Володимир КИЛИНИЧ – великий шанувальник Чернівців і примножувач міської міфології. І хоча сам зауважує, що, як чиновник, тривалий час бачив місто переважно з вікна службової автівки, – вікно це не було ні затемнене чиновницьким тонуванням, ні затьмарене бризками партійного бруду. Він любить місто і не соромиться розповідати про це у своїх численних оповіданнях, частина яких увійшла до книжок «Це Чернівці», «Місто спраглих споминів» і «Місто N в країні У», «Якщо ви часом не з Чернівців», публікаціях у США, Австрії тощо, а частина – ще у планах.
А минулої суботи містяни та гості Міжнародного поетичного фестивалю «MERIDIAN CZERNOWITZ» побачили його ще й як співавтора ілюстрованого картинами художників Броніслава Тутельмана, Сергія Лопатюка і В’ячеслава Тарновецького збірника «Черновицкие рассказы». До нього увійшла написана 1979 року й опублікована досі лише у США повість Бориса Брикера й Анатолія Вишевського про від’їзд з Чернівців євреїв, а також оповідання різних років чернівчан і закоханих у Чернівці не-чернівчан. Вихід цієї книжки Володимир Килинич вважає особистим святом, а зустріч зі співавторами, дехто з них є частиною веселої і змістовної чернівецької юності нашого співрозмовника – великим щастям.
ПО СУСІДСТВУ З МАЙБУТНІМ ПРЕЗИДЕНТОМ
«Я не чернівчанин: приїхав разом з батьками сюди 1962-го, коли мені було сім років, завдяки татовій роботі, – розповідає Володимир Килинич. – А народився на Кіровоградщині. До того бував тільки в Києві, інших міст не бачив. Перші півроку, поки очікували на квартиру, жили в невеличкому готелі на вул. Крилова – колишньому особнячку німецького посла. Посольство колись було на сучасній вул. Кафедральній, нижче славнозвісного гастроному «Берізка». З нашого підвальчика по суботах чи неділях виходили гуляти на вул. Кобилянської, де звучали ідиш, російська, якою я тоді не говорив і не знав, німецька, польська… Я потрапив просто в центр Європи! І вона була справжньою, незважаючи на те, що тут також був СССР…
Згодом ми отримали квартиру навпроти стадіону. Нашим сусідом був майбутній перший Президент Незалежної України. В 34 квартирі жили ми, а в 35 – тодішній помічник секретаря Чернівецького обкому КПУ Леонід Макарович Кравчук. Пам’ятаю його сина Сашка, дуже гарне враження справляла його дружина Антоніна.
Навчався я в 30-й школі, моя мама викладала там фізику. В цій же школі – і в моєї мами – вчився і майбутній, один з найкращих, чернівецький імпресаріо Сєня Цидельковський. Він був на кілька років старшим, але це не заважало нам товаришувати все життя. Я дуже цінував його, як чернівчанина – перш за все.
Потім ми переїхали на вул. Челюскінців. Коли закінчував школу, то директором була Нінель Георгіївна Латишева, яка викладала російську мову і літературу. І я вже пробував щось писати. Саме Нінель Георгіївна навчила мене викладати мої враження на папері. Це вийшло якось непомітно, але я почав писати твори із задоволенням. Натомість мама робила акцент, зрозуміло, на фізику. Тож почався такий собі негласний «двобій» за мене, в якому перемогла фізика. Я став студентом фізфаку ЧДУ».
ВУЛИЦЯ З АУРОЮ ТА УРОКОМ НА ВСЕ ЖИТТЯ
У центрі Маріанна Гончарова
«Усі роки навчання в університеті я ходив на пари через Кобилянську, – пригадує письменник. – Ця вулиця особлива для мене, має якусь ауру. І ці прогулянки насправді лікують душу… Коли мені дуже важко, я просто гуляю Кобилянською, і туга – за рідними, близькими, яких уже не повернеш, – відпускає.
Пам’ятаю, школярами ми після уроків бігали до дитячої бібліотеки на Шевченка за книжками, а потім йшли через усю Кобилянську (до речі, її довжина – рівно 1 км) на Центральну площу до трамвая, щоби їхати ним до стадіону, поруч із яким була школа. Одного разу я на цій вулиці з’їв цукерку, а обгортка випала в мене просто на бруківку. Чи я її кинув – уже й не пригадаю. Але те, що сталося далі, врізалося в пам’ять на все життя. До мене підійшла якась жінка, звичайна перехожа, і тихо-тихо сказала: «Мальчик, в городе так себя не ведут». Я почервонів, підняв той папірець і більше ніколи – розумієте, ніколи! – не смітив на вулицях. Це був урок на все життя».
БРИКЕР І ВИШЕВСЬКИЙ – КРУТІШІ
ЗА ІЛЬФА І ПЕТРОВА
«Студентські роки були чудові – і не тільки (чи точніше – не стільки) завдяки навчанню, – констатує Володимир Килинич. – Окрім фізики, з 2-го курсу в моєму житті почався КВН. Грати в КВН було весело, і в нього грали ті, хто згодом стали доволі відомими й успішними людьми. Вже тоді ми були знайомі – хоча й не надто близькі – з такими знаними тепер фігурами, як Борис Брикер і Анатолій Вишевський. Вони писали сценарії, дуже дотепні – і якщо зараз їх порівнюють із Ільфом і Петровим, то я можу сказати, що вони – крутіші за Ільфа і Петрова! Капітаном команди фізфаку був Валерій Кірсанов, який цього року, на жаль, відійшов у інший світ. На фізфаці вчився і Сергій Лопатюк, із яким ми близько товаришували і навіть були закохані в одну і ту ж дівчину… Він уже також не з нами… А відома чернівецька письменниця Маріанна Гончарова навіть знімалася у нашому КВНіському фільмі – грала Джульєтту. Викладач і дядько нинішнього прем’єр-міністра Тадей Степанович Яценюк теж був активним гравцем. Підтягувалося молоде покоління – Саша Зінченко, який згодом став відомим політиком. Його команда називалася «Сонячний зайчик». Наша – а ми були цілим театром – звалася «Абсурд». З відомим нині журналістом Данилом Яневським теж на цьому ґрунті подружилися, близько товаришуємо й досі – я щиро радію всім його успіхам і щиро переживаю його невдачі, часто зустрічаємося, гостюємо один в одного. Він мені як брат. Саме там і тоді я почав писати серйозно.
Пам’ятаю, найзапеклішою була в КВНі боротьба між збірними командами університету і медінституту. Оскільки грати в КВН було тоді певним вільнодумством, то якогось дня (1975-го чи 76-го) команда медінституту не з’явилася на гру: їм заборонив ректор! Тоді наша університетська команда розділилася на дві, і грали між собою за двох.
Років 3-4 ми грали в КВН, а потім природнім чином все це якось закінчилося, всі вивчилися і роз’їхалися світами…»
ЧЕРНІВЦІ З ВІКНА СЛУЖБОВОГО АВТА
«Фізик з мене насправді був ніякий, – Володимир Килинич дуже самокритичний. – Тож після двох років викладання в ТУ №2 на Садовського пішов у комсомол. Там познайомився ще з купою народу – починаючи від Богдана Онуфрика. Це була справді школа. І не тільки тому, що я був молодим. Була безліч цікавих зустрічей з людьми, які справді робили Чернівці особливим містом. Радий, що був знайомий з другим секретарем міськкому партії, а згодом – головою міста, уже легендарним Павлом Михайловичем Каспруком. Він був насправді прекрасною людиною. Справив дуже гарне враження, і саме в нього я вчився бути людяним. Ще один учитель тієї пори – Валерій Кирилович Євдокименко, він навчив мене практичним речам: як бути керівником, як адмініструвати, що таке номенклатура тощо. Пройшли роки, і коли я усвідомлюю, що вмію, і замислююсь – звідки (адже не здобував спеціальної освіти), то маю відповідь: навчив Євдокименко.
Маю чим пишатися і на партійній роботі. Наприклад, тим, що вибори першого секретаря райкому партії відбувалися чи не вперше в області на альтернативній основі, з 3-х осіб – і я переміг. Це було демократично. Знаю також, що першим провів пленум райкому партії українською мовою.
Я був останнім першим секретарем Першотравневого райкому партії. У 1991-92 р., після ГКЧП, партійні структури розпалися, та я знав, що мушу працевлаштувати всіх, хто працював під моїм керівництвом. І лише коли отримала нову роботу остання секретарка – тоді я з чистим сумлінням пішов з роботи.
Але наслідки мене «наздоганяли». Якось зателефонувала дружина дуже немолодого секретаря парторганізації одного з ЖЕКів і слізно просила прийти негайно. Казала, що її чоловік дуже гарно про мене відгукувався, тож тільки я зможу їм зарадити. Коли я прийшов до них – побачив цього чоловіка на кухні на табуретці з петлею на шиї. З’ясувалось, що після розпаду Союзу людина, яка очолювала партосередок з-понад сотні пенсіонерів, для яких партійні збори й обговорення були єдиним місцем спілкування та ознакою своєї потрібності суспільству, просто втратила життєві орієнтири. Сорок хвилин я, 37-річний молодик, умовляв 80-річного діда жити. Згодом я робив це ще двічі. Але він помер за дуже короткий час. Це була страшна криза для таких людей – а ці люди були надзвичайно сильні духом. Саме цей дідусь у часи війни керував евакуацією Харківського заводу ім. Малишева за Урал. І коли завод перевезли, розвантажили мало не в чистому полі – вночі до нього приїхав Берія і сказав: «На ранок тут мають бути зібрані 34 танки. Якщо не буде – я тебе розстріляю». І на ранок були зібрані 34 танки…
Для таких, як він, розвал Союзу був особистою трагедією. Та й для багатьох, хто не зумів перебудуватися – також.
…Я ж борсався. Партія закінчилася, а треба було щось робити. Бізнесмена з мене не вийшло: розумів, що це не моє. Та коли син уранці казав: «Тату, дай рубля, я до школи йду», – а в мене цього рубля не було, почав рухатися. Якось за рік заробив на машину «не першої свіжості». Сідав у неї і ночами таксував. У місті, де мене кожна собака знає… Я ж бачив життя з вікна службової машини і по суті його не знав. Тож коли зіткнувся з життєвими речами, то довелося за рік-два опанувати те, що люди знали все життя».
НАЙКРАЩІ ДВА РОКИ ЖИТТЯ – ПІДГОТОВКА ДО 600-РІЧЧЯ ЧЕРНІВЦІВ
«Дуже важливим етапом у моєму житті стала підготовка до 600-ліття міста, – зізнається пан Володимир. – На той час я працював заступником керуючого в одному з банків із великою зарплатою. Але міський голова Микола Трохимович Федорук запропонував мені посаду радника з підготовки до відзначення ювілею міста – із зарплатою, вшестеро меншою. Комусь це видасться вчинком ідіота – але я погодився. Це була велика честь для мене, і я це дуже ціную. Ми були давно знайомі з Федоруком і цілком довіряли одне одному.
Ці два роки стали кращими роками мого життя. Тисячі знайомих людей у всьому світі, безліч проектів. Багато зробленого і чимало незробленого, і я не припиняю цим займатися.
Візит монаршої особи Отто фон Габсбурга на Буковину був найяскравішим епізодом цього періоду. Ця зустріч перевернула частину мого життя.
Отто фон Габсбург ще тоді, далекого 2007-го, передбачив наші сьогоднішні проблеми. Він попереджав, як важко буде Україні з Росією, і тоді ще казав: «Вам краще розійтися», – маючи на увазі Схід України. Я тоді йому не повірив, навіть трохи образився. А тепер усвідомлюю…
Ми влаштували йому зустріч з Йосифом Бургом – останнім письменником, який писав мовою ідиш. Коли розповіли про Бурга (а вони ровесники, 1912 року народження) – він одразу сказав: «Ідемо до нього!» Вони зустрілися – двоє людей, які пам’ятали найяснішого цісаря Франца-Йосифа – один блискучий нащадок монаршої родини, у білій сорочці, напрасованому костюмі, і другий, хворий і лежачий – у нас на очах були сльози. Вони поговорили півгодини німецькою і підсумували: «Засиділися ми на цьому світі». Ми стали свідками того, як з Чернівців відходила епоха…»
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
