Подейкують, у Чернівецького (тоді ще державного) університету був період, коли на історичний факультет дівчат практично не брали. «Дівчатам в історії не місце», – вважав один з очільників. Цілком ймовірно, маючи на увазі не лише навчальний предмет, а й загалом перебіг життя від минувшини до сьогодення. Наша співрозмовниця, кандидатка історичних наук, доцентка Ганна Михайлівна СКОРЕЙКО доводить, що місце жінкам – там, де вони цього самі захочуть. І доводить як своїми дослідженнями, міркуваннями, що базуються на науковому досвіді, так і власним прикладом.
Професія для доньки священника
Згадуючи початок своєї кар’єри, відома чернівецька історикиня Ганна Скорейко проводить паралель зі священицькими доньками, які в 19-му столітті на Буковині ставали активними громадськими діячками й учасницями жіночих рухів. Сміється, що у батьків таких дівчаток був єдиний вибір: лише поблагословити і всіляко підтримати своїх впертих чад. Вибором юної Ганнусі спочатку стала фізика. Дівчинка прекрасно знала точні науки, педучилище закінчила з червоним дипломом, тому на фізфак ішла без жодного сумніву. І тільки коли за екзамен з математики приймальна комісія влупила «двійку», ейфорія від відмінних знань розвіялася. Отримана на вимогу абітурієнтки перевірена екзаменаційна робота лише підтвердила, що «попівні» не бути науковицею: навпроти кожного завдання стояв «плюс», який підтверджував правильність виконання, а наприкінці – без жодних зауважень і пояснень «двійка». Ганна настільки образилася на фізфак, що просто забрала документи і пішла геть. Рік працювала вожатою в гірському районі, а наступного року пішла вже на історичний. Навіть не підозрюючи, що там такий самий підхід…
Та на вступному іспиті (завдяки червоному диплому педучилища, мала право вступати з одним екзаменом, якщо би склала його на відмінно) натрапила на двох настільки авторитетних і самодостатніх викладачів, що їм було байдуже до будь-яких ідеологічних установок «зверху». Микола Опанасович Ліщенко і Євген Степанович Приходько приймали іспит, залишилися дуже задоволеними спілкуванням і обидва поставили дівчині «відмінно».
Тепер наша співрозмовниця міркує про розвиток жіночого руху в краї як з висоти власного досвіду, так і завдяки численним статтям, підготовленим і прочитаним студентам курсам, і власному дослідженню «Етнодемографічні та соціальні процеси на західноукраїнських землях у кінці ХVІІІ – початку ХХ ст».
Гендер – це прагматизм
«Буковина – окраїнна територія, яка була периферією у складі всіх держав: Галицько-Волинського князівства, Молдавського, найдальша окраїна Австрійської імперії, Румунії, і так само в СРСР, і в сучасній Україні також, – констатує Ганна Скорейко. – Завжди сюди було складно дістатися, і зараз це не змінилося. Цей «окраїнний характер» краю зумовив певну гендерну функціональну розподільність.
Окраїна – це завжди як можливості, так і небезпеки. Сюди пізно доходить будь-яка модернізація, цивілізаційні явища, і саме за рахунок цього основний функціонал із «забезпечення мамонта у хату» тут був за чоловіком. А завданням жінки залишалося – розподілити «добуте» так, щоби чоловікові дісталося «найбільше стегно від мамонта». Тож класичний «буковинський варіант» розподілу цього функціоналу суттєво відрізняється навіть від сусідньої Галичини, де можемо спостерігати не лише гендерну більш-менш рівність, а й навіть побутовий матріархат: жінка сказала – чоловік пішов робити! На Буковині завжди місце жінки – на пів кроку позаду чоловіка. Відтоді так званий «трудовий елемент» насправді мало змінився, особливо на селі, яке все ще залишається консервативним. І дотепер часто буває, що коли буковинські чоловіки одружуються з жінками з інших регіонів, то з самого початку жінка ніби мусить зрозуміти своє місце в цьому розподілі: чоловік головний. Гасло буковинського чоловіка: послухай жінку і зроби навпаки.
Австрія свого часу принесла сюди знайомство з іншими культурами та гендерним функціоналом. Особливо яскраво це проявилося в містах, зокрема і в Чернівцях, де урбаністична традиція породила безліч можливостей, в тому числі й для жінок – і не лише у вищому товаристві серед дворянок і панянок, а й на окраїнах. Ще Франко у своїх етнографічних замальовках зауважив, що в кінці 19 століття «модернізаційний вал», який прийшов у міста, насправді змусив перерозподілити функціонал: якщо в чоловіка немає роботи – йому доводиться «сидіти» вдома і глядіти дітей. А жінка бере борошно, пече пиріжки (або щось інше), несе на ярмарок і це продає. Таким чином вона стає «мамонтоносицею». Водночас це є величезним потрясінням для суспільства, адже не всі чоловіки можуть змиритися з такою зміною ролей: свою «вагомість» вони все-таки продовжують вимірювати тим, скільки «мамонтів» принесуть додому. Тобто економічні зміни потягнули за собою соціальну трансформацію, а вона уже запропонувала зміну гендерних ролей.
Жіночий рух став невід’ємною частиною модерної епохи. Від початку він зароджувався в релігійних колах: благодійні жіночі організації в єврейських громадах, у католицьких, православних… Насправді він був традиційним з давніх давен. Тобто у суспільстві жінкам відводилася певна роль благодійниць. Їм це дозволялося – займати активну соціальну позицію. За гроші чоловіка. Якщо він дозволяє їй – неспокійній душі – займатися ще чимось, окрім виховання дітей. Благодійність жінки – це частина іміджу чоловіка.
Але в кінці 19-го століття ми спостерігаємо за феноменом, коли жінки пробують не просто впливати на суспільне чи культурне життя, а вийти з орбіти своїх чоловіків. Бо бути гарною дружиною, матір’ю, виконувати інші передбачені функціонали тощо – це цікаво, але ти все одно залишаєшся частиною чоловічого світу. Тож колись виникає бажання створити свій світ».
Модернізація приносить політичну активність
«За статистикою, у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. чоловіки були освіченішими за жінок. Хоча насправді вже тоді держава створила їм рівні можливості! – розповідає науковиця. – Закон 1869 року «Про початкову освіту» був однаковим для хлопчиків і дівчаток! Початкова освіта була обов’язкова і навіть накладалися штрафи на батьків, які не давали своїх дітей до школи. Але інша справа, що зазвичай після закінчення початкової школи навчання дівчинки зупиняли і вона ставала частиною господарського життя, головним вчителем ставала мама, яка готувала до майбутнього сімейного життя – навчитися плести, шити, ткати, вишивати тощо.
Особливо складною була ситуація із дівчачою самореалізацією в селі. І саме для дівчаток одна з найвідоміших активісток того часу Євгенія Ярошинська, донька священника з села Брідок тодішнього Заставнівського повіту, створила школу, у якій сама їх і навчала. Чого навчала? Читати. Але не просто, бо вони вже вміли це завдяки початковій школі, а читати книжки і обговорювати їх. Таким чином вона зачепила дуже важливий момент в освіті – не зупинятися. Окрім цього (адже все одно читання-писання-рахування традиційно не вважалися необхідністю для жінки, якій відведено «бути тінню свого чоловіка»), навчала дівчат ткати – адже сама закінчила ткацьку школу.
І це також важливо, адже модернізаційні процеси торкалися жінок у будь-якому випадку. Чоловік на заробітках – жінка тягне на собі вже все господарство, а не лише так звану «жіночу» роботу, в тому числі мусить стежити за рахунками, податками, кредитами. Згадаймо знамениту Вовчиху із твору Ольги Кобилянської – вдову, яка повинна сама дати раду собі і дітям. Власне, для неї все скінчилося погано – саме через те, що вона була неосвіченою і банк її «надурив».
Епоха модерну принесла ще й політичну активність. Почало поставати питання не тільки «хто ти за гендерною ознакою», а й «з якою ти громадською чи політичною силою». Благодійність із свого звичного русла так чи інакше ставала частиною політичної активності.
І хтозна, як би жіночий рух на Буковині розвивався далі, якби не виникло тут «Товариство руських жінок», яке очолила Алексія Геровська – дружина відомого на цих теренах москвофіла, що представляв потужну москвофільську партію і мав зв’язки з російським консульством та російською політичною системою.
Спочатку до цього товариства долучилася й Ольга Кобилянська, але коли це Товариство буквально через рік почало політичного дрейфувати в бік Росії і навіть змінило назву на «Общество русских женщин», вона виступила у них з критичною доповіддю і покинула цей рух (а потім він і перестав існувати – Австрія доволі болісно ставилася до подібних «москвофільських слідів» з серйозним російським фінансуванням). Натомість Кобилянська долучилася до створеної згодом народовської «Жіночої громади». І це все демонструвало, що політична активність навіть не те що була «необхідною», а просто стала нормою. Хочеш займатися благодійністю – входиш в товариство, а товариство вже діє в руслі певної суспільної течії.
До «Жіночої громади» належали чудові жінки – письменниця, педагогиня і громадська діячка Костянтина Малицька, дочка одного з ключових діячів національно-культурного відродження Буковини Степана Смаль-Стоцького Орися Луцька… Жіночий світ стає носієм не лише гендерних цінностей, а цінностей політичних. Певною мірою це – величезний плюс, адже жінки на той час ще не мали права голосу й вибору, але своєю активністю привертали увагу до вагомих політичних цінностей.
«Жіноча громада» робила те, що зараз можемо назвати «збереженням традиційних етноцінностей»: влаштовувала щорічні виставки вишиванок, шукала гроші і видавала каталог спеціальних візерунків вишиванок, доносила цінність і працювала над розгадування таємниці кожного візерунку, формувала колекції для музею… Тоді це було чимсь зовсім новим, ковтком свіжого повітря. Це був своєрідний жіночий акціонізм, тільки не в мистецькому, а суспільному та культурно-пізнавальному прояві.
Щоправда, коли Буковина перейшла під юрисдикцію Королівства Румунії, жіночі рухи тут втратили виразні політичні ознаки. Будьмо відверті – Румунія розбудовувала жорстку тоталітарну систему, все було під контролем держави. Жіночі рухи не відігравали яскравої ролі. Їм відводилася справа організації балів, культурних імпрез, допомога знедоленим під егідою церкви, але без ознак політики. Хоча, участь в організації українських культурних акцій, в тому числі й акцентування на популяризації традиційної української вишивки уже було певним політичним маркером».
«Буковинський патріархат стає агресивним там, де відчуває загрозу собі»
«Стежу за теперішнім крайовим жіночим рухом. Він дуже… делікатний, умовно кажучи, – зізнається історикиня. – Такий «тонкий струмок»… На мою думку, це можна співвіднести з доволі агресивним буковинським класичним патріархатом. Агресія – це реакція на небезпеку. Тож патріархат таки в небезпеці :).
Обговорювали це зі студентами – якось аналізували уривок із книги французького інженера і картографа Гійома де Боплана, де він описує незвичну для себе картинку: що в українському селі дівчина, коли хотіла заміж, приходила до хлопця і пропонувала себе за дружину. Якщо він сумнівався, приходила до нього додому, сідала на піч і чекала пропозиції. Виганяти її було не можна – погана прикмета. Ну і зрештою батьки хлопця вже казали: таж женись!
Студенти сміялися, дівчата жартували: «правильно, що чекати – вони поки «втеляться», то зістарієшся». Але одна зауважила дуже правильно: йдеться про порубіжні землі з козаччиною, де хлопців було мало, вони ледь що – втікали до козаків, гинули там. Тобто це ж історія про місцевість, де хлопців бракувало – тому, якщо був хтось достойний, то треба було «брати», бо заберуть інші. А на наших окраїнах ситуація інакша: чоловіки дозволяли собі «гоголями ходити» через те, що їх було доволі багато, бо звідусіль сюди, на окраїну, втікали. Так традиційно склалося. Хоча сучасна молодь, звісно, поводиться вже геть інакше, вибирає у стилях поведінки не те, що мусить, а те, що хоче, відповідно до внутрішніх потреб».
Якщо серйозно оцінювати сучасний стан із жіночим рухом на Буковині, варто зауважити, що його слабкі прояви можна вважати наслідком цілеспрямованого нівелювання будь-якої громадської активності радянською системою, яка не терпіла конкуренції та неконтрольованих процесів. Виявляється, що втрачені позитивні традиції громадської активності, такого необхідного для суспільства «служіння народові», не тільки важко відродити в повному обсязі, але й важко сприймаються тим самим суспільством, яке, так сталося, не довіряє філантропам. Ще один мінус – відсутність системної роботи, з власною історією успіху, без прив’язки до політичних коливань та виборчих сплесків».
Стара система цінностей розбита – нових не створено
«Часи змінюються, змінюються люди і цінності. Нині втрачається опора на досвід, – зауважує Ганна Скорейко. – Вперше дуже явно це відчула понад рік тому, коли волонтерила в Університеті третього віку, де здобувають освіту старші люди. Вони, активні і цікаві до всього, питали мене мою думку про кандидатів на пост президента. А от свої власні міркування вони аргументували переконаннями та ідеями своїх онуків. Звісно, мені дуже приємно, що старше покоління орієнтується на молодь, бо я з цією молоддю, зі студентами працюю. Але це не зовсім правильно – покладатися у прийнятті важливих рішень на молодих людей тільки тому, що вони, імовірно, можуть краще розбиратися у ситуації, без особливих підстав бути впевненими, що ті мають достатній досвід і знання для таких рішень. Це небезпечна тенденція.
Із точки зору історії завжди бачу плюси і мінуси різних ситуацій. Як абсолютний плюс зараз відзначаю, що на наших очах розбивається стара консервативна система (а будь-яка система ґрунтується на цінностях). Але водночас спостерігаємо, що стара система зруйнована, але ж нової не створено! Тому ми не знаємо, як підемо далі. Нас потягне вправо? Вліво? Назад? Вниз? Ми будемо рухатися галсами як форель? Чи будемо летіти стрімко? Не знаємо. І це криза цінностей, яка може спровокувати катастрофу суспільства.
Але плюс в тому, що молодь уже не мислить зашорено. Це стосується й гендерної функціональності, яка повністю змінюється просто на наших очах. Хоча, чого очікувати від цього – ми також не знаємо… Тому що навіть коли на парах я намагаюся повернути «хлопців з гальорки» у русло навчального процесу, жартома нагадую їм, що вони самі ж і усуваються від процесів і віддають без бою активним дівчатам першість, вони швидко і без жодного спротиву здаються: «Та хай буде матріархат…» Але це вже не про рівність чи використання однакових можливостей – це про добровільну пасивність і інфантилізм. Це про безвідповідальність.
Мабуть, самостійні, відповідальні, рішучі дівчата хочуть, аби поруч із ними були такі ж самостійні і відповідальні хлопці. А хлопці – розгублені, у них – гендерна криза як складова загалом суспільної кризи, економічної, ціннісної…»
Жіночий рух – на допомогу жінкам, які хочуть себе реалізувати
«У Чернівцях зараз хоч і є чимало організацій, у яких жінки займаються волонтерством, благодійністю – це не є, на мою думку, жіночим рухом. Це – організації, де жінки є їх частиною. Свого часу у нас було декілька спроб створити жіночі рухи, які всі виявилися невдалими.
Я вважаю, що боротьба має бути не «проти», а «за». Тому віддаю перевагу високопрофесійним рухам і об’єднанням у певних сферах. До речі, на чому можна було б зосередитися саме жіночим рухам – на допомозі тим жінкам, які прагнуть реалізуватися професійно. Адже насправді жінки нерідко всерйоз випадають із фахового життя на той період, поки народжують і ставлять на ноги дітей. Скільки часу забирають тільки лікарняні по догляду за дитиною…
Знаю гарний приклад, коли у Галичині подібний рух працював – черниці одного з католицьких монастирів Львова збирали невеликі групи по 5-6 дітей, з якими займалися у той час, коли батьки на роботі: читали книжки, гралися, займалися спортом, розмовляли… Без жодних релігійних ухилів чи нотацій, це просто реальна допомога жінкам, які хочуть працювати, вивільнити для цього час».
«На наукові виступи – без підборів»
Коли Ганна Михайлівна каже про допомогу жінкам, які прагнуть себе реалізувати професійно, вона говорить про власний досвід. Навчалася вона з задоволенням, і працювала згодом також. Але на 4-му курсі вийшла заміж і народила сина. Коли постало питання, що далі – академвідпустка? заочне навчання? – вирішила: буде вчитися. Саме чоловік-однокурсник перевівся на «заочку», щоби забезпечувати родину і дати можливість дружині вчитися. Та все одно для жінки сім’я важила дуже багато, мріялося про другу дитину, тож науку відтермінувала. «Так, в історичній науці справді завжди переважали чоловіки – але це зовсім не означає, що вони розумніші. Для жінок є труднощі самореалізації, – пригадує науковиця. – Ти мусиш виконати ту частину роботи, яку не можеш нікому делегувати». Та все ж Ганна Михайлівна пройшла усю «класику кар’єрного зростання»: від школи, університетської бібліотеки, лаборантства на кафедрі – до доцентки. Працювала, приділяла увагу родині, організовувала сім’ю так, що усе робили спільно і допомагали одне одному… «Отримувала задоволення від усього і навіть не замислювалася, що то було важко», – пригадує зараз.
Ситуацій, у яких би Ганну Михайлівну колеги-науковці дозволяли собі сприймати не як фахівчиню, а як «гостинну господиню, що заварює каву», в її житті не бувало. Каже – ніколи. Хоча курйози (і доволі прикрі) траплялися. Одного разу, пригадує, на серйозному науковому заході довелося представляти нову концепцію взаємодії Київської Русі і Візантії. Після доповіді модератор – поважний професор, який мав би запропонувати дискусію і питання до неї, – раптом сказав: «Ну що: така красива жінка – які ще можуть бути питання до неї?» Насправді, зізнається Ганна Михайлівна, це було образливо. «Ви мене або не чули взагалі, або не знаєте цієї теми», – подумала про себе розчаровано. А ще вона має правило – ніколи на різноманітні доповіді і виступи не взуває туфлі на високих підборах. «Якось виступала на конференції в університеті Альберти в Канаді, – пояснює. – І взула улюблені туфлі на підборах. Лише згодом зрозуміла, що це була моя помилка. Підбори не мають відволікати від науки :)».
У сучасній системі освіти жінки – не рідкісне явище. Чимало з них є докторками наук, професорками. Однак їхній шлях до цих вершин часто довший і важчий, ніж колег-чоловіків, бо «домашня робота» більшою мірою покладена на жінок, народження дітей жінка в принципі не може нікому делегувати, недоспані ночі через тривогу за дітей, незалежно від віку, вибивають з робочого ритму і є ще багато “підводних течій”, які відводять жінку від професійних злетів. Так, буває, на кар’єрному шляху їх очікує чимало перешкод. Та в сучасному науковому середовищі уже робиться ставка на професіоналізм. Голос жінки не слухають і не чують? Це підстава говорити впевненіше, досвід знецінюють – у жодному разі не припиняти роботу над собою. Залишається ще увага на зовнішні ознаки (як-от у випадку із героїнею цього матеріалу) – та насправді ж питання не у високих підборах під час конференцій, а в патріархальному світогляді, де за замовчуванням схвалюється сексуалізації образу жінки. Тож нам потрібно ще багато працювати над тим, аби жінки в сучасному українському науковому середовищі не сприймалися як прикраса товариства.
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»,
фото зі сторінки Ганни Скорейко в соцмережі фейсбук
Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews.
