Ось і двадцятиліття незалежності. Але рубрика наша дійшла лише 2008 року. Втім, ювілеї – умовність, але і нагода зупинитися, усвідомити щось глибше… Інакше сенсу в них жодного. Рік, про який розповімо сьогодні, теж був ювілейним. Чернівці тоді святкували 600-річчя. Треба віддати належне – роки Ющенка були багаті на медійні події. 2008-й стартанув з штукарської благодійної акції держави, а саме, знаменитої Юленої «тисячі». Велика повінь, великі гроші, великий ювілей, великі злочини і великі афери, багато гостей. І серед гостей один, вже зовсім цікавий…
Перший виступ Воланда не у Вар’єте, а в Ощадбанку
Якщо читали знаменитий роман «Майстер і Маргарита», або принаймні дивилися серіал, то вже певно пам’ятаєте, як нечистий Воланд у цирку роздавав гроші, які взялися нізвідки. Для того, щоб освіжити пам’ять, кілька цитат з роману:
«На галерці якийсь схвильований громадянин знайшов в своїй кишені пачку, що була перев’язана, як у банку з написом на папері «Одна тисяча карбованців». Сусіди навалилися на нього, він приголомшений колупав папірці нігтем, щоб дізнатися, справжні ці червінці чи чарівні. Червінці, справжні червінці! – кричали з галерки радісно».
Після цього дива, як відомо, Воланд влаштував справжній грошовий дощ:
«Папірці крутилися, їх розносило у різні боки, вони летіли в оркестр і на сцену. Через мить грошовий дощ загуснув, і глядачі стали ловити гроші. Піднімалися сотні рук, глядачі крізь грошові папірці дивилися на світло і бачили найвірніші, праведні водяні знаки. Запах також не залишав сумнівів, це був чудовий запах, який не порівняти ні з чим, – запах тільки-но віддрукованих грошей».
Так було в романі Булгакова про сатанинські витівки. А ось як було в Чернівцях. Читаємо у талановитого чернівецького журналіста:
«Проходив на працю у редакцію повз одне з чернівецьких (здається, 19-те) відділень державного Ощадбанку, що на Головній. Там вже зранку була сформована черга зі спраглих потрапити у ще зачинене приміщення. До його відкриття було ще гей-гей, а черга, як у добрі радянські часи, уже вирувала.(…) Відтак, з легкої руки уряду країна враз отримала мету усього життя – будь-що і то вмить отримати компенсацію старих радянських боргів». Далі про пристрасті у чергах, натхненний ентузіазм і в тому ж номері коротке повідомлення:
«75-річний чернівчанин, який прийшов провідати дружину, що стояла в черзі за компенсацією до відділення Ощадбанку на Центральній площі Чернівців, помер 11 лютого, відійшовши декілька метрів від відділення. За словами очевидців, бригада інтенсивної терапії прибула на місце події через декілька хвилин, але медикам не залишилося нічого іншого, як констатувати смерть людини».
Мені здається, наш чернівецький роман страшніший за Булгакова.
Але продовжити паралель цікаво. Отже, у романі, отримавши гроші, москвичі дуже зраділи, але серед них знайшовся скептик-конферансьє Бенгальський, який сказав:
« – Ось, гражданє, ми з вами бачили приклад так званого масового гіпнозу. Попросимо ж маестро Воланда розкрити таємницю цього фокусу. Зараз ви, гражданє, побачите, що ці папірці зникнуть, як і з’явилися. Публіці промова Бенгальського не сподобалася».
Потім, як відомо, підручні Воланда відривають Бенгальському голову. А він же мав рацію… Через рік гроші знеціняться більше ніж на 60 відсотків. Але це вже з нашого роману, а не булгаковського. А як все переплуталося.
На балу
В одній з буковинських газет того часу існувала цікава рубрика «Вісті із Сходу», де, як правило, друкували кримінальну хроніку зі східних областей країни. Звісно, не взірець толерантності, особливо для тих, хто декларує, що для них дорога ідея соборної України. Але.. оскільки на Буковині є люди, які люблять потішатися із Сходу, чому б ні…
Цікаво, однак, що саме цей рік на Буковині приголомшує якимись просто рекордними злочинами, серед яких, наприклад, такий: четверо буковинців вбили свого товариша і зробили з нього шашлик. Такий випадок, звісно, жодні вісті зі Сходу не затьмарять. І без нечистого тут, звісно, не обійшлося.
Декілька рядків про буковинців, які склали гідну конкуренцію Сходу і перемогли:
«Декілька чарок оковитої зробили із сумлінням свою чорну справу – ні з того, ні з сього розпочалась сварка, в ході якої новоспечені «друзі» били Олександра ногами та кулаками. Далі Чуб вхопив ножа та вдарив його в живіт.
Покидьки забрали 90 грн., мобільний телефон та вирішили накивати п’ятами. В цей час ні в чому не винний чоловік, стікаючи кров’ю, був ще живий. За словами того ж Войцешка, коли група покидала місце застілля, Ліля заявила, що вона з ним ніколи не буде та не вважатиме його чоловіком, коли той не доб’є жертву. Тому бузувір повернувся, взяв сокиру і вдарив Сашка по голові. Далі вирізав з грудної клітини шматок м’яса, підсмажив його як шашлик та пригостив кохану, яка, мовляв, дуже хотіла покуштувати людського м’яса. До трапези долучилися і друзі. Після цього перекинули мангал Сашкові на голову і втекли».
В той же рік чернівчани були приголомшені розповідями про дружину, яка «замовила» свого чоловіка (підприємця з Калинівського) за тисячу доларів кілеру, щоб отримати спільну квартиру. До того ж замовлення було особливе. Замовниця хотіла, щоб чоловіка не вбили, а тільки переламали хребет і кінцівки…
А продовжити задоволення? А було ж ще потрійне вбивство у Мамаївцях, маніяк у ліфті. Тощо… Що не кримінальна пригода, то кандидатура на бал у Сатани. Пам’ятаєте, у того ж Булгакова, коли королева Маргарита вітає усіх злочинців цієї землі. Продовжимо цитатою з роману. Початок балу у Воланда:
«Рекомендую вам, королево, одного з найцікавіших людей. Переконаний фальшивомонетник, зрадник, непоганий алхімік. Уславлений тим, що отруїв коханку короля. А це не з кожним трапляється, – прошепотів Коров’єв. Я в захопленні!».
Персонажів, від яких були б в захопленні на балу у Сатани на Буковині тоді було хоч греблю гати. Чомусь.
Регент Коров’єв і наші чиновники
Продовжуємо вивчення чи то булгаковської, чи то буковинської історії. Мене завжди надзвичайно потішала сцена, де регент Коров’єв змушує усіх співати хором. У Булгакова це звучало так:
«Вражало відвідувачів те, що хористи, які були в зовсім різних місцях, співали дуже ладно, нібито увесь хор стояв і не зводив очей із невидимого диригента».
Треба сказати, подібні ж здібності мають майже усі буковинські чиновники. Докази цього дива я весь час знаходжу то там, то сям у буковинській пресі.
Ось, наприклад, непомітне повідомлення 2008 року:
«Губернатор Буковини Володимир Куліш різко засудив практику експорту деревини за межі області й України. «Наші аукціони підтвердили, що ми маємо споживача деревини – я проти її експорту» – сказав Володимир Іванович». Але подібні заяви робили буковинські губернатори від лихих дев’яностих. Губернатор Філіпчук на таких піснях екологічну кар’єру зробив, життя побудував. А віз і нині там. За спів добре платять. Основний репертуар про боротьбу з корупцією, євроінтеграцію, подолання кризи, покращення інвестиційного клімату. Кожен співає одну й ту ж пісню. Диво?
А чи не диво, що школу у Кам’яній відкривали, починаючи з 2008 року і досі відкривають. І піарилися на цьому приблизно в одних і тих же словах. Ні, недаремно Булгаков побував на Буковині. Щось нас пов’язує.
Про бідних буфетників
У 2008 році знахабнілі буковинські журналісти полюбили подавати запити щодо оприлюднення чиновницьких декларацій про доходи. Дань демократичним часам. Смішна втіха для вбогих. Подавали декларації і Федорук, і Куліш, і Шилепницький.
Звісно, ніхто всерйоз не перевіряв достовірність тих звітів. Це було б смішно. Просто оприлюднювали і потім кілька тижнів «прикалувалися» з бідності наших очільників. Адже доходи, як правило не перевищували сто-сто двадцять тисяч гривень у найвищих посадовців. Сума, в порівнянні з їхніми реальними доходами направду сміхотворна.
Бідненькі королі життя. Сюжет воістину булгаковський. Отже, до роману:
«Буфетник втягнув голову у плечі, щоб одразу можна було побачити, що він бідний.
У вас скільки заощаджень? – спитав Воланд.
Питання було поставлене доброзичливо, але все ж таки, його не можна було визнати делікатним.
Буфетник завагався і засоромився.
– Двісті сорок дев’ять тисяч карбованців у п’яти ощадкасах – відгукнувся голос із сусідньої кімнати, – і дома під підлогою двісті золотих червінців.
Буфетник ніби прикипів до свого табурету.
– Ну, звісно, це не сума, – сказав Воланд своєму гостю, – хоча, до речі, вона вам не потрібна. Ви коли помрете?»
Ще один атракціон небаченої щедрості
Так, все переплуталося. У булгаковському романі лавочки, здається, згадували лише раз. На лавочці біля Патріарших ставів сидів Воланд, Іван Бездомний і Берліоз. Це, на думку Булгакова, була фатальна розмова, відповідно і фатальна лавиця. Але чи може вона йти в порівняння із кам’яними лавочками біля нашої мерії! Ті, що з левовими лапами. Тому що наші-то направду чарівні, не вигадані. Саме за них у 2008 році міська громада виклала 75 тисяч гривень. Себто, 15 тисяч доларів на той момент. Чарівні. Кажуть, зрівнятися із фатальними лавицями біля чернівецької мерії можуть лише лавиці Верховної Ради. На них ще Воланд не валявся, а від такої ціни вже хочеться кидатися під трамвай.
Втім, навіщо, шановний читачу, нам ці викриття? У святкові дні. Що змінюють усі ці відвертості у нашій буденності? Ось конферансьє Бенгальський, про якого ми згадали на початку статті, взагалі погано закінчив із своїми викриттями. Йому, якщо пам’ятаєте, відірвали голову. А потім все ж, поставили на місце. Сильно просили добрі люди.
«Кіт, націлившись якомога акуратніше, надягнув голову на шию, і вона точно сіла на своє місце, нібито і завжди там була. І навіть шраму на шиї не залишилося. Кіт лапами обмахнув фрак Бенгальського, і з нього зникли сліди крові.
Фагот підняв Бенгальського на ноги, засунув йому у кишеню пачку червінців і спровадив із сцени зі словами:
– Мотайте звідси, без вас веселіше!»
Звичайна спільна доля усіх конферансьє і журналістів.
