КОЛЯДКИ ДЛЯ МИРОСЛАВИ

У ці святкові дні, осяяні Різдвяною зіркою, скрізь лунають колядки, прославляючи народження Христа. Звучать вони й у далекому сибірському місті Томську. Представники української діаспори, вбравшись у вишиванки, збираються у залі Будинку національних культур і «смакують» спогадами про рідні краї, напоюють душу рідними мотивами, пригадують традиційні святкові обряди. Словом, налагоджують черговий сеанс зв’язку з родиною в Україні, зі своєю малою батьківщиною чи батьківщиною предків, яку ніколи не забувають.

Та цього разу колядки, українські пісні звучать без незмінного організатора таких зустрічей, керівниці Центру Української культури «Джерело»Мирослави Філіпової. Клятий ковід вибив її з лав щирих українських патріотів, яких свого часу доля закинула до Сибіру. Лікарка за фахом, професорка-генетик не змогла подолати невиліковну недугу, а «корона» поставила крапку на її  життєвому шляху 21 листопада минулого року, саме в день її народження… Певно, чашу страждань мудрої, красивої, завше активної жінки переповнила дуже гірка крапля: за кілька тижнів до цього коронавірус забрав життя її чоловіка…

Чому нині згадую Мирославу Орестівну, яка мешкала  за тисячі кілометрів від нас, від України? Тому, що землячка, що, живучи далеко від України, була щирою українкою, тому, що мені пощастило на знайомство з нею. Рівно двадцять років тому ми запізналися в Томську завдяки моїй сестрі та її колежанок-українок, які долучилися до діяльності ЦУК «Джерело». Мене цікавило, як наші рідні, друзі, яких свого часу доля територіально віддалила від батьківщини, плекають українську культуру, наближають її  до свого серця, до своїх дітей та онуків. Згодом з’явилася низка публікацій в чернівецьких ЗМІ. Пані Мирослава, до речі, (як і моя сестра Алла Бакуліна, як наш земляк, родом із Львівщини Володимир Павук, який очолює в Новосибірську громадську організацію – Українську Національно-Культурну Автономію і з яким також свого часу познайомилася й взяла інтерв’ю), ніколи не переривала зв’язків з  Україною. Поблизу Львова живе її донька Оксана, її онуки. Не раз вона бувала в цій галицькій столиці, не кажучи про Київ, куди приїздила у громадських справах, виконуючи своєрідну дипломатичну місію, прагнучи налагодити зв’язки українців в Україні й Росії, підтримки українською державою діаспори й, відповідно, російської держави – прав національних меншин. Це вона привозила з України бандури, вишиванки, підручники й книги українською мовою, була однією з ініціаторів відкриття в Томську класів, де вивчають українську мову. Була делегаткою Всесвітнього форуму українців, що відбувся в нашій столиці (до речі, тоді й мені випало побувати на цьому велелюдному зібранні, проте тоді ми ще не були знайомі з пані Мирославою). За свою активну громадську діяльність в Україні отримала Орден княгині Ольги ІІІ ступеня (нагороду вручав президент Віктор Ющенко).

І ось тепер дізналася, що, за версією редакції сайту «Кобза» – Українці Росії», Мирославу Філіпову названо переможницею в  рейтингу «Українець року в Росії» за 2021 рік, на жаль, посмертно.

Заслуги Мирослави Філіпової визначено таким чином, – йдеться на сайті: за багаторічне самовіддане служіння українській діаспорі; за активну українську педагогічну діяльність в Заозерній школі м.Томська; за участь у числених діаспорних форумах та з’їздах в ранзі керівника української регіональної організації; за боротьбу за демократизацію Об’єднання українців Росії; за проведення Відкритого фестивалю-конкурсу  «В гостях у Кобзаря: класика і сучасність» (12 квітня – 3 травня 2021 р.)

Довідка сайту. Мирослава Орестівна Філіпова народилася 21 листопада 1952 року на Колимі – в селищі Нексікан Сусуманського району Хабаровського краю. Сталося так тому, що батьки Мирослави були політв’язнями. Тато Булка Орест Іванович, родом із Івано-Фанківської області, Рогатинського району, села Григорів був учасником процесу 59-ти у Львові. Його забрали з 1 курсу Львівського медінституту  1940. Мама – Сулим Іванна Григорівна, родом із Львівської області, Жовквівського району, села Кам’янка-Липник, була зв’язковою ОУН, заарештована в 1943 році.

Батьки познайомились і одружились на Колимі, якийсь час жили в бараках, на поселеннях. У 1954 році у Мирослави народилася молодша сестра Ореста. Повернутися до України сім’я змогла лише в 1956 році восени: оселилися у Львівській області, в м. Ходорів Жидачівського району.

У Ходорові дівчина закінчила загальноосвітню та музичну школи  і мріяла вступити до Львівського медінституту. Чотири роки поспіль намагалася це зробити і кожного разу їй бракувало 0,5 бала. При спробі з’ясувати причину такого постійного «недобору», отримала відповідь, що треба, мовляв, вступати там, де вона народилася.

Мирослава в 1973 році поїхала до сибірського міста Томськ, де вступила до медінституту з першої спроби. Здобула фах  акушера-гінеколога, захистила кандидатську дисертацію і отримала звання заслуженого лікаря РФ. Тут вона вийшла заміж, тут народились донька Оксана, син Андрій (який трагічно загинув у 2011 році).

Дуже багато років, до кінця свого життя Мирослава Філіпова працювала в Томському науково-дослідному інституті медичної генетики і заслужила авторитет серед своїх колег.

Поки що вирішується питання перевезення праху пані Мирослави та її чоловіка на Львівщину, де мешкає їхня донька, також лікарка. Така поїздка вимагає чимало коштів: на проїзд двох осіб у Сибір, оформлення всіх необхідних документів тощо. У зв’язку з цим, редакція «Кобзи» звернулася до всіх небайдужих людей та громадських організацій з проханням долучитися до збору коштів: необхідно зібрати 2,500 ам. дол.

«Кобза» вперше проводить збірку з такою метою. При бажанні, ми можемо публікувати список жертводавців», – наголошує головний редактор «Кобзи» Василь Коломацький і закликає підтримати цю благородну акцію – хто скільки зможе.

«Процес повернення праху дітей українських політв’язнів із Сибіру на Батьківщину є фактом відновлення історичної справедливості, і тому має привернути увагу громадськості. Сподіваємось на розуміння всіх, кому небайдужа доля кожного українця, який в силу життєвих обставин опинився на теренах Росії і завжди мріяв отримати спокій на рідній землі» – йдеться на сайті.

…Життя триває. Скрізь нині лунають колядки й шедрівки. Засівається житом-пшеницею на добро, на щастя, здоров’я, на мир. І дуже хочеться, щоб не висихало українське«Джерело» в далекому краї, в далекому місті. Впевнена, про це мріяла й пані Миро-слава. Може, десь там, на небесах, її душа чує ці світлі мелодії, як і душі наших рідних, яким ми залишаємо кутю на святковому столі.

Валентина МАЦЕРУК,

заслужена журналістка України.

Світлини з альбому Алли БАКУЛІНОЇ.

Реквізити для переказу коштів:

Установа банку:

ПриватБанк

МФО банку: 305299

Отримувач платежу

МАРТИННИК ОКСАНА ВОЛОДИМИРІВНА

IBAN:

UA233052990000026202731525406

Рахунок отримувача:

26202731525406

Валюта карти:

UAH РНОКПП отримувача:

2918521724

Призначення платежу:

Поповнення рахунку МАРТИННИК ОКСАНА ВОЛОДИМИРІВНА.

У разі переказу грошей через Вестерн Юніон повідомляти номер на емейл sjanja.mart@gmail.com.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.