Вісті з полів 14-го фестивалю комедії «Золоті оплески Буковини». Подивились виставу «Циліндр» за п’єсою Едуардо де Філіппо Львівського Національного драматичного театру ім. М. Заньковецької.
Відразу до п’єси. Звідки в репертуарі цей прохідний, банальний, з усіх світових сюжетів насмиканий твір? Здалося, автор – такий собі невизнаний абсурдист, але згодом виявилось, все добре, він просто графоман.
Якщо коротко, це історія про дві сімейні пари (старшу та молодшу), які промишляють дрібним шахрайством та вдаваною проституцією. Можливо, за задумом герої мали б бути подібними до шайки графа Каліостро, але, на жаль, ніхто з них не він (та не вона).
Тому доводиться довго слухати нудні діалоги та спостерігати за поганими спробами акторів продемонструвати грайливість, пристрасть, обурення та сімейну драму.
Проте, в п’єсі багато гумору, порнографічного за змістом та формою, виконаного в різних площинах – вище, нижче поясу, тобто, на будь-який смак та вподобання.
Здається, то мало б бути однаково болісно: акторам – грати, а глядачеві – дивитися. Та ж ні, згадування в тексті «міської та обласної рад» і жарти про ціни на газ прикрасять будь-яке бездарне дійство, отже певна частина залу реагувала досить жваво, а дехто ще й дітей з собою узяв, Боже, який жах.
Заради об’єктивності, слід відзначити, що на сцені все ж був один професійно працюючий актор, який зіграв роль Аттіліо (народний артист України Ярослав Мука). Але одна людина тут, звичайно, безсила, втім, щодо цієї вистави безсиле, в принципі, усе.
Ближче до фіналу, коли здається, що гірше вже не буде, виявляється – буде. Наша комедія раптом набуває трагікомічного пафосу та драматичної напруги фільму «Непристойна пропозиція». В хід йдуть сплюндрована невинність, заплямована гідність та інша, незрозуміло звідки витягнута, нісенітниця.
Мабуть, в цей момент автори вирішили, що тепер вже можна все, тому без жодних вагань використовують чужу музику (не вказану в жодному описі вистави) та чужі художні прийоми. Тільки «моральные ценности не продаются, их можно разрушить, купить их нельзя» (с). Ось так і манеру Захарова не можна просто так узяти і натягнути на себе, нічого доброго не вийде, окрім сорому.
Отже, «невыразимая печаль открыла два огромных глаза», а закрити так і не змогла. Найсумніше, що це ж і не театр зовсім, імітація, підміна, такий собі новий вид мистецтва, з яким не потрібно мати нічого спільного.
У чернівецький вечірній туман я вийшла з відчуттям безвиході. Ніби це дійсно усе, на що ми заслуговуємо. Оце, ще три-чотири сумнівні антрепризи на рік, і щоквартально – вистава «Чорного Квадрату» в якості безумовного щеплення від гарного смаку.
І краще не знати, що десь в Україні грають чудові вистави, від яких неможливо відірватися ані розумом, ані серцем, і талановиті люди працюють із актуальним сучасним репертуаром. Не знати, щоб не розуміти, в якій глибокій культурній ізоляції ми тут перебуваємо.
На цій не надто оптимістичній ноті чотирнадцятий фестиваль «Золоті оплески Буковини» для мене завершений. Але, щоб було не так сумно, наостанок ще швиденько історію розповім. Майже веселу, про цифри.
Коли я вчилася в університеті, студентів старших курсів щороку відправляли на всеукраїнські олімпіади. Так, двічі наприкінці квітня, я опинялась у чарівному залитому сакурою Ужгороді. І ось, повертаюсь я з олімпіади на кафедру. Не подумайте, раптом, добре, не з першим, другим або третім, але з цілим тринадцятим місцем. Мій науковий керівник подивився на мене скептично, підняв мефістофельську брову та сказав: «Знаєте, Настю, тринадцять, це, абсолютно точно, краще, ніж чотирнадцять, а деколи – навіть краще, ніж дванадцять». І, як завжди, виявився абсолютно правий.
Анастасія БЕРІДЗЕ.
Фото Ольги ДОГОТАР
