«Рогізнянська галушка»: родинне свято – своє для своїх

Ідея цього свята давно витала у повітрі над кутом Рогізна, що у Садгорі. Тому й важко сьогодні сказати, хто першим уголос промовив сакральні для цього дійства слова: фестиваль, галушка і Рогізна, об’єднавши їх в одне феєричне ціле – Садигурський фольклорно-етнографічний фестиваль «Рогізнянська галушка». Торік він прийшов на зміну щорічному звіту художньої самодільності Рогізнянського клубу, а минулої неділі імпреза відбулася вдруге й рогізнянці переконалися, що фестиваль став традиційним.   

Навіть заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів чернівецької міськради Олександр Паскар зізнався, що скуштувавши минулого року галушки, приготовлені рогізнянськими газдинями, не міг втриматися від того, аби не відвідати їх, чи то пак свято, вдруге. А воно вирувало на невеличкій толоці перед місцевим клубом.

Як завжди його відкрили рогізнянські газдині, що прибули на гарбі зі своїми галушками. І протягом двох наступних годин дружні мешканці кута Рогізна, які зібралися тут цілими родиними, насолоджувалися виступами дорослих і малих аматорів сцени, сидячі хто де – просто на траві чи на стільцях. Пісні, запальні танці, веселі гуморески нікого не лишали байдужим, тим паче, що виконувалися ж вони сусідами та родичами, одне слово, людьми, з якими ділиш і горе, і радість.

 Довідка від історика Ігоря Буркута

Рогізна – унікальне територіальне об’днання, що є втіленням української соборності. Тут живуть надзвичайно талановиті й самодостатні люди. Річ у тім, що саме сюди після смерті Сталіна прибула перша хвиля репресованих. Це були люди, яких відправили у Сибір за те, що вони працювали у Просвіті, очолювали хори та керували танцювальними гуртками. Повертатися на малу батьківщину – в Галичину і на Волинь – їм заборонили, але дозволили поселитися в Чернівецькій області.

Оскільки на початку 50-их років минулого століття Садгора була райцентром, їм туди було зась. Але вони отримали дозвіл на поселення в її околицях. Отож хіба можуть нащадки тих людей не мати талантів? Та й національну ідею вони всмоктали з молоком матері. Рогізна – територія, де зосередивсяж прекрасний людський субстрат. Саме такі особистості є підгрунтям, на якому тримається держава.         

 Владо, агов! До тебе звертається Рогізна!

Отож не дивно, що на Рогізні не просто існують, а ще й активно діють громадські об’єднання. Один з них – квартальний комітет. Його очолює грамотна активна пенсіонерка Орися Борденюк. Незважаючи на свято, вона завела мову про наболіле. Але як мудра дипломатка почала здалеку:

– Коли до мене приїжджають в гості родичі з Великого Кучурова, мені завжди соромно. Бо вони постійно мене питають, коли нарешті заасфальтують нашу вулицю Цілинну. І кажуть, що в їхньому селі дороги набагато кращі, ніж у нас, мешканців обласного центру.

До розмови приєдналася активістка Доня Черней. Її, як і всіх мешканців Рогізни обурює те, що кілька років тому влада помпезно відкрила автобусний маршру 13-А, який проїжджав їхньою вулицею. Та діяв він після телевізійних репортажів на різних каналах  не більше трьох днів, потім ще 3-4 місяці – на папері.

– Ми не просимо багато, нам достатньо одного автобуса на годину, – каже голова квартального комітету п. Борденюк. – І ми дуже серйозно налаштовані добиватися цього. Зараз збираємо підписи під зверненням до губернатора. Сподіваємося, влада нас почує.

А мене, як журналістку, вразив стан Рогізнянського клубу. Він потребує невідкладного ремонту: стіни тріскаються й обсипаються, у задніх дверях щілини, через які можна просочитися, у вбиральні немає дверей! І такий вигляд має заклад культури, куди люди приходять щодня – у бібіліотеку, на репетиції.

Один із колективів навіть підтверджуватиме звання народного. Негоже це і сором владі. Бо якщо вона декларує державність, то мусить розставляти й державницькі пріоритети, де клуб, спортивна школа і поліклініка мають превалювати перед ресторанами, нічними розважальними та ігорними закладами, завуальованими під інтерактивні клуби.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»