листя, що тепер лежало на тротуарах та бруківці, а частково залишилось на деревах. Чернівці стали святковими та світилися золотом, особливо у сонячну погоду.
Розслідування вбивства Яцека не набуло широкого розголосу. Поляк, коли щедро розраховувався з детективами, наполіг на дотриманні сімейної таємниці. А от подія піврічної давнини про викрадання доньки Вільгельма Москалюка та повернення її батькам завдяки місцевим газетам стала надбанням майже всіх мешканців Чернівців.
Барон Карл фон Штернберг з Кларою Федорович, лікаркою Крайової лікарні, за останній рік розслідували декілька заплутаних справ, тож стали дуже відомими й популярними.
Того дня детективи снідали у вітальні, смакуючи традиційну ранкову каву з канапками.
– Ну, що, кохана моя Кларо, здається, в нас зараз немає справ, – звернувся Карл до Клари. – Може, присвятимо цей день відпочинку, прогуляємось по Фольксгардену, пообідаємо у вишуканому ресторані «Чорний орел», що на площі Ринок…
Та не так сталося, як гадалося. Мрії Карла перервав дзвінок до вхідних дверей. Служниця Валентина пішла відчиняти. За хвильку завела до вітальні стрункого юнака у сутані.
– Каже, що він від самого митрополита Володимира, – шанобливо представила служниця.
– Так, панове, – вклонився юнак, – якщо ви – барон Карл фон Штернбер, а ви – Клара Федорович, то я до вас як кур’єр з листом від Митрополита Буковини та Далмації Володимира.
Карл кивнув, підтверджуючи, що юнак прийшов правильно.
– Тоді прошу прийняти листа, – знову вклонився юнак. – Я ж зачекаю, мені наказано отримати усну відповідь.
Карл узяв листа, відкрив та уважно прочитав.
– Кларо, нас з тобою запрошують до резиденції на дванадцяту годину до Митрополита Володимира. Підемо?
– Звичайно, – погодилася Клара, – таким людям не можна відмовляти.
Карл злегка схилив голову в сторону ченця, – передайте нашу відповідь, що ми вдячні за запрошення та нанесемо візит.
Після відходу кур’єра Карл попередив:
– Кларо, дві проблеми: перша – я цілувати руку митрополита Володимира не буду, я ж католик. А по-друге, на таких офіційних, церковних прийомах жінкам краще не розмовляти.
Зранку наступного дня детективи вдягнулися відповідно до події, що на них очікувала, та за хвилин сорок до призначеного часу вийшли з дому. Пройшовши площею Ринок і попри готель «Чорний орел», вийшли на вулицю, що вела до гори Габсбург. Невдовзі підійшли до вхідної брами резиденції митрополитів Буковини та Далмації.
Детективи в котре з захопленням розглядали надзвичайної краси архітектурний ансамбль із трьох корпусів, розташованих буквою «П», та церкви Трьох Святителів, побудований в оригінальному стилі, та весь в орнаментах і архітектурних оздобах (чого варта тільки глазурована, різнокольорова черепиця, викладена візерунками). Будівля вражала з першого погляду та нагадувала середньовічний замок.
Карл, подивившись на свій кишеньковий годинник, клацнув кришкою та по-військовому чітко доповів:
– Одинадцята сорок п’ять, якраз п’ятнадцять хвилин, щоби дійти до адміністративних помешкань митрополита.
Біля брами на них уже чекали. Перевірили документи та повели до Митрополичого палацу, збудованого наприкінці головної алеї. Гостей завели до головного корпусу та парадними сходами провели на другий поверх. Детективи не могли приховати свого захоплення. Широкі сходи були викладені мармуром, а висока стеля оздоблена мозаїкою та фресками. Уздовж Синодальної зали та зали засідань Священного Синоду їх провели до приймальні робочого кабінету митрополита. Була рівно дванадцята. Детективів одразу запросили до кабінету.
Митрополит Володимир зустрів привітно, встав і вказав на приставні крісла для гостей:
– Вітаю та дякую, що знайшли час для візиту до мене, – сказав, перехрестивши відвідувачів.
Карл з Кларою шанобливо вклонилися та сіли у крісла.
– Не будемо гаяти часу, – зауважив митрополит. – Але одразу маю попередити: питання в мене до вас конфіденційне, надзвичайної державної ваги, що може мати непередбачувані політичні наслідки.
– Перепрошую, доки ми ще не посвячені у таємницю, – обережно перебив Карл, – а справа, як ви наголосили, надзвичайної державної ваги, то, може, краще офіційно звернутись до поліції?
От тому-то я вам і сказав: не справа, а питання, – одразу ж відреагував митрополит, – все поки що вилами по воді писано. Це тільки наші здогадки, фактів немає, треба провести розслідування, а вже з фактами звертатися до поліції. Він задумливо підняв очі до стелі та продовжив: «Відтоді як на місці старої резиденції знаний чеський архітектор Йосиф Главка збудував нову, збігло майже тридцять років. Коли від природних умов – дощі, танення снігу – почала тріскатись черепиця на дахах, вирішили її замінити. Бо через тріщини просочувалася вода. А як відомо, при будівництві резиденції Йосиф Главка розвідав місцеві надра та заснував на Буковині два цегельних заводи для виготовлення клінкерної, надміцної цегли: керамічну фабрику – для глазурованої, різнокольорової черепиці та будівельну школу. На початку будівельні матеріали та тридцять найкращих робітників були завезені з Габсбургської імперії. Пізніше цеглу та черепицю почали виготовляти на Буковині з місцевих матеріалів уже навчені місцеві працівники. Я отримав фінансування й ми почали ремонт дахів. Але з незрозумілих причин нова черепиця швидко тріскалась. А відтак град пошкодив багато покладеної черепиці. А від чого – не відомо. От тому я й вирішив звернутися до вас та просити встановити причини цієї напасті.
– Зрозуміло, – хитнув головою Карл, – та де ж державне значення й політична складова?
От у тому то й справа, – зауавжив митрополит Володимир, – митрополія Буковини та Далмації була створена не так уже давно, років з тридцять тому з ініціативи архієрея Євгена Гакмана, він з часом і став першим митрополитом. Владика проводив політику українізації релігійного та політично-суспільного життя, більш того – українська мова отримала в єпархії статус другої офіційної, а це дуже сприяло зростанню українського населення та збільшенню кількості православних віруючих. Тому Євген Гакман й ініціював створення окремої митрополії Буковини та Далмації. Це дратувало румунську владу, яка наполягала на приєднанні Буковини до Трансільванії, митрополії Буковини та Далмації – до Семигородської (румунської) митрополії. Та й вплив Російської православної церкви відчувається – тут до Бессарабської губернії якихось 50 кілометрів, родичів з обох сторін кордону – повно. Тож тільки дай привід підняти питання, що будівля резиденції, подібної до якої не має в усій Європі, занепадає, бо наша митрополія не в змозі її утримувати. Ми начебто знищуємо перлину всього православ’я Європи.
Зрозуміло, – Карл уважно подивився на Клару, яка, зреагувавши на запитання в його очах, згідно кивнула, – ми беремося, справа ж бо надзвичайно важлива для нас, як для патріотів Австро-Угорщини, та й не терпить зволікання. Прошу лише від вас два дозволи: по-перше – поговорити з робітниками, які ремонтують дах…
Митрополит Володимир одразу підтвердив рухом руки.
– По-друге, піду до поліції, – продовжив Карл, та, побачивши здивування в очах митрополита, пояснив, – я звернусь до знайомого старшого інспектора кримінальної поліції Пауля Мозера як би з питання вашого приватного доручення, деталі якого не можемо розголошувати. Але, я повинен наголосити, що в разі якщо розслідування стане небезпечним та з’являться факти про кримінальні злочини – я повинен буду терміново повідомити поліцію.
Митрополит погодився: – Так, Пауля Мозера я знаю, надійна людина. Приймається, працюйте, витрати та винагороду я обіцяю. З Богом, та вдачі, тепер уже у нашій спільній справі!
Зустріч з робітниками, які перекривали дахи, була не тривалою. Майстер підняв одну стару черепицю вище голови та з силою кинув на тротуар, вона залишилась цілою. Потім взяв до рук одну з новеньких черепиць та спокійно розламав. Показуючи дві половини, він зауважив:
– За будівництва часів Йосифа Главка, на в’їзді стояла естакада заввишки до двадцяти метрів, з якої кидали на тротуар цеглу, якщо вона розбивалася, забраковували всю партію. Про черепицю кажуть, що скидали тільки з десятиметрової висоти. Зверніть увагу, тут на сколках нової черепиці добре видно як виблискують якісь дрібні частинки. Це дуже схоже на кварцовий пісок, але у великий кількості.
По обіді Карл та Клара сиділи в себе вдома у вітальні, вголос розмірковуючи над дорученою справою:
– Схоже, треба звертатись до керамічної фабрики, – почав Карл, – вона неподалік, на так званих Глиняних горах біля глиняного кар’єру. Це від нас попри Турецький міст через єврейський квартал, а потім через залізничні колії, що ведуть до кордону з Румунією. Глиняні гори. Вони примітні, не переплутаємо. Але ж просто прийти та сказати, що ми хочемо знати причину неякісної черепиці, то нам ніхто нічого не скаже. Треба якось вивчити етнографічний склад працюючих, поспілкуватись з різними прошарками людей, виявити лояльних до влади, а комусь заплатити, а вже потім, отримавши інформацію, не тикаючись як сліпі кошенята, почати розслідування. Карл задумався:
– Та як це зробити? Треба увійти до колективу… Ти, Кларо, якими мовами володієш?
– Українською, це ж моя рідна, та румунською й німецькою вільно – я ж місцева, – не роздумуючи відповіла Клара. – А ще орієнтуюся у російській, угорській та польській.
– Це дуже добре, доведеться підслуховувати, – зрадів Карл. – А я – чеською, це моя рідна, німецькою, бо вчився та служив у німецькомовній армії, угорською – спокійно, трохи – румунською, а от російська та українська для мене – проблема.
– Доведеться вивчити українську, якщо плануєш і надалі зі мною спілкуватись, – розсміялась Клара. – А чому питаєш?
– Нам треба увійти до кола працівників фабрики, прислуховуватись, – пояснив Карл, – не буде ж казати, я вас не зрозумів, перекладіть, будь-ласка.
– Шановне панство, перепрошую, – несподівано втрутилась служниця Валентина, яка в цей час прибирала брудний посуд, – я у вас працюю вже більше року, щось чула, чомусь навчилась…
– То й що? – Клара здивовано підняла очі на служницю.
– Так мені завжди було цікаво слухати перебіги подій у справах, що ви розслідували, – пояснила служниця. – А тепер скажіть, на кого ніхто не звертає уваги та й не підозрюють, що ця людина все чує та бачить, ходить де завгодно?
– Ну, одразу і не відповіси, – задумався Карл.
– Я так і думала, – із захватом продовжила Валентина та вся зашарілася, – на прибиральницю. А я, як усі місцеві, вільно володію українською, німецькою та румунською, трохи орієнтуюся у російській, польський та єврейській, – пояснила служниця. – Тож не скидайте мене з рахунків. Ви завжди ставилися до мене з повагою, то й я у свою чергу буду рада вам допомогти, крім того – цікаво…
Карл, не приховуючи подиву, від душі розсміявся: – То це вже цікаво – буде цілий десант! Приймаємо пропозицію, Кларо?
– Звичайно, – розсміялася у свою чергу напарниця. – Але, Валентино, це може бути дуже небезпечно…
– А наше життя взагалі безпечне?- миттєво зреагувала Валентина.
– Дякуємо, Валентино, за теплі слова та готовність допомогти. Тоді диспозиція така, – підсумував Карл. – Уже зараз я йду до Пауля Мозера та прошу під будь-яким більш менш офіційним приводом влаштувати мене на цю керамічну фабрику. Потім виявлю деякі, хай і поодинокі, випадки травмування працівників, вони завжди трапляються на виробництві, та запропоную обстеження досвідченого лікаря. Це буде привід, щоби ти, Кларо, з‘явилася на фабриці. А ви, Валентино, одразу завтра зранку підете та влаштуєтесь туди прибиральницею, вони завжди потрібні.
Незабаром Карл заходив до кабінету Пауля Мозера. Той, на щастя, був на місці. Вони дружньо привіталися.
– Ви з черговою головоломкою? – одразу спитав старший інспектор кримінальної поліції.
– Майже, від вас, як завжди, нічого не приховаєш, – посміхнувся детектив. – У мене дуже приватна справа, від самого митрополита Володимира, тож у деталі посвятити не можу, та обіцяю, і про це я попередив митрополита, що коли виявляться ознаки кримінального злочину – одразу повідомлю вам.
– Це вже, мабуть, ваша традиція – хитрувати, – зітхнув Пауль Мозер. – Кажіть, що на цей раз вам потрібно?
– Якимось чином ввести мене до керамічної фабрики, – шанобливо попросив Карл. – Ви ж розумієте, просто піти і влаштуватись як інженер, чи хтось там іще – не можу, я зовсім не орієнтуюсь в технології виробництва черепиці…
- І всього то? – здивувався інспектор, – не проблема, там нещодавно звільнився начальник служби безпеки, а директор – мій давній знайомий, висококваліфікований інженер з величезним досвідом, хоча не скажу, що він мій приятель, занадто полюбляє пиво, не наздоженеш, та рідкісний ледар, але людина – приязна. До речі, він як і ми з вами – австрієць, Арнольд Трафлер. Зверніться краще до головного інженера, в нього висока кваліфікація, досвід, порядна людина та користується в нас довірою, теж австрієць, але наполовину, мати в нього – чешка.
Мозер підняв слухавку: – Панночко, доброго дня, турбує кримінальна поліція, – представився інспектор телефоністці, мені потрібно почути директора керамічної фабрики.
- Вітаю, Арні, – проговорив Пауль Мозер у слухавку, – ти мене просив підшукати тобі нового начальника служби безпеки. То є в мене така людина, Карл фон Штернбер, капітан австрійської армії у відставці, досвідчена, та, я б додав, наша людина.
Після невеликої паузи, під час якої у слухавці було чутне незрозуміле белькотіння, інспектор закінчив розмову: – А от не знаю, не питався, може й п’є пиво. Добре, завтра з ранку він буде в тебе. До зустрічі!
– Ну от і все, – поклавши слухавку, сказав інспектор, – з вас – пиво.
– З радістю, -кивнув Карл, – ви мені дуже імпонуєте не тільки як поліцейський, але як і людина. Як на мене, вже час перейти на «ти».
– Навзаєм, – відповів поліцейський, – чекаю на запрошення.
Наступного ранку детектив, одягнутий для солідності у військову форму, яку йому дозволялося носити, та прихопивши чотири пляшки пива, входив до кабінету директора керамічної фабрики, немолодої людини, років за п’ятдесят з величезним пивним животом.
Побачивши в руках у Карла пиво, Арнольд Трафлер привітно зустрів детектива: – Пиво зранку, після гарного вечора – це дуже вчасно. Ви, мабуть, Карл фон Штернбер від Пауля Мозера?
– Так точно, пане директоре, – навмисно по-військовому відрапортував детектив.
– Облиште, ми не у війську, – поспіхом сказав директор, – давайте спочатку пригостимося пивом за знайомство, а вже потім введу вас у курс справи. За рекомендацією Пауля Мозера я приймаю вас. Ось ключі від вашого кабінету.
Карл відкоркував одразу всі чотири пляшки, дві з них розлив по келихах, які невідомо звідки дістав Арнольд Трафлер, сам трохи скуштував, а директор з жадібністю осушив весь келих та одразу сам налив собі з наступної пляшки.
– Відверто кажучи, не розумію навіщо в нас посада начальника служби безпеки, навіть підлеглих у вас не буде, – сьорбаючи пиво розповідав директор, – але повинна бути відповідно до штатного розкладу. Зараз представлю вас керівному складу підприємства та приступайте до виконання своїх службових обов’язків.
– Постривайте, пане Трафлер, – швидко зупинив того Карл, – з початку кілька запитань.
– Прошу, – не заперечив директор.
– Перш за все скажіть, чому звільнився мій попередник? – поцікавився детектив.
– Не знаю, – знизив потужними плечима Трафлер, – прийшов до мене, без пояснень кинув мені на стіл ключі від кабінету та заяву про звільнення, й пішов. Я не наполягав. До речі, він теж австрієць, Фелікс Грубер. Загалом на нашому підприємстві керівні посади традиційно, з часів Йосифа Главка, займали австрійці. Приміром, зараз головний інженер – австрієць, Лукас Бауер. Начальник виробництва – теж, Якоб Майер. Але от головний технолог – угорець, Іштван Немеш.
– Дякую, – чемно, начебто не надаючи значення розмові, вклонився Карл.
– Що ще? – з нетерпінням поглядаючи на останню пляшку пива, спитав Трафлер.
Карл вирішив, що час прискорювати події: – На підприємстві трапляються виробничі травми, опіки, порізи чи щось подібне?
– Звичайно, – погодився директор, – це ж виробництво, цього року навіть трапився один смертельний випадок. Потерпілого робітника забрали до крайової лікарні, та врятувати не вдалося.
– То, може, як начальник безпеки, я запрошу до фабрики досвідченого лікаря? – запропонував нишпорка, – Нехай подивиться на умови праці, надасть свої пропозиції…
– А чому б і ні? – погодився Трафлер.
Через деякий час на запрошення директора до кабінету зайшли троє чоловіків. Арнольд Трафлер усіх взаємно представив та звернувся до головного інженера: – Прошу, пане Бауер, проведіть пана фон Штернбера до його службового кабінету, що біля вашого.
Лукас Бауер провів Карла коридором до дверей одного з кабінетів: – Це ваш кабінет, пане бароне. Ключі вам передали?
– Так, ключі в мене, – підтвердив детектив, – але дозвольте спочатку до вас?
– Прошу, заходьте, трохи є часу, – прочинивши сусідні двері, сказав головний інженер.
Кабінет був обставлений просто, нічого зайвого: стіл, крісло, чотири приставні стільці, шафа для одягу та сейф.
– Уважно слухаю вас, пане бароне, – запросив головний інженер, вказуючи на один із стільців.
– Пане головний інженере, – почав нишпорка, – мені вас рекомендував Пауль Мозер як порядну людину, якій можна довіряти.
– Дякую, – схилив голову Лукас, – пан Мозер мені теж подобається, чемна, шляхетна людина, може, тому він досі старший інспектор, а не начальник.
Карл перейшов на чеську мову:
– Давайте без церемоній: я – Карл, ви – Лукас, ми земляки.
Головний інженер здивовано підняв брови, але теж перейшов на чеську:
– Так, Карле, мені приємно чути рідну мову. Справа в тому, що коли моя мати завагітніла, вона переїхала до дому в Чехію. Пологи були важкі, мати їх перенесла тяжко, захворіла. Тому ми залишились в Чехії, мене доглядали чеські прислуга, вихователі та вчителі. Тільки у вісімнадцять я переїхав до батька у Відень, де й отримав відповідну освіту. То що вас цікавить?
– Перш за все – технологія виготовлення черепиці, – почав Карл, – Але зважайте, що я військовий, тому, будь ласка, дуже просто, без термінів.
Головний інженер розсміявся: – Я вивчав технологію виготовлення будівельних матеріалів п’ять років, а ви хочете, щоб я її розповів за декілька хвилин… Але спробую. Ви бачили як печуть хліб або пироги?
– Так, безперечно,– підтвердив Карл.
– Технологія виготовлення черепиці, якщо пояснювати дуже грубо, схожа на випікання хліба,– почав пояснювати Лукас. – Спочатку заготовляють глину, зберігають рік на відкритому повітрі у спеціальних буртах, де взимку вона має обов’язково перемерзнути і лише після цього виготовляють сирець. Це найважливіша ділянка. Перш за все видаляються крупні, сторонні включення, а саме – вапняк, шматки кварцу, частинки гумусу. Далі треба ретельно її перемішати та додати дрібний кварцовий пісок. Дуже важливим є точне дозування та ретельне перемішування. Потім – колісний млин та сховище, де додають воду. Сирець має відпочити декілька тижнів та спучитися. Тільки після цього сирець надходить до іншої, формувальної, ділянки де його впресовують у спеціальні, дерев’яні форми, висушують та відправляють на випал до спеціальних печей, де підтримується певна температура. Після цього – виймають із форм та знову дають відпочити. Потім – ділянка глазурування. В залежності від потрібного кольору добавлять мідь, кобальт, марганець. Далі – знову випал та сушка, покриття стає щільним, склоподібним. От і все, якщо дуже коротко та спрощено. Найважливіше – не порушувати технологію дозування, змішування, сушки та випалювання. Ця технологія в нас ще з часів самого Йосифа Главки.
– Щиро дякую, – сказав Карл, – а де я можу ознайомитися з цією технологію, ви дасте її мені?
– Вона не в мене, – відповів головний інженер, – я і так знаю все на пам’ять, але вона може бути у вас. Як раз перед звільненням Фелікс Грубер цікавився технологією. На зв’язці ключів від вашого кабінету має бути ключ від його сейфу. Перевірте.
– Ще раз дякую, так і зроблю, – погодився детектив, відкланявся та пішов до свого кабінету.
Незабаром Карл сидів у кабінеті начальника служби безпеки та уважно перегортав аркуші технології, тека з якою дійсно знайшлася у нього в сейфі. Карл нічого не розумівся в термінології, але завдяки консультації головного інженера дещо схоплював. Наразі він насторожився та почав перегортати аркуші з початку. Зробивши для себе певні висновки та прихопивши теку, повернувся до кабінету Лукаса Бауера.
– Дозвольте? – відкривши двері кабінету головного інженера, звернувся Карл.
– Так, прошу, заходьте, – запросив той.
– Мені дещо не зрозуміло: ви що змінювали технологію? – нишпорка простягнув теку.
– Жодним чином, це заборонено, – здивувався Лукас. – А чому ви питаєте?
– Дивіться, деякі аркуші трохи відрізняються по кольору, – показав Карл. – Бачите, ось тут, де йдеться саме про підготовку сирцю, аркуші дещо біліші. Хтось їх підмінив. Десь є копія?
– Це і є копія, – важко зітхнув Бауер, – оригінал у Відні, в архівах Йосифа Главки.
– Хто, крім вас, має доступ до цієї теки? – наполягав далі детектив.
– Окрім мене, начальника виробництва та головний технолог, більше ніхто, – подумавши відповів Бауер, та глянувши на аркуші, на які вказав Карл, здивувався, – Але ж тут змінені пропорції, значно збільшена кількість внесення кварцового піску.
– Наскільки мені відомо, головний технолог Іштван Немеш – угорець, – констатував Карл, – а не могли б ви мені розповісти про тих, хто працює на ділянці підготовки сирцю – хто вони за національністю та звідки родом?
– Не можу, не звертав уваги, – знизив плечима Лукас. – Але в нас є інспектор по кадрах, гарна жінка, румунка, ось вона знає напевне, бо це її службовий обов’язок та й картотека є в неї. Зараз запрошу.
Незабаром до кабінету головного інженера, постукавши, зайшла миловида чорноока брюнетка далеко за сорок років, але ще струнка жінка. Вона одразу накинула оком на привабливого чоловіка у мундирі. Карл це відзначив.
– Доброго дня, пані Флоріка, заходьте, це наш новий начальник служби безпеки барон Карл фон Штернбер, – представив Бауер, – його цікавлять люди, які працюють на ділянці підготовки сирцю, бо тут щось не зрозуміле з технологією. Може робітники щось підкажуть…
Карл здивовано глянув на Лукаса, та звернувся до інспектора по кадрах: – Прошу, пані Флоріка, давайте пройдемо до мого кабінету.
Потім тихенько – до головного інженера: – Ви погарячкували, не треба було їй казати, що я цікавлюсь технологією, тим більше, що цим цікавився мій попередник.
Інспектор по кадрах вже стояла біля кабінету начальника служби безпеки, відверто стріляючи очима. Пропустивши її вперед до свого кабінету, Карл звернув увагу, що Флоріка звабливо похитувала стегнами, заходячи до кабінету. Детектив хмикнув про себе та вирішив прийняти гру.
– Пані Флоріка, присідайте, – з широкою посмішкою запропонував Карл, – ви надзвичайно спокуслива жінка і я з радістю зустрінуся з вами поза роботою. Скажімо, завтра ввечері?
– Ой, дякую, приймаю, пане бароне, – зобразивши на обличчі щире задоволення, відповіла Флоріка.
– Та, на жаль, ми зараз на роботі, – попередив начальник служби безпеки, а я людина нова, тому цікавлюсь підприємством, перш за все людьми. Мені казали, що у вас є картотека…
– Так є, але навіщо? Я тут давно працюю, всіх знаю, – насторожилася інспекторка, – кажіть, що вас цікавить.
– От і добре ,– погодився Карл, – збережемо один одному час, але – якомога точніше, щоби потім не перевіряти за картотекою. Мене цікавлять робочі на ділянці приготування сирцю. Хто вони, звідки родом, як працюють, тощо.
– Працювало там тринадцять робітників, – почала Флоріка, – але з часом стало дванадцять. Мабуть, число погане – тринадцять, один півроку тому як помер. Отримав травму на виробництві, його відвезли до крайової лікарні, там він і пішов з життя.
– А звідки він? – уточнив Карл,
– Місцевий, русин, – одразу відповіла Флоріка, – а з тих, хто працює зараз – десятеро – румуни, а інші двоє – русини, з Російської імперії Бессарабської губернії. Всі досвідчені робітники, працювали на різних керамічних фабриках. Нарікань на них немає.
– Ну що ж, пані Флоріка, поки що цього досить, можете йти до себе, – зауважив Карл, – якщо щось ще буде потрібно – я вас запрошу.
6
У другій половині дня, ближче до вечора, детектив вирішив походити виробництвом, перш за все зайти до ділянки підготовки сирцю. Там він звернув увагу, що всі працюють злагоджено, як одна команда. Недалеко промайнула прибиральниця, в якій нишпорка впізнав Валентину. Приховавшись за буртами, Карл вирішив послухати про що розмовляють робітники. Вони спілкувалися румунською мовою. Але дещо важливе Карл вловив.
– Одного австрійського гусака, який всюди пхав носа, ми вже знешкодили, і з цим розберемося, – кинув один з робітників іншому.
– Цікаво, це про кого? Мабуть, про мене та мого попередника, – подумав Карл, та вирішив на цьому закінчити свій перший робочий день на фабриці.
Ближче до вечора Карл, Клара та збуджена Валентина сиділи в себе у вітальні.
– Давайте підіб’ємо підсумки сьогоднішнього дня,– розпочав Карл нараду.– Та спочатку зателефоную Паулю Мозеру, може, він ще в себе…
– Прошу, з’єднайте мене з кримінальною поліцією, – попросив детектив у слухавку.
– Доброго вечора, пане старший інспекторе, – сказав він. – Мені зустрітися б зі своїм попередником з керамічної фабрики, може допоможете, дасте адресу?
– Не вийде, – відповів Мозер, – сьогодні знайшли тіло Фелікса Грубера у квартирі, де він мешкав, самогубство через повішання.
– О це такої! – здивувався Карл, – А подробиці?
– Не телефоном, приходьте, я ще з півгодини буду на місці, – невдоволено буркнув поліцейський.
Карл передав напарницям зміст телефонної розмови та миттєво вискочив з квартири. Вже через хвилин п’ятнадцять він постукав у двері старшого інспектора кримінальної поліції та, почувши дозвіл, увійшов.
– Ще раз доброго вечора, пане Мозере, – привітався нишпорка.
– Доброго, якщо добрий, але ж ми домовлялися звертатися за іменами, – кивнув на стілець поліцейський,– сідайте.
– Так, проте я ще не запрошував на пиво, – посміхнувся, сідаючи Карл.
– Пиво встигне, Карле, – почав розповідати Мозер, – Фелікс Грубер висів на зашморгу, що був прив’язаний до гаку люстри, поруч валявся стілець, з якого він і мав засунути голову у петлю. Схоже на типове самогубство, але дещо насторожує: по перше – странгуляційна борозна на шиї проходить горизонтально, а не під кутом, як має бути при самогубстві; по друге – я приставив стільця йому під ноги, вони не діставали до стільця сантиметрів п’ятнадцять, не думаю, що Фелікс Грубер підскакував, щоби засунути голову у зашморг; та нарешті – не було передсмертної записки, яку, як правило, залишають самогубці. Я вважаю, що його задушили, а потім підвісили, щоби приховати насильницьку смерть. Це вбивство! І ще, будьте дуже обережні та уважні, мені це перестає подобатись.
– Щиро дяку, Пауль, – вклонився Карл, встаючи зі стільця, – за інформацію та попередження. Завтра я візьму з собою револьвер. Добраніч!
Повернувшись додому, нишпорка детально передав зміст зустрічі, а також про свої пригоди на фабриці та продовжив:
– Справа набирає обертів, розповідайте, Валентино.
– Пане бароне, як ви й передбачали, мене швидко прийняли на роботи, – з нетерпінням розповідала служниця. – Я побачила та почула щось, на мій погляд, цікаве. Десь о першій годині дня на ділянку приготування сирцю прибігла інспекторка по кадрах, яка приймала мене на роботу, та почала шушукатися з робітниками румунською. Вони розмовляли майже пошепки, тож я підійшла трохи ближче – хто зверне увагу на прибиральницю? І почула, як ця інспекторка говорила на кшталт: «у нас проблеми, цей новий австріяк почав цікавитися вами та технологією виробництва, своїми підозрами, здається, поділився з головним інженером», а один з робітників, вусатий, старший за неї, заспокоїв: іди, мовляв, терміново до Іштвана, доповіси йому з усіма подробицями, хай він розбереться з головним інженером, як розібрався з Феліксом, а ми завтра вирішимо, що робити з цим австрійським гусаком, може, зробимо як з тим ненормальним пацаном – підсунемо миш’яку. Скажи Іштвану, щоби він нам знову дістав цієї отрути». Далі я більше нічого не змогла почути, бо один з робітників обернувся та побачив мене.
– Так-так, – протягнув Карл, – я, здається, розворушив щось дуже небажане для цих людей. Як на мене, Валентино, вам завтра не треба йти на роботу, це – небезпечно. Ви почули майже все найважливіше.
– Жодним чином, пане бароне, піду, – заперечила служниця. – Ну помітили мене, то й що, я ж просто прибиральниця, кому там потрібна… Та й ви ж будете поруч.
– Ну дивіться, Валентино, вам оцінувати ситуацію та приймати рішення, – після паузи погодився Карл. – Але будьте надзвичайно обережні та ні у що не втручайтесь. Обіцяєте?
– Обіцяю, – швидко погодилась нишпорка-самоучка.
– А от тебе, Кларо, – продовжив детектив, – я прошу завтра піти до крайової лікарні й перевірити за картотекою кого в цьому році доставляли до лікарні з керамічної фабрики з травмою, а він там і помер. А вже потім прийдеш на фабрику та почнеш вивчати випадки травматизму на виробництві.
Клара відверто образилась: – Ти що думаєш, у мене така вже погана пам’ять, завтра з ранку я йду на фабрику, там небезпечно для тебе та Валентини. А саме той випадок я пам’ятаю, бо це було на моєму чергуванні.
– Тобі що спеціально підсовують всі незрозумілі справи? – здивувався Карл.
– Виходить, що так, а, може, ці слизькі справи самі до мене липнуть? – щиро розсміялася Клара. – Так от десь із пів року тому в моє чергування привезли хлопця з
переламом голені. Травма як травма, місяць у лікарні – та як новенький. Однак під час огляду прямо на хірургічному столі він став блювати кров’ю, почалася кровава діарея, сильні м’язеві судоми, аж корчився, скаржився на болі у животі та на те, що не відчуває кінцівок. Незабаром втратив свідомість і помер. Я була здивована, тому вирішила зробити розтин. Весь шлунок та частина кишківника були у гематомах, по серцево-судинній системі – анемія. Явні ознаки отруєння триоксидом миш’яку. Він був із місцевих русинів, з бідної селянської багатодітної родини. Родичі забрали тіло, не ставлячи питань. Так це й закінчилось, до поліції ніхто не звертався.
– Підсумуємо, – по-військовому сказав Карл, – і створимо цій гидоті ще більші проблеми, але й для нас буде небезпечно. Тому план такий: завтра з ранку я – на роботу, озброєний, спробую спровокувати цей непотріб до активних дій. Ви, Валентино, продовжуєте виконувати роботу прибиральниці, але ні в що не втручаєтесь, тільки наглядаєте та прислуховуєтесь. Ти, Кларо, займаєшся, як би вивченням травматизму на виробництві, це погоджено з директором. Маєш змогу напряму, офіційно, спілкуватися з робітниками ділянки приготування сирцю, а паралельно спробуй дізнатися причини травматизму того хлопця. Погоджуєтеся, напарниці?
– Слухаюсь, мій капітане! – жартома стала струнко Клара та приклала праву долоню до скроні.
– Пане бароне, – тихо промовила Валентина, – дякую, що довіряєте.
Та не так сталося, як гадалося.
Рано в ранці Карл знову вдягнув військову форму, як завжди взяв свою улюблену зброю – тростину, до правої кишені галіфе поклав револьвер, який ще з вечора почистив та зарядив, а до лівої – з десяток запасних патронів. Через пів години вже заходив до керамічної фабрики. Постукав у двері головного інженера, смикнув за ручку, було зачинено. Довелось йти до себе. Приблизно через годину знову спробував потрапити до головного інженера, так само було зачинено. Тоді Карл пішов до приймальні директора та, привітавшись, спитав секретарку, чи не бачила сьогодні пана головного інженера.
– Доброго дня і вам, пане фон Штернбер, ні, не бачила, – відповіла секретарка, – але цим я дуже здивована, бо він завжди приходить на роботу раніше за всіх. Сьогодні з ранку я бачила тільки пана головного технолога, Іштвана Немеша.
Карл повернувся до дверей кабінету головного інженера, дістав свою особисту таємну зв’язку відмичок і швидко увійшов до кабінету. Лукас Бауер лежав на підлозі у калюжі крові. Детектив перевірив пульс, приклавши палець до шиї. Головний інженер був мертвий. Оглянувши тіло, він помітив горизонтальну странгуляційну борозну, а з лівої сторони у грудях стирчав ніж. Нишпорка швидко вийшов, зачинив двері, повернувся до приймальні та попросив:
– Швиденько, пані, запросіть телефоном набрати кримінальну поліцію.
Почувши голос Пауля Мозера, детектив швидко проговорив, навіть не привітавшись: – Пауле, терміново приїздіть до керамічної фабрики з нарядом поліції. Тут труп.
– Хто? – коротко спитав поліцейський.
– Лукас Бауер, головний інженер, – так само коротко доповів Карл.
– Нічого не чіпайте, вже виїжджаємо.
Хвилин через двадцять поліцейські вже виламували двері до кабінету головного інженера.
Оглянувши тіло, Пауль Мозер спитав: – От тільки не розумію, як ви дізналися?
– Про це потім, – відповів Карл. – Тут десь має бути Клара Федорович, запросіть її, може, як медичний експерт, додасть якісь подробиці. А я пішов на ділянку приготування сирцю, подивлюся, послухаю, порозмовляю, може щось дізнаюся про це вбивство.
Старший інспектор підозріло глянув на детектива та промовив: – Знову хитруєте, про те робіть як знаєте, ви людина мені не підпорядкована, тільки дайте ключі від вашого кабінету, я там буду проводити допити.
Карл з невиразним обличчям ходив по ділянці приготування сирцю, поглядаючи у різні боки, коли почув несамовитий крик: – Пане бароне, пане бароне, тікайте, – буквально летіла до нього Валентина, – вас йдуть вбивати.
Карл миттєво обернувся, та побачив, що у Валентину цілиться з гвинтівки вусатий, той, найстарший робітник. Колишній військовий, вправним рухом, вихопив револьвер. Але стріляти не зміг, між ним та стрільцем була Валентина, яка раптом спіткнулася та впало, це врятувало їй життя, бо одночасно пролунав постріл з гвинтівки. Карл, не вагаючись, вистрілив. Нападник завалився на бік та впустив з рук зброю. За ним бігли ще з десяток приспішників, у двох були пістолети, у інших – виблискували в руках ножі.
Карл відкрив по них вогонь. Двоє, ті що були з пістолетами, одразу впали, ще троє – лежали незабаром на підлозі. Але інші продовжували, перебіжками, наближатися до нишпорки. У Карла скінчилися патрони.
– Валентино, терміново біжіть до мого кабінету, там поліція, – крикнув детектив, – кличте сюди. – А про себе додав: – ну просто як на війні, треба продати своє життя подорожче. І – вихопивши клинок з тростини приготувався до нападу. Та бандити не встигли до нього наблизитись. Невідомо звідки, як з-під землі, позаду нападників з’явилася Клара, високо підскочила, зробила оберт у повітрі та пройшлася ногою по головах трьох із них, які одразу впали. Це Карлу дало можливість перезарядити револьвер. Дуже обережно, щоб не зачепити напарницю, Карл двічі вистрілив. Ще двоє впали на землю.
Клара бігла до напарника, та й поліція вже з’явилася на чолі з Паулем Мозером.
– Коханий, як я за тебе перехвилювалася, – притиснулася Клара до грудей Карла, – я просто відчула, що тут щось не так з тобою, от і прибігла.
– Кларо, рідна, ти врятувала мені життя, а я готувався продати його якнайдорожче, прихопивши з собою декількох бандитів, – барон не стримався і поцілував Клару.
До них підійшов Пауль Мозер: – То що, Карле, – хитрувато примружив очі старший інспектор, – як завжди після вас поліції нема що робити. Дев’ять трупів, ви влучно стріляєте, але дякуючи пані Федорович, є ще кого допитати. Давайте надвечір, годині о вісімнадцятій, приходьте до мене разом з пані Федорович. Сподіваюсь, уже встигну всіх допитати. Але й ви мені розповісте все відверто. Щоби справа склалася цілісною картинкою. Бо так і не розумію, чому такі пристрасті та не менш жахливі наслідки.
- – Так, – погодився нишпорка, – от тільки піду зараз до мого кабінету, зателефоную митрополиту та спитаю дозволу.
Карл зв’язався телефоном з митрополитом.
– Пане митрополите, – доповів Карл, – по вашій справі в нас уже десять трупів, серед них і головний інженер. Я був вимушений долучити поліцію. Маються конкретні, незаперечні факти. Дозволите мені посвятити Пауля Мозера у деталі?
– Добре, – погодив митрополит Володимир. – Але завтра на одинадцяту годину разом із пані Федорович, запрошую до себе, поділитеся деталями розслідування. А на шістнадцяту – вже після вас – викличу Пауля Мозера.
О вісімнадцятій Карл з Кларою були у старшого інспектора кримінальної поліції.
– Митрополит дав дозвіл? – перш за все поцікавився Пауль Мозер. Та побачивши підтверджувальний жест детектива, продовжив, – то починайте першими.
– Все почалося з того, що митрополит започаткував капітальний ремонт даху резиденції. Та нова черепиця не витримувала погодних впливів і тріскалась. Волога проникала на стелю та ушкоджувала її, разом з дуже цінними фресками.
– І все? – здивувався Мозер.
– Не зовсім, – продовжив Карл. – Це могло спричинити скандал і дати підставу Семигородській (румунській) митрополії поставити питання про те, що, мовляв, митрополія Буковини та Далмації не в змозі утримувати європейську перлину, а тому вимагати приєднання нашої митрополії разом з російською православною церквою до їхніх метрополій. Митрополит і доручив нам розслідувати у приватному порядку причини появи неякісної черепиці. Не маючи фактів, він не міг звернутися офіційно до поліції. Розпитавши робітників, які займалися перекриттям даху, ми швидко зрозуміли, що проблема криється на керамічній фабриці. А далі ви вже знаєте.
– Тепер моя черга, – продовжив Пауль Мозер. – У мене складніше. Дякуючи пані Кларі, яка залишила нам декількох робітників у живих, а ще один сховався, та ми його знайшли, я дізнався, що на фабриці працювала ціла організована зграя агентів тайної поліції Румунії. Після вашої розповіді, Карле, я зрозумів навіщо та кому це було потрібно. Очолював її – Іштван Немеш, хоча він угорець, але дуже жадібний до грошей та жінок, на цьому його й підловила румунська таємна поліція. Як вам відомо, на фабриці працювала інспектором по кадрах румунка з Трансільванії, яка теж була агентом таємної поліції. Вона й укомплектувала найважливішу ділянку на фабриці агентами та й ще додала двох русинів з Бессарабської губернії, агентів таємної поліції Російської імперії. На жаль, на цю ділянку потрапив молодий місцевий русин. Флоріки не було на місці і його прийняв на роботу головний інженер. Хлопчина відмовився співпрацювати з таємними поліціями і тому був отруєний. А щоби не було підозр, йому зламали ногу, аби все виглядало як травма на виробництві. Ваш попередник, Фелікс Грубер, почав здогадуватись, що відбувається, за це й поплатився життям. Убив його Іштван Немеш. А тут з’являєтесь ви, Карле, та починаєте цікавитесь підозрілими речами. Немеш був вимушений вбити головного інженера, коли зрозумів, що той у курсі підміни аркушів у технології, але не зміг задушити та зімітувати самогубство, тому ще й встромив ножа до серця. Ви одразу розворушили ціле осине гніздо. Вас теж мали вбити. Флоріку ми встигли затримати, а от Іштван Немеш – втік. До речі, найбільше інформації нам надала як раз Флоріка, коли я їй запропонував вибір між шибеницею та каторгою. Ну от, коротко, все.
– Щиро дякуємо, – вклонився Карл. – Дозволь це доповісти митрополитові?
– Звичайно, він мені вже телефонував і запросив з письмовим звітом на завтра, – погодився поліцейський.
– Ще раз щиро дякуємо та запрошуємо на завтра на вісімнадцяту годину до нас на пиво, – розкланявся Карл. – А судячи з того, як ви відверто поділилися з нами інформацією, пива потрібно багато, може тоді вже і перейдемо на «ти».
– Дякую за запрошення, прийду, – погодився старший інспектор поліції.
Наступного дня, об одинадцятій, Карл з Кларою були в кабінеті митрополита Володимира та доповідали підсумки свого розслідування.
– Дякую, шановні! Пауль Мозер сьогодні о шістнадцятій годині теж буде в мене з офіційним письмовим звітом. А на його підставі я зможу офіційно поставити питання на рівні цісаря та Синоду. От тільки одне, як бути з черепицею, я ж маю продовжити ремонт дахів.
– Вихід є, – прийшов на допомогу Карл. – Перед смертю головний інженер Лукас Бауер розповів мені, що на керамічний фабриці на Буковині, – лише копія технології виготовлення черепиці, а оригінал зберігається в архівах Йосифа Главки. Ви маєте більш ніж вагомий привід запросити з Відня оригінал. Глина заготовлена та відстоюється в буртах на повітрі, тому є можливість швидко змінити технологію підготовки сирцю.
Уважно вислухавши, митрополит підійшов до сейфу та дістав товсту пачку банкнот:
– Щиро дякую, ви зробили надзвичайно важливу справу, відверто кажу – врятували нашу митрополію, – і простягнув гроші Карлу, – ви заробили.
– Пане митрополите Володимире, дякуємо, та можна ще приватне прохання? – заговорила Клара.
Карл здивовано глянув на неї.
– Ми з Карлом дуже кохаємо одне одного, – продовжила Клара, – але він – католик, а я – православна. Йому, щоби змінити віросповідання, потрібен дозвіл самого Папи Римського. Та я готова, заради кохання перейти до католицької церкви, то може ви дасте дозвіл на це?
– Ви разом з паном фон Штернбергом багато зробили для церкви, наш Господь зажди сповідав, що любов – це основа побудови віросповідання. Не сумніваюсь, що зможу вмовити Священний Синод надати вам таку згоду після того, як доповім про ваші заслуги перед православною церквою, – подумавши, відповів митрополит.
Карл, від несподіванки, аж оторопів на декілька секунд.
– Дякуємо вам за все, – нарешті заговорив він. – Дозвольте відкланятись…
Детективи повернулися до дому та сиділи у вітальні.
– Кларо, кохана, – радісно сказав Карл, – я вражений твоїм вчинком, та дуже задоволений. А це вам, Валентино, –і він простягнув служниці декілька банкнот. – Ви чесно їх заробили, та й врятували мені життя.
Валентина вся зашарілася та прийняла гроші: –Але я все робила не за гроші, ви з пані Кларою дуже мені подобаєтесь, ви хороші люди.
Трохи пізніше Карл десь зник. Невдовзі він повернувся дуже задоволеним.
О вісімнадцятій годині вечора до них прийшов Пауль Мозер. На столі у вітальні на нього очікувала ціла батарея пляшок з пивом. Валентинина поралась на кухні, готуючи вечерю. Відтак накрила на стіл і відступила у сторону.
– Валентино, сідайте разом з нами, – запропонував барон.
– Ой, що ви, як можна, – зашарілася служниця
– Сідайте, сідайте, – наполіг Карл, – а тепер, панове, перед початком вечері, прошу хвилинку уваги.
Він урочисто став перед Кларою на одне коліно.
– Моя єдина, незрівняна та кохана, я не уявляю свого життя без тебе, прошу стати моєю дружиною! – і простягнув футлярчик з каблучкою.
Клара розгубилася – не очікувала так швидко: – Я теж дуже кохаю тебе та не можу без тебе. Звичайно, погоджуюсь!
Олег Канюченко
Всі події та герої вигадані автором, будь який збіг – випадковий
