Кам’янець-подільський гурт «Пропала грамота» не досягає успіхів чужими стараннями. Щоби записати свій дебютний альбом «Цейво», учасники команди, скажімо, були змушені покинути Батьківщину та фізичною працею заробляти за кордоном. Про свої погляди на розвиток української музики, а також про свою творчість «Версіям» розповів лідер «Пропалої грамоти» Павло НЕЧИТАЙЛО.
– Якби гурт «Пропала грамота» позиціонував себе як машина, то яким автом ви були б?
– Комбайном. Ті, хто бачив, як комбайн працює в полі, помітив, що ця машина іде «стіною» і в неї дуже швидко крутяться леза. Комбайн, перемолочуючи пшеницю, створює особливий настроевий звук на найнижчих басових нотах – грув.. .
– Олег Скрипка визначає вашу творчість як «карпатський ф’южн» (сплав). Ви згідні з цим?
– Так, він має рацію. Якщо підійти до цього теоретично, то у наших піснях є суміш босанови, важких рокових речей, а також фольку.
– Як би, на вашу думку, мав би реагувати сьогодні опришок Олекса Довбуш на композицію його імені?
– Тішимо себе сподіваннями, що наш гурт сподобався би Довбушеві. Адже пісня з його ім’ям – це швидкий і «скажений» гуцульський танець, зіграний нестандартно.
Коли ж брати до уваги історичні мірки, то ментальність людей ХVIII ст. дуже відрізнялась від сьогоденної. Тож важко спрогнозувати, що сподобалося б Олексі Довбушу. Переконаний, що моїй бабусі, наприклад, ця пісня не сподобалась би.
– Що ви можете змінити в етнічній структурі українських гуртів? Чи в силі ви формувати якусь тенденцію?
– Ми можемо «зламати» матрицю – використання уже зіграних кимось рифів і написання на них українських текстів. Мелодії побутують «у повітрі», і музику можна грати по-різному. Брати на себе якісь «просвітницькі» місії – занадто зухвало, тому що це – «Сідай, два!».
Коли говорити про себе, ми прагнемо досконалості, хочемо навчитися професійно творити і грати. Між нами і Західною Європою зараз лежить величезна прірва: у нас шоу-бізнес нагадує хаотичний броунівський рух, а, наприклад, у Польщі все далеко не так. Там серйозно розвивають власну музику.
– Президент фестивалю «Уніж», на якому ви нещодавно виступали, заснував цей фест із патріотичними цілями. Хоча не секрет, що сам Владислав Кириченко живе і заробляє гроші в Москві. На вашу думку, наскільки його українські настрої щирі?
– Козаки завжди здобували гроші за кордоном: Сагайдачний – у Москві, Сірко – в Стамбулі. У цьому немає нічого поганого. А війна нашого часу – це бізнес. Кириченко – просто воїн, який забирає гроші в чужої держави та вкладає їх у розвиток України.
– Коли лідер «ДДТ» Юрій Шевчук приїжджав до Чернівців, він сказав, що має антипатію до таких українських політиків, як Святослав Вакарчук. Мовляв, він працює політиком в Україні і заробляє на концертах у Росії. Як ви це прокоментуєте?
– Безперечно, для того, щоби українська група заробила собі грошей, їй потрібно тікати за кордон. Тому що існують групи, які виступають на «корпоративах», фестивалях і в клубах, але не мають масової популярності на різних ТБ-каналах і радіо. Ці групи змушені грати за копійки. В Україні немає чіткої шоу-бізнесової структури і хоча б одного музвидавництва, яке и займалося би «просуванням» не лише відвертого поп-року чи танцювальної поп-музики. Тому, коли гурт працює в альтернативному полі, розраховувати на те, що завдяки цьому можна вижити, неможливо.
– Яким ви бачите майбутнє якісної української музики?
– Усе піде за польським сценарієм. Ці реформи помічаються навіть зараз: цього літа відбулося більше фестивалів, ніж завжди. Збільшується кількість музичних видавництв. Мабуть, енергія броунівського руху починає переходити потроху в нову якість. Якщо політика нам нічого не зіпсує, через 10 років якісна музика в нас процвітатиме.
– Назва вашого нового альбому – «Гонор». Чому?
– Саме поняття «гонор», як на мене, відображує риси подільської ментальності. Енциклопедія подає два значення цього слова, одне з яких має негативну конотацію. Та первісне значення цього слова дуже позитивне. Існує навіть язичницький бог Гонор – маленький хлопчина із списом і рогом достатку. І навіть англійське слово «honor» означає «честь».
Микола КОБИЛЮК, «Версії»
