Українське козацтво формувалося з різних соціальних верств, здебільшого із селянства й шляхти. Воно об’єднувало протилежні соціальні стани з різними інтересами, але спромоглося виробити спільні риси й перетворитися на нову силу, яку нинішні історики порівнюють із англійськими джентрі. Іншими словами, в українських землях зародилася власна буржуазія – нова соціальна сила, якій належало майбутнє розвинутих європейських держав. У нашій історичній пам’яті особливе місце належить подіям середини XVII століття, які істориками названі були «національно-визвольною війною українського народу», а народ назвав її коротким ім’ям «Хмельниччина».
Реєстрові козаки були не лише вояками, вони провадили успішну господарську діяльність. Не менш успішно господарювали й городові козаки, які мали менше прав, але домагалися від польської влади самоврядування, незалежності від місцевої адміністрації, вільного господарського розвитку. Козаки боролися за право володіти землею, вести вільну торгівлю, створювати власні промисли, «курити горілку» тощо. У господарстві заможних козаків широко використовувалася наймана праця, яка була значно продуктивнішою від праці кріпаків у магнатів і багатої шляхти.
Національно-визвольна війна і масове покозачення
Зі шкільного курсу історії українці пам’ятають, що 1648-го вибухнуло повстання проти влади польських панів, на чолі якого став Богдан Хмельницький. Про цю подію зняті популярні кінофільми, написано чимало художніх творів і наукових монографій. Для одних Хмельницький – найбільший український політик за всю нашу історію, для інших, навпаки, – невдаха, що віддав Україну московським тиранам і катам.
Оцінки можуть бути різними, та професійних істориків насамперед цікавлять факти: що вдалося зробити гетьману й чого не вдалося. Глибокі дослідники підкреслюють: Богдан Хмельницький зумів створити могутню армію, яка досягала переконливих перемог над сильним противником. Він спромігся також в умовах бездержавної нації сформувати державний апарат, і під його владою було створено нову державу під назвою «Військо Запорозьке». Незважаючи на назву, її формували не стільки воїни-запорожці, скільки козаки-хлібороби.
Це був новий соціальний клас, який на Заході Європи носив назву «фермерства». І козацька держава мала захищати інтереси лицарів-хліборобів. А в ході національно-визвольної війни сотні тисяч українських селян узяли зброю в руки і проголосили себе козаками. Недарма в багатьох зарубіжних державах тогочасних українців називали «нацією козаків». На очах українські землі перетворювалися на державу, яка рішуче поривала зі старою феодальною системою і створювала умови для вільного розвитку своїх мешканців.
Кріпосники-феодали свавільно розпоряджалися своїми кріпаками, нещадно витягаючи з них останні сили. А в козацькій державі робилися спроби захистити законом вільних виробників, що сприяло економічному розвиткові України. Покозачене селянство завзято працювало на себе, чим збагачувало не лише власні родини, але і цілу державу. Сучасні дослідники нашої минувшини підкреслюють: в умовах жорстокої війни населення козачої держави не зазнавало масового голоду, а гетьманові вистачало грошей на утримання великої армії. У цьому українські землі вигідно відрізнялися від своїх європейських сусідів, у яких за період Тридцятирічної війни 1618-1648 років значна кількість населення вимерла від недоїдання й епідемій.
Приклад козачої держави засвідчив, що вільна праця є найпродуктивнішою, а вільний фермер захищає свою свободу не за страх, а за совість.
Особливості управління козачою державою
Створена ще XVI століття Запорозька Січ була певним зародком демократичної держави, у якій існувала виборність керівництва. За її зразками Богдан Хмельницький будував свій державний апарат. Гетьман був верховним головнокомандувачем, очільником держави, найвищим суддею і генеральним підскарбієм (тобто, розпоряджався державними фінансами). Правда, замість виборної, Хмельницький хотів перетворити гетьманську посаду на спадкову й передати її одному зі своїх синів. За своєю суттю така влада була би монархічною, хоча не самодержавною, як царська влада у Росії, а обмеженою. На вищому рівні значні владні повноваження мали також представники генеральної старшини – вісім осіб. Найважливіші питання мали вирішуватися генеральною військовою радою й радою старшин.
Польську адміністративну систему воєводств було скасовано, натомість запроваджено полкову. На території полку керував полковник, якого обирали козаки, а йому допомагала полкова старшина. Спочатку було створено шістнадцять полків, згодом їхнє число змінювалося. Кожний полк поділявся на сотні, кількість яких залежала від розміру полкової території (на практиці – від одинадцяти до двадцяти трьох). Управляли сотнями сотники і сотенна старшина. Влада полковників і сотників була як військовою, так і цивільною.
Новий державний апарат попервах засвідчив свою ефективність, дозволяючи вирішувати складні проблеми мобілізації ресурсів, створення системи оборони тощо. Та не варто його ідеалізувати: досить швидко чимало урядовців починали «хворіти на корупцію». А така біда є характерною для державного апарату багатьох держав, і подолати її дуже непросто…
Покозачене селянство було соціальною опорою гетьмана, бо в його владі воно бачило гарантії збереження своєї власності на землю і особистої свободи. Але козача держава не мала повної незалежності, вона залишалася автономією у складі Речі Посполитої, а згодом Московського царства. Такий статус був небезпечним для подальшої долі України, що, власне, й призвело до сумних наслідків.
Зовнішній чинник
Держава Богдана Хмельницького формувалася в умовах війни з ворогом, який вважав козаків «бунтівниками» й розправлявся з ними найжорстокішими методами. Для того, щоби пристояти сильному ворогові, потрібні сильні союзники. Відтак гетьман шукав їх, де тільки міг. Він вважав, що найкращим варіантом була б широка коаліція у складі Московського царства, князівства Молдови, Османської імперії, Кримського ханства, Трансільванії тощо. Створити таку коаліцію він не спромігся.
Час від часу козаки отримували допомогу від Кримського ханства, але за неї доводилося платити чималу ціну. Союз пропонував і турецький султан, проте віри османам у переважної більшості українців не було і козацтво виступало проти такого союзу.
А православне духовенство пропонувало Богданові Хмельницькому укласти союз із православною Москвою, виходячи з її «єдиновірства». Гетьман розумів небезпеку такого союзу, та мусив рахуватися з тим, що власні сили поступово вичерпувалися. А московський цар Олексій Михайлович відчував себе достатньо сильним, щоби вступити у боротьбу з польським королем за українські землі. У січні 1654-го в місті Переяславі була укладена Переяславська угода. Навколо цього документа й дотепер точаться гострі дискусії, сенс яких зводиться до того, який же статус отримала тоді за ним Україна.
Сучасні українські історики вважають, що це був політичний союз двох держав, який можна було переглядати, доповнювати і змінювати. Натомість російські історики підтримують оцінки документу, дані ще царем Олексієм Михайловичем. А той вважав, що український гетьман повністю йому підкорився і передав свої землі до складу Московського царства.
Відтак Москва вже невдовзі розгорнула наступ на традиційні козацькі вольності, і поступово автономні права українців згорталися. Після смерті Богдана Хмельницького у 1657 р. його держава, що отримала назву Гетьманщини, все більше залежала від Москви. Поступово в усіх значних містах України з’явилися російські військові залоги (гарнізони). А запорожці існували окремо під назвою «Війська Запорозького Низового». Козацька держава так і не отримала повної незалежності й зрештою відійшла в історію.
Який шанс утратили наші предки?
У середині XVII ст. Європа пережила великі зміни. На її крайньому Заході й крайньому Сході майже водночас тривали революції, наслідки яких виявилися справді історичними. На Заході перемогла Англійська революція, яка поклала початки швидкому розвиткові і зростанню Британської імперії – упродовж тривалого історичного періоду наймогутнішої держави світу. Там перемогла буржуазія, почав бурхливо розвиватися капіталізм.
А на Сході українська революція після перших перемог поступово вичерпала свій потенціал, і створена в її ході Козацька держава опинилася під владою відсталої самодержавної Московії. Можна порівняти Україну з тими європейськими державами, де перемогли перші буржуазні революції. Скажімо, із Нідерландами. Високий життєвий рівень громадян, захищені права людини, спокійна і доброзичлива атмосфера життя. Все це могли би нині мати й ми, якби Козацька держава цілком скористалася сприятливим шансом для розвитку. Та він був утрачений.
Нині в українському суспільстві зростає критика дій Богдана Хмельницького, якого звинувачують у тому, що він віддав Україну на поталу дикій Московії. Ще 1954 року, на 300-річчя Переяславської угоди, місто, де був підписаний документ про союз із Москвою, отримало назву «Переяслав-Хмельницький». А нині ставиться питання про повернення давньої назви – щоби не згадувати зайвий раз про «возз’єднання України з Росією».
Варто замислитися над історичними паралелями: 1654 року почався процес поглинання українських земель Московією, що загальмувало наш розвиток на кілька століть. А 2014 року українці зробили спробу вирватися з московських «обійм» – і отримали справжню війну. Москва прагне законсервувати архаїчне минуле й назавжди позбавити нас шансів на вільний розвиток. Лише перемога в цій війні дозволить українцям зробити ривок уперед і хоча б цього разу скористатися сприятливим шансом вільного розвитку.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
