Ось і останній рік у нашій рубриці. Власне, не історія, а сучасність. Тим цікавіше. Ну як би охарактеризувати цей рік на Буковині? Тут і драматичне зняття мера Федорука, і арешт Ринжука, і справа Бойчука, і ще кілька гучних арештів, і відкриття шкіл та виробництв, і депутатські кульбіти від опозиції до влади (чомусь не навпаки). Різноманітні культурні і безкультурні події. Яка ж суть, квінтесенція? Як людині преси мені близьке таке визначення – це рік недомовок. Ми вступаємо в епоху обережності, схожої на лякливість, нещирості, схожої на брехню, поваги, що перетворюється на низькопоклонство і підлабузництво, втім, і сміливих кухонних розмов. На відстані тридцяти кілометрів від Євросоюзу це неабияк дратує. Значить, справді, ми гірші за сусідів. Ніхто ж не примушує. Просто вигідно. Отже, рік недомовок.
Зняття Федорука
Якщо б створювати топ замовчуваних подій, то, як не дивно, зняття мера Чернівців було б в чільній п’ятірці, це точно. Хтось скаже: «Так усі ж про це тільки й говорили». Говорили. Але писали так, ніби йшли по замінованому полю. Легенда про те, що це просто депутатський бунт, підтримувалася навіть тими ЗМІ, які традиційно вважають «федоруківськими». І це перша помилка піар-захисту мера, але дуже характерна для нього. Втім, можливо, тому він може сьогодні спокійно сидіти у відомому «Затишку» за столиком? Сам же Федорук шукав захисту не стільки в електорату, скільки у Києві.
Кажуть, відомий Ян Петрович навіть матюкався і сварився з ким не варто сваритися, так переживав за свого друзяку. Але матюкався, зауважимо, гармоніст-депутат у кулуарах, «на кухнях», а не в пресі, на публіку. Може, й не він один. Коротше, усі прихильники поматюкалися, а Федорука зняли. Отже, щодо епохи недомовок, орієнтуватися треба на Яна Петровича. Це людина з видатною «чуйкою», інакше на акордеоні у Верховну Раду не в’їдеш. Наш земляк знає точно, коли і що говорити і де недоговорювати. Хоча б подивіться його програму «Маю честь…».
Микола Трохимович, пам’ятаємо, також розговорився тільки наприкінці, вже після зняття. Поговорив з тиждень, закликав журналістів проводити розслідування, захищати демократію, а сам у той же момент замовк. Геніальний стиль, по-своєму. Куртуазно, по-буковинськи.
У депутатів за місяці боротьби округлилися очі від власної принциповості. Але ніхто з них не обмовився, як же все було насправді. Отже, колись почитаємо цікаві мемуари (панове, приймаю замовлення на редагування). Чи не найбільше змінилися за час мовчання депутати від ВО «Свобода». У них після першого ключового голосування (в якому їхні голоси були вирішальними) очі стали, немов їх малювали циркулем, а на обличчі утвердилась самоповага. Щось вони таке побачили, чого в житті своєму ще не довелося. Саме тоді, здається, хлопці зрозуміли, чого вартує велика політика. І кошторис їх приголомшив (утім, боюся, і сподобався).
Коротше, усі помовчали і зрозуміли, що мовчання, таки так – золото. Лише нам, бідолашним журналістам, залишається срібло і мідь, а нещасному Гії Гонгадзе – непрезентабельний свинець. Отже, мовчання про мерську компанію триває вже з рік. І воно, вочевидь, вигідніше за теревені. Причому усім. Звичайним громадянам воно навіщо, меру – також, його супротивникам – так само. Якась геніальна комбінація. Але, головним відкриттям, звісно, є не те, що ми мовчимо рік про мера. А те, що мовчали ми і за десять років до того, поки Іван Іванович Ринжук ставав відомим підприємцем і мільярдером, як стверджує нині генерал Харабара. А це дещо вартувало буковинському бюджетнику.
Іван Іванович, а «на коня»?!
Арешт Ринжука приго-ломшив громадськість. Звісно, не тому, що усе місто думало, що Іван Ринжук – чесний директор ринку, який живе на зарплату, а тут така несподіванка. Думали-то якраз навпаки. І завжди. Просто якось не вірилося, що «ворон ворону» починає викльовувати очі. А це, треба сказати, улюблений атракціон для слов’янського люду. Дивитися на такий процес клювання – на євразійському просторі є старовинною забавою. Тут нам підфартило.
Переважна більшість очевидців пропустила розкішний тридцять сьомий рік і післявоєнні потуги старого Йосипа Віссаріоновича. Але ось у 2005-му нам подали надію, зробили спробу поклювати одне одного, а у 2011-му атракціон запрацював по-справжньому. Мій, може, не надто глибокодумний висновок у тому, що 2005-й з його гаслами про бандитів і тюрми міцно пов’язаний з нашим 2011-м та навколополітичними судами. Це, насправді, друга частина несмішної драми злодіїв, але, боюся, що буде ще й якийсь 2016-й, який буде тісно пов’язаний з нинішнім роком.
Власне, це припущення базується на читанні підручника природознавства у дитинстві. Де перша тема, пам’ятаю – «Круговорот веществ в природе». Але мені заздалегідь відомо, що наші можновладці пропустили цю тему і так і не наздогнали. Вони не знають, що багато чого повертається, і тут нічого не вдієш. Я б на їхньому місці залишив собі територію для відступу і нікого не чіпав. Але це, очевидно, було б неправильно, тому що тоді Іван Іванович відпочивав би на Канарах. І всі б ласо і ласкаво заглядали б йому в очі. І це теж було б несправедливо. Звісно, не варто жартувати над людиною, яка у в’язниці. Чесно кажучи, треба було б відпустити Івана Івановича на усі чотири боки. Його, але не його мільярд (як твердить Харабара). Той самий мільярд, якого не вистачатиме на пенсії буковинцям, на зарплати вчителям… Утім, все буде навпаки. Цей мільярд ніколи не потрапить до вчителів та інших «лохів» (чи як там їх нині називає еліта).
З перших годин справи Ринжука ходили вперті чутки про «підставу». І ніби вже не зовсім на посаді він був, і чи така багата людина могла спокуситися на жалюгідні 250 тисяч доларів? Та ще в таких умовах? Такими ж сумнівами мучився і я. Поки не поговорив з одним видатним знавцем посадових душ (із тих кіл), який відчуває можновладця, як музику, з усіма нюансами. Він із спокійною впевненістю просто сказав: «Та взяв, Ваня, взяв». Я наївно заперечив: «Та навіщо ж йому при такому баблі. Земля ж горіла…». І тут знавець нібито й безглузду, але видатну річ сказав: «А знаєш, як люди «на коня» п’ють? І знають же, що більше не треба. Але «на коня» ну як не випити? Ну, це як випив Ваня…» І стільки в цьому резюме знавця було болю за Івана Ринжука, так він йому співчував, що раптом і я відчув, що Ринжук, не повірите, – людина. І в камері йому кепсько. Але ось це «на коня» – це тонкощі. Хто ж повірить? Я повірив.
Рибовод Бойчук та інші офіційні особи
Звісно, в нашій провідній темі мовчання випадок з Бойчуком ніби зайвий. Адже, саме завдяки гласності і журналістам ця ситуація стала відомою людям, всій Україні. Тут певний надлишок гласності на початку справи збалансований її достатньо тихим продовженням.І таке навряд чи робилося навмисно. Це стійка тенденція нашої журналістики – забувати про подію через тиждень і згадувати лише при «інформаційній нагоді».
Завдяки цій чудовій рисі, ми знаємо, як людей садять, але не знаємо, як їх амністують, знаємо, як все розпочинається, але не розуміємо, як закінчується. Між іншим, кінець, як правило, цікавіший за початок. У продовження ж теми мовчання хочеться дещо сказати про заставнівську пресу періоду Бойчука. Це навдивовижу вбога інтелектуальна страва.
Наприклад, така цитата запам’яталася мені чи не назавжди: «Випромінюючи велич та силу духу, енергію добра та справедливості – розумієте проблеми та болі, з якими звертаються до Вас люди, завжди допомагаєте їх вирішувати. То дай, Боже, сили та терпіння винести ношу лідерства, яка безпосередньо вже визначена та покладена Богом», – так за кілька місяців до найвідомішого нічного бейсболу з рибарями вітали службовці Заставнівщини голову РДА Михайла Бойчука з приводу того, що він обійняв ще й посаду голови районної ради. Ну чи не видно було, куди все котиться? Але люди споживають цю газетку за тридцять кілометрів від Євросоюзу.
Що вразило наповал, так це номер заставнівської газети, який вийшов одразу після пригоди з Бойчуком. Читати його і смішно, і страшно. Тому що розумієш, що нема меж досконалості. І так мовчати, як у нас, не вміє ніхто.
Ось що вичитав у тому номері:
«Нестандартний та вимогливий підхід голови РДА дав свої позитивні результати. Про все це, у своєму звіті, що супроводжувався фотослайдами, говорив Михайло Бойчук. Виникали і запитання, на які голова одразу давав відповіді. Ті, хто не працював, а збоку споглядав за діями влади, не сприйняли його звіту. А коли дійшло до обговорення, демонстративно вийшли із зали ніби для вироблення тактики голосування, однак більше з них ніхто не повернувся. Роботу голови РДА Михайла Бойчука депутати визнали задовільною».
І це через п’ять днів після події, коли наші очільники вже сиділи у Шустера на передачі. А в Заставні, виявляється, все спокійно. Ця газета – розкішне свідоцтво менталітету, народного характеру. Навіть за умови, що Бойчук був вправним господарником, і користувався певним авторитетом, можна ж було хоч слово про побиття рибалок написати? Однак… Якщо ви передплачуєте заставнівську пресу, зберігайте цю газету, панове, через десять років вона стане раритетом. Музейним підтвердженням небаченої провінційної сервільності. Розкішним свідченням нашої прихильності до мовчання, яке в даному разі – не золото, але вірний кусень хліба у кишені, гарантія пенсії і спокійного життя. Непогана ціна.
А де ж позитив? – спитає прискіпливий читач. Що це за сторінка суцільного глузування? Григорій Сковорода якось помітив, що не надто справедливі, не надто спокійні, не надто багаті часи – найкращі. Тому що в такі часи людині легше відволіктися від земного і почати думати про Суще, Вічне тощо. У нас розкішна епоха, з цієї точки зору. Сковорода був би у захопленні.
