Людей, незнайомих із творчістю письменника, чи тих, що знайомилися із нею в радянські роки, мабуть,подивує той факт, що історія Гоголя, українця, що за царя став російським письменником, ніби повторилася вже при СРСР…
Костику Паустовському було 6 років, коли 1898-го їхня родина переїхала до Києва.
Паустовські, нащадки запорізьких козаків, пишалися, що їхнім предком – і це достеменно відомо – був гетьман Петро Сагайдачний.
Після розгону Запорізької Січі Катериною Другою предки Паустовського розселилися уздовж річки Рось. У метричній книзі церкви св. Димитрія села Пилипча-Городище Васильківського повіту Київської губернії 1793 р. записано прадіда письменника Дмитра Антоновича Паустовського-Сагайдачного. В нього були донька та п’ятеро синів, один з них, Максим – дід письменника. Це була велика родина, від вільнолюбного діда-пасічника до братів письменника – революційних студентів, від бабусі – учасниці польського повстання 1863-го – до тітоньок – драматичних актрис і оперних співачок. У селі Пилипча Київської області й тепер живе чимало далеких родичів К.Паустовського. Тут спочивають його батько, дід, тітки й дядьки… А в Пилипчанській школі вже багато років працює музей письменника.
І ще одна відома історія: коли актриса Марлен Дітріх приїхала до СРСР, її запитали: «Що ви хотіли б побачити у Москві? Кремль, Большой театр, мавзолей? А вона раптом тихо відповіла: «Я хотіла би побачити радянського письменника Костянтина Паустовського. Це моя мрія вже багато років!»
Актриса якось прочитала оповідання «Телеграма» й відтоді, як вона сама розповідала, відчувала, що її обов’язок – поцілувати руку письменника, який це написав…». І вона таки зробила це. На виступі Паустовського Марлен піднялася на сцену, впала на коліна перед письменником і поцілувала йому руку. З тієї події збереглося єдине фото…
«Версії» подають оповідання «Телеграма» у власному перекладі українською.
Костянтин ПАУСТОВСЬКИЙ
ТЕЛЕГРАМА
Жовтень був на рідкість холодний, непогожий. Тесові дахи почорніли. Сплутана трава в саду полягла, й тільки доцвітав й усе не міг доцвісти й осипатися один лише маленький сонях під парканом.
Над лугами тягнулися з-поза ріки, чіплялися за облетілі верби рихлі хмари. З них настирливо сипався дощ.
Дорогами вже неможливо було ні пройти, ні проїхати, пастухи припинили ганяти в луги стадо. Пастуший ріжок затих до весни. Катерині Петрівні стало ще важче вставати ранком і бачити все те ж: кімнати, де застоявся гіркий запах непалених печей, запорошений «Вісник Європи», пожовтілі чашки на столі, давно не чищений самовар і картини на стінах. Може, у кімнатах було занадто похмуро, а в очах Катерини Петрівни вже зачаїлася темна вода, чи, може, картини потьмяніли від часу, але на них нічого не можна було розгледіти. Катерина Петрівна знала лише на пам’ять, що оця – портрет її батька, а ось ця, в золотій рамі – подарунок Крамського, ескіз до його «Невідомої». Катерина Петрівна доживала віку в старому будинку, збудованому її батьком – відомим художником. На старість художник повернувся з Петербурга до свого рідного села, жив на покої й займався садом. Писати він уже не міг: тремтіла рука, та й зір ослаб, часто боліли очі. Будинок був, як казала Катерина Петрівна, «меморіальний». Він перебував під охороною обласного музею. Та що буде із цим будинком, коли помре вона, остання його по мешканка, Катерина Петрівна не знала. А в селі – називалося воно Забір’я – нікого не було, із ким можна було поговорити про картини, про петербурзьке життя, про те літо, коли Катерина Петрівна жила із батьком у Парижі й бачила похорон Віктора Гюго.
Не розповіси ж про це Манюшці, доньці сусіда, колгоспного чоботаря – дівчинці, що прибігала щодня, аби принести води з колодязі, підмести підлогу, поставити самовар.
Катерина Петрівна дарувала Манюшці за послуги зібгані рукавички, страусові пера, стеклярусову чорну шляпу…
– Навіщо це мені? – хрипко запитувала Манюшка й шморгала носом. – Ганчірниця я чи що?
– А ти продай, люба, – шепотіла Катерина Петрівна. Оце вже рік, як вона ослабла й не могла говорити голосно. – Ти продай.
– Здам на утиль, – вирішувала Манюшка, забирала все та йшла собі.
Зрідка заходив сторож при пожежному сараї, Тихон – худий, рудий. Він ще пам’ятав, як батько Катерини Петрівни приїздив з Петербурга, будував дім, заводив маєток.
Тихон тоді був хлопчиськом, та повагу до старого художника зберіг на все життя. Дивлячись на його картини, голосно зітхав:
– Робота натуральна!
Тихон клопотався часто намарно, від жалю, та все ж допомагав у господарстві: рубав у саду засохлі дерева, пиляв їх, колов на дрова. І щоразу, йдучи, зупинявся у дверях і запитував:
– Чи не чути чого, Катерино Петрівно, Настя щось пише чи ні?
Катерина Петрівна мовчала, сидячи на дивані – згорблена, маленька, – і все перебирала якісь папірці у рудому шкіряному ридикюлі. Тихон довго шмаркався, топтався біля порогу.
– То що ж, – казав він, не дочекавшись відповіді, – я, мабуть, піду, Катерино Петрівно.
– Йди, Тихоне, – шепотіла Катерина Петрівна. – Йди, Бог із тобою!
Він виходив, обережно причинивши двері, а Катерина Петрівна починала тихенько плакати. Вітер свистів за вікнами у голих гілках, збивав останні листя. Гасовий нічник здригався на столі. Він був, здавався, єдиною живою істотою у закинутому будинку, – без цього слабкого вогню Катерина Петрівна і не знала би, як дожити до ранку.
Ночі були вже довгі, важкі як безсоння. Світанок усе далі не поспішав, усе запізнювався й нехотячи сочився у немиті вікна, де між рамами ще з минулого року лежало поверх вати колись жовте, осіннє, а тепер зітліле й чорне листя.
Настя, донька Катерини Петрівни та єдина рідна людина, жила далеко, у Ленінграді. Востаннє вона приїздила три роки тому.
Катерина Петрівна знала, що Насті тепер не до неї, старої. У них, у молодих, свої справи, свої незрозумілі інтереси, своє щастя. Краще не заважати. Відтак Катерина Петрівна дуже рідко писала Насті, але думала про неї цілими днями, сидячи на краєчку продавленого дивана так тихо, що миша, обманута тишею вибігала з-за печі, ставала на задні лапки і довго, поводячи носом, нюхала застояле повітря.
Листів від Насті теж не було, але раз на два-три місяці веселий молодий поштар Василь приносив Катерині Петрівні переказ на двісті карбованців. Він обережно притримував Катерину Петрівну за руку, коли вона розписувалася, аби не розписалася там, де не треба.
Василь ішов, а Катерина Петрівна сиділа розгублена, із грошима в руках. Потім вона надягала окуляри й перечитувала кілька слів на поштовому переказі. Слова були все одні й ті ж: стільки справ, що немає часу ні приїхати, ні навіть написати справжнього листа…
Катерина Петрівна обережно перебирала пухкі папірці. Через старість вона забувала, що гроші ці – зовсім не ті, що були в руках у Насті, і їй здавалося, що від грошей пахне Настиними парфумами.
Якось наприкінці жовтня, уночі, хтось довго стукав у забиту вже кілька років хвіртку в глибині саду. Катерина Петрівна занепокоїлася, довго зав’язувала голову теплою хусткою, надягла старий салоп, уперше цього року вийшла з будинку. Йшла вона повільно, навпомацки. Від холодного повітря розболілася голова. Забуті зірки пронизливо дивилися на землю. Впале листя заважало йти.
Біля хвіртки Катерина Петрівна тихо запитала:
– Хто стукає?
Та за парканом ніхто не відповів.
– Мабуть, здалося, – сказала Катерина Петрівна й попленталася назад.
Вона задихнулася, зупинилася біля старого дерева, узялася рукою за холодну, мокру гілку й упізнала: це був клен. Вона посадила його давно, ще дівчиною-реготухою, а зараз він стояв облетілий, змерзлий, йому нікуди було піти від цієї безпритульної, вітряної ночі.
Катерина Петрівна пожаліла клен, помацала шорсткий стовбур, пішла до будинку й тієї ж ночі написала Насті листа.
«Люба моя, – писала Катерина Петрівна. – Зиму цю я не переживу. Приїзди хоча б на день. Дай подивитися на тебе, потримати твої руки. Старою я стала і ослабла настільки, що важко мені не те що ходити, а навіть сидіти й лежати, смерть забула до мене дорогу. Сад сохне – зовсім не той уже, – та я його й не бачу. Нині осінь зовсім погана. Так важко; ціле життя, здається, не було таким довгим, як одна ця осінь».
Манюшка, шморгаючи носом, віднесла того листа на пошту, довго затискувала його до поштової скриньки і зазирала всередину: що там? Та всередині нічого не було видно – сама жерстяна порожнеча.
Настя працювала секретарем у Спілці художників. Роботи було багато. Влаштування виставок, конкурсів – усе це проходило крізь її руки.
Лист від Катерини Петрівни Настя отримала на службі. Вона сховала його до сумочки, не читаючи, – вирішила прочитати після роботи. Від листів Катерини Петрівни Настя полегшено зітхала: коли мати пише – значить, жива. Та водночас від них починалося глухе занепокоєння, немовби кожний лист був мовчазним докором.
Після роботи Насті треба було піти до майстерні молодого скульптора Тимофєєва, подивитися, як він живе, щоби доповісти про це правлінню Спілки. Тимофєєв скаржився на холод у майстерні і взагалі на те, що його затирають і не дають розгорнутися.
На одному зі сходових майданчиків Насті вийняла дзеркальце, напудрилася та посміхнулася: зараз вона подобалася сама собі. Художники називали її Сольвейг за русяве волосся та великі холодні очі.
Відчинив сам Тимофєєв – маленький, рішучий, злий. Він був у пальті. Шию він замотав величезним шарфом, а на ногах його Насті помітила жіночі фетрові боти.
– Не роздягайтеся, буркнув Тимофєєв. – Бо замерзнете. Прошу!
Він провів Настю темним коридором, піднявся вгору на кілька сходинок і відкрив вузькі двері до майстерні.
З майстерні тхнуло чадом. На підлозі біля бочки з мокрою глиною горіла гасниця. На станках стояли скульптури, накриті вологими ганчірками. За широким вікном навкіс летів сніг, заносив туманом Неву, танув у її темній воді. Вітер посвистував у рамках і рухав на підлозі старі газети.
– Боже мій, який холод! – сказала Настя, і їй здалося, що у майстерні ще холодніше від білих мармурових барельєфів, безладно розвішаних на стінах.
– Ось, помилуйтеся! – сказав Тимофєєв, підсовуючи Насті замащене глиною крісло. – Не збагнути, як я ще не здох у цьому барлозі. А у Першина в майстерні від калориферів віє теплом, як із Сахари.
– Ви не любите Першина? – обережно запитала Настя.
– Вискочка! – сердито сказав Тимофєєв. – Ремісник! У його фігур не плечі, а вішаки для пальт. Його колгоспниця – кам’яна баба у підтиканому фартусі. Його робітник схожий на неандертальську людину. Ліпить дерев’яною лопатою. А хитрий, люба моя, хитрий, немов кардинал!
– Покажіть мені вашого Гоголя, – попросила Настя, аби змінити розмову.
– Перейдіть, – похмуро наказав скульптор. – Та ні, не туди! Ось у той кут! Так!
Він зняв з однієї з фігур мокре ганчір’я, прискіпливо оглянув її з усіх боків, присів навпочіпки біля гасниці, гріючи руки, й сказав:
– Ось він, Микола Васильович! Тепер прошу!
Настя здригнулася. Глузливо, знаючи її наскрізь, дивився на неї гостроносий сутулий чоловік. Настя бачила, як на його скроні б’ється тонка склеротична жилка.
«А лист так і лежить у сумочці нерозкритим, – здавалося, промовляли гострі гоголівські очі. – Ех ти, сороко!».
– То що? – запитав Тимофєєв. – Серйозний дядько, так?
– Чудово! – насилу відповіла Настя. – Це дійсно пречудово.
Тимофєєв гірко засміявся.
– Неперевершено, – повторив він. – Усі кажуть: пречудово. І Першин, і Матьяш, і всілякі знавці з різних комітетів. А толку що? Тут – пречудово, а там, де вирішується моя доля як скульптора, там той же Першин тільки невизначено неопределенно хмикне – та й поготів. А Першин хмикнув – то кінець!… Ночі не спиш! – вигукнув Тимофєєв та забігав майстернею, топаючи ботами. – Ревматизм у руках від мокрої глини. Три роки читаєш кожне слово про Гоголя. Свині рила сняться!
Тимофєєв підняв зі столу купу книг, потряс ними у повітрі і з силою жбурнув назад. Зі столу полетів гіпсовий порох.
– Це все про Гоголя, – сказав він і раптом заспокоївся. – Що? Я, здається, вас налякав? Пробачайте, люба, та їй-богу, я готовий битися!
– То що ж, битимемося разом, – сказала Настя й підвелася.
Тимофєєв міцно потис їй руку, й вона пішла із твердим рішенням видерти будь-що цього талановитого чоловіка з безвісті.
Настя повернулася до Спілки художників, пройшла до голови й довго говорила із ним, гарячкувала, доводила, що треба негайно влаштувати виставку робіт Тимофєєва. Голова постукував олівцем по столу, щось долго розмірковував і врешті-решт погодився.
Настя повернулася додому, до своєї старовинної кімнати на Мойці, з ліпною позолоченою стелею, і лише там прочитала лист від Катерини Петрівни.
– Куди там зараз їхати! – сказала вона й підвелася. – Хіба звідси вирвешся!
Вона подумала про переповнені поїзди, пересадку на вузькоколійку, тряску підводу, засохлий сад, невідворотні материні сльози, про тягучу, нічим не скрашену нудьгу сільських днин – і поклала лист до шухляди письмового столу.
Два тижні Настя возилася із влаштуванням виставки Тимофєєва. Кілька разів за цей час вона сварилася й мирилася з незлагідним скульптором. Тимофєєв відправляв на виставку свої роботи із таким виглядом, немов прирікав їх на знищення.
– Ні чорта у вас не вийде, люба моя, – злостиво казав він Насті, немовби вона організовувала не його, а свою виставку. – Марно лиш трачу я свій час, слово честі.
Настя спершу впадала у відчай та ображалася, поки не збагнула, що всі ці капризи від ураженої гордості, що вони награні і в глибині душі Тимофєєв дуже радий своїй майбутній виставці.
Виставка відкрилася увечері. Тимофєєв злився й говорив, що не можна дивитися скульптуру при електричному освітленні.
– Мертве світло! – бурчав він. – Вбивча нудьга! Гас і той краще.
– Яке ж світло вам потрібне, нестерпний ви тип? – розсердилася Настя.
– Свічі потрібні! Свічі! – страдницьки закричав Тимофєєв. – Як можна Гоголя ставити під електричну лампу. Абсурд!
Нa відкритті були скульптори, художники. Невтаємничений, почувши розмови скульпторів, не завжди міг би здогадатися, чи хвалять вони роботи Тимофєєва, чи сварять. Та сам Тимофєєв розумів, що виставка удалася.
Сивий запальний художник підійшов до Насті й поплескав її по руці.
– Дякую. Чув, що це ви витягли Тимофєєва на світ божий. Чудово зробили. Це ж у нас, знаєте, багато таких, що розпатякують про увагу до художника, про піклування та чуйність, а як дійде до справи, натикаєшся на порожні очі Ще раз дякую!
Почалося обговорення. Говорили багато, хвалили, гарячкували, й думка, кинута старим художником про увагу до людини, до молодого й незаслужено забутого скульптора, повторювалася у кожній промові.
Тимофєєв сидів, скоцюбившись, розглядав паркет, та все ж скоса поглядав на тих, що виступали, не знаючи, чи можна їи вірити, чи поки що зарано.
У дверях виникла кур’єрка зі Спілки – добра й недалека Даша. Вона робила Насті якісь знаки. Настя підійшла до неї, і Даша, посміхаючись, подала їй телеграму.
Настя повернулася на своє місце, непомітно відкрила телеграму, прочитала й нічого не зрозуміла:
«Катя помирає. Тихон».
«Яка Катя? – розгублено подумала Настя. – Який Тихон? Мабуть, це не мені».
Вона подивилася адресу: ні, телеграма була їй. Лише тоді вона помітила тонкі друковані літери на паперовій стрічці: «Забір’я».
Настя зібгала телеграму и нахмурилася. Виступав Першин.
– У наші дні, – говорив він, погойдуючись і притримуючи окуляри, – турбота про людину стає тією прекрасною реальністю, яка допомагає нам зростати й працювати. Я щасливий зазначити і в нашому середовищі, в середовищі скульпторів і художників, прояв такої турботи. Я кажу про виставку робіт товариша Тимофєєва. Цією виставкою ми цілком зобов’язані – не на образу нашому керівництву – одній з рядових співробітниць спілки, нашій милій Анастасії Семенівні.
Першин уклонився Насті, і всі зааплодували. Аплодували довго. Настя зніяковіла до сліз.
Хтось торкнувся іззаду її руки. Це був старий гарячковитий художник.
– Що? – запитав він пошепки й показав очима на зібгану в руці Насті телеграму. – Нічого неприємного?
– Ні, – відповіла Настя. – Це так… від однієї знайомої…
– Ага! – пробурмотів старий і знову став слухати Першина.
Всі дивилися на Першина, та чийсь погляд, тяжкий та пронизливий, Настя весь час відчувала на собі й боялася підняти голову. «Хто б це міг бути, – подумала вона. – Невже ж хтось здогадався? Як недоладно. Знову розійшлися нерви».
Вона із зусиллям підвела очі й одразу відвела їх: Гоголь дивився на неї, посміхаючись. На його скроні немов би тяжко билася тонка склеротична жилка. Насті здавалося, що Гоголь тихо сказав крізь стиснуті зуби: «Ех ти!»
Настя швидко підвелася, вийшла, поквапом одягнулася внизу й вибігла на вулицю.
Валив водянистий сніг. На Ісакієвському соборі виступила сіра паморозь. Похмуре небо все нижче опускалося на місто, на Настю, на Неву.
«Люба моя, – згадала Настя нещодавнього листа. – Люба!»
Настя сіла на лавку у сквері біля Адміралтейства й гірко заплакала. Сніг танув на обличчі, змішувався зі сльозами.
Настя здригнулася від холоду й раптом збагнула, що ніхто її так не любив, як ця немічна, кинута всіма старенька, там, у нудному Забір’ї.
«Пізно! Маму я вже не побачу», – сказала вона про себе й згадала, що за останній рік вона уперше вимовила це дитяче миле слово – «мама».
Она вскочила, швидко пішла проти снігу, що бив у обличчя.
«Що ж то, мама? Що? – думала вона, нічого не бачачи. – Мама! Як же це могло так вийти? Адже нікого в мене у житті немає. Немає й не буде ріднішого! Тільки б устигнути, тільки б вона побачила б мене, лише б простила».
Настя вийшла на Невський проспект, до міської станції залізниць. Вона спізнилася. Квитків уже не було.
Настя стояла біля каси, губи в неї дрижали, вона не могла говорити, відчуваючи, що від першого ж сказаного нею слова вона розридається. Літня касирка в окулярах визирнула з віконечка.
– Що із вами, громадянко? – невдоволено запитала вона.
– Нічого, – відповіла Настя. – У мене мама… – Настя повернулася й швидко пішла до виходу.
– Куди ж ви? – гукнула кассирка. – Одразу треба було сказати. Почекайте хвилинку…
Того ж вечора Настя поїхала. Всю дорогу їй здавалося, що «Червона стріла» ледь тягнеться, хоча поїзд стрімко мчав крізь нічні ліси, обдаючи їх парою та оголошуючи протяжним застережливим криком.
…Тихон прийшов на пошту, пошептався із поштарем Василем, взяв у нього телеграфний бланк, покрутив його й довго, витираючи рукавом вуса, щось писав на бланку незграбними літерами. Потім обережно склав бланк, засунув в шапку й поплентався до Катерини Петрівни.
Катерина Петрівна не вставала вже десятий день. Нічого не боліло, та паморочна слабість давила на груди, на голову, на ноги й важко було зітхнути.
Манюшка шосту добу не відходила від Катерини Петрівни. Уночі вона, не роздягаючись, спала на продавленому дивані. Інколи Манюшці здавалося, що Катерина Петрівна вже не дихає. Тоді вона починала налякано хникати й звала: «Жива?»
Катерина Петрівна ворушила рукою під ковдрою, й Манюшка заспокоювалася. У кімнатах від ранку стояла в кутках листопадова темрява, але було тепло. Манюшка палила пічку. Коли веселий вогонь освітлював дерев’яні стіни, Катерина Петрівна обережно зітхала: від вогню кімната ставала затишною, обжитою, якою вона була давно, ще при Насті.
Катерина Петрівна закривала очі, і з них викочувалася й стікала жовтою скронею, заплутувалася у сивому волоссі одна-єдина сльозинка.
Прийшов Тихон. Він кашляв, шморгав і, вочевидь, був схвильований.
– Що, Тихоне? – безсило запитала Катерина Петрівна.
– Похолодало, Катерино Петрівно! – бадьоро сказав Тихон і занепокоєно подивився на свою шапку. – Сніг незабаром випаде. Воно й на краще. Дорогу морозцем зіб’є – значить, і їй буде зручніше їхати.
– Кому? – Катерина Петрівна відкрила очі й сухою рукою почала судомно погладжувати ковдру.
– Та кому ж іншому, як не Настасії Семенівні, – відповів Тихон, криво всміхаючись. Й вийняв з шапки телеграму. – Кому, як не їй.
Катерина Петрівна хотіла підвестися, та не змогла, знову впала на подушку.
– Ось! – сказав Тихон, обережно розгорнув телеграму й простягнув її Катерині Петрівні.
Та Катерина Петрівна її не взяла, а все так само благально дивилася на Тихона.
– Прочитай, – сказала Манюшка хрипко. – Бабка вже читати не може. В неі слабість у очах.
Тихон перелякано озирнувся, поправив коміра, пригладив руде рідке волосся й глухим, невпевненим голосом прочитав: «Чекайте, виїхала. Залишаюсь завжди любляча донька ваша Настя».
– Не треба, Тихоне! – тихо сказала Катерина Петрівна. – Не треба, любий, Бог із тобою. Дякую тобі за добре слово, за ласку.
Катерина Петрівна важко відвернулася до стінки, далі немовби заснула.
Тихон сидів у холодному передпокої на лавиці, курив, опустивши голову, спльовував і позіхав, поки не вийшла Манюшка й не холодной прихожей на лавочке, курил, опустив голову, сплевывал и вздыхал, пока не вышла Манюшка и не поманила до кімнати Катерини Петрівни.
Тихон увійшов навшпиньках і всією п’ятірнею обтер обличчя. Катерина Петрівна лежала бліда, маленька, немов безтурботно заснула.
– Не дочекалася, – пробурмотів Тихон. – Ех, горе її гірке, страждання неписане! А ти дивися, дурепо, – сказав він сердито Манюшці, – за добро плати добром, не будь пустушкою… Сиди тут, а я збігаю до сільради, доповім.
Він пішов, а Манюшка сиділа на табуреті, підібравши коліна, тряслася й дивилася не відриваючись на Катерину Петрівну.
Ховали Катерину Петрівну наступного дня. Підморозило. Випав тонкий сніжок. День побілішав, і небо було сухе, світле, але сіре, немов над головою натягнули вимиту промерзлу полотнину. Далина за річкою стояла сиза. Від неї тягнуло гострим та веселим запахом снігу, прихопленої першим морозом вербової кори.
На похорон зібралися бабки й дітлашня. Домовину на кладовище несли Тихон, Василь і два брати Малявіни – старенькі, немов зарослі чистою паклею. Манюшка із братом Володею несла кришку домовини й не мигаючи дивилася поперед себе.
На похороны собрались старухи и ребята. Гроб на кладбище несли Тихон, Василий и два брата Малявины – старички, будто заросшие чистой паклей. Манюшка с братом Володькой несла крышку гроба и не мигая смотрела перед собой.
Кладовище було за селом, над річкою. На ньому росли високі, жовті від лишаїв верби. Дорогою трапилася учителька. Вона нещодавно приїхала з обласного міста й нікого ще в Забір’ї не знала.
– Учителька йде, учителька! – зашепотіли хлопчаки.
Учителька була молоденька, сором’язлива, сіроока, зовсім ще дівчисько. Вона побачила похорон і боязко зупинилася, злякано подивилася на маленьку бабусю в домовині. На обличчя старенької падали й не танули гострі сніжинки. Там, в обласному місті, в учительки залишилася мати – отака ж маленька, вічно зайнята клопотами навколо доньки й така ж зовсім сива. Учителька постояла й повільно пішла услід за гробом. Бабці оглядалися на неї, шепотіли, що ось,мовляв, тиха яка дівчина і їй важко буде попервах з дітлашнею – аж дуже вони в Забір’ї самостійні й неслухняні.
Учителька нарешті зважилася й запитала одну з стареньких, бабку Мотрону:
– Самотня, мабуть, була ця старенька?
– Так, люба, – одразу як заспівала Мотрона, – вважай, зовсім самотня. І така задушевна була, така лагідна… Все, було, сидить і сидить у себе на диванчику сама, ні з ким словом перемовитися. Такий жаль! Є в неї в Ленінграді донька, та, видно, високо залетіла. Так і померла без людей, без рідних.
На кладовищі гріб поставили біля свіжої могили. Старенькі кланялися гробу. Торкалися темними руками землі. Учителька підійшла до гробу, нахилилася й поцілувала Катерину Петрівну у висохлу, жовту руку. Потім швидко виструнчилася, відвернулася й пішла до розваленої цегляної огорожі. За огорожею, в легкому сніжечку, що перепурхував з місця на місце, лежала улюблена, трохи сумна, рідна земля.
Учителька довго дивилася, слухала, як за її спиною перемовлялися старі, як стукала по кришці домовини земля і далеко у дворах кричали різноголосі півні: пророкували ясні дні, легкі морози, зимову тишу.
До Забір’я Настя приїхала другого дня після похорону. Вона застала свіжий могильний пагорб на кладовищі – земля на ньому змерзлася грудками – і холодну темну кімнату Катерини Петрівни, з якої, здавалося, життя пішло давним-давно.
У цій кімнаті Насті проплакала цілу ніч, поки за вікнами не засинів мутний та важкий світанок.
Поїхала Настя із Забір’я крадькома, намагаючись, аби її ніхто не побачив і ні про що не розпитував. Їй здавалося, що ніхто, окрім Катерини Петрівни, не міг зняти з неї непоправної вини, нестерпного тягаря.
На знімках:
Костянтин Паустовський за робочим столом.
Марлен Дідтріх на колінах перед автором «Телеграми».
.
