Церковні будівлі – це не лише свідки історії краю чи країни, матеріальні пам’ятки мистецтв теслярства чи зодчества. Це містичні хранилища людських сподівань, висловлених у молитвах, концентрація взаємовпливів людських доль. Кожен храм – це цілий сувій історій, і почасти таких, про які не пишуть у наукових працях.
«Версії» розпочинають проект «Храми Буковини», у якому читачі побачать в іншому ракурсі церкви, до яких ходять молитися і богонатхненною красою яких милуються буковинці і гості краю.
Божий дім як матеріальне втілення буковинського міфу
Чернівецький храм Святого Антонія і Різдва Пресвятої Богородиці, розташованій на колишній вулиці Старовокзальній (нині – вул. старшого лейтенанта Нікітіна), є живим пам’ятником оспіваній у легендах славнозвісній буковинській толерантності. Зведений за цісаря для римо-католиків і греко-католиків, він з самого початку духовно поєднав східну і західну релігійні традиції. За століття пройшовши через безліч перипетій – від просто закриття до знущального перетворення на розважальний клуб – храм якось так спокійно і природньо повернувся до притаманного йому об’єднавчого завдання. І вже сучасники продовжують творити його – як будівлю і як легенду. Адже створили у греко-католицькій церкві іконостас у «західній» манері з візантійським розписом, де є ікона католицького святого, виконана в православній традиції, а також відтворена старообрядницька ікона… Чи не жива новітня легенда? Саме вона!
«Церква залізничників»
Пізньої осені 2004 року Українська греко-католицька церква Коломийсько-Чернівецької єпархії отримала у власність «церкву залізничників» – збудовану 1905 року поблизу першого чернівецького колійного двірця на честь 50-літнього правління цісаря Франца-Йосифа для віруючих римо-католицького та греко-католицького віровизнання. Спеціально для будівництва храму в Чернівцях створили товариство, кожен член якого мав право право голосу на всіх зборах та право бути обраним та обирати президію товариства. Головою товариства обрали цісарсько-королівського католицького радника, інспектора австрійських залізниць Франца Екгардта, писарем – Адальберта Вайнедека. Церкву спорудили залізничники власним коштом, а також завдяки внескам членів товариства і добровільним пожертвам коштами і будматеріалами.
Покровителем костелу був Святий Антоній, згодом храм став зватися церквою Різдва Пресвятої Богородиці. В народі її називали «церквою залізничників», адже хоч з 1908-го року потяги приймав уже новий, мурований чернівецький двірець (сучасний вокзал), до старого двірця все ще вели тупикові колії, там відстоювалися вагони.
«Залізнична карма» не полишала церкву, бо коли навіть її зачинили 1956-го року, то спочатку передали на баланс ПТУ залізничників, а згодом зробили клубом залізничників. Повернули храм громаді вірян рішенням Чернівецької міськради 1 листопада 2004 року – також не без пригод.
Інструмент у Божих руках – авантюрний священик
Людиною, яка фактично домоглася повернення храму вірянам, став відомий у місті своєю дивакуватістю отець Віктор Фролов. Про роль цього священика у відродженні для чернівецької греко-католицької громади церкви Різдва Пресвятої Богородиці розповідає настоятель храму, декан Чернівецький Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ отець Василь Гасинець:
– Мабуть, немає людини в Чернівцях, яка б жодного разу на вулиці не бачила отця Віктора – це священик, який править літургію не в храмі, а будь-де. Він ходить з розкладним столиком, і де покладе йому Бог на душу правити – там він зупиняться, розкладає столик і розпочинає молитву. Йому люди жертвують гроші, і я знаю, що ці гроші він передає в лікарні та дитячі будинки – на ліки та інші потреби. Спостерігав за ним, бачив, як він, помітивши потребуючих, сам до них підходить і допомагає коштами чи продуктами. Він не вписується в загальноприйняті рамки, він не такий, яким більшість з нас уявляє собі священика. Його неможливо вписати в якісь рамки, примусити до відповідальності, якогось розпорядку. Але він також є надзвичайним інструментом в руках Господа, і я в цьому переконався.
Отець Віктор має певний організаторський дар і вміння переконувати. Тож цими здібностями він скористався, коли періодично відвідував директора тодішнього «клубу», яким був наш храм, аби той поступився будівлею на користь релігійної громади. Ходив до директора сам, приводив цілі мітинги вірян, бувало, що кричав так, аж, кажуть, усі портрети Леніна в «клубі» падали. І таки домігся того, що храм став належати вірянам – ще не юридично, але фактично.
Щоправда, на подальші кроки отець Віктор не пішов, і в самому храмі нічого не мінялося. На місці вівтаря була забетонована сцена, частина вікон була замурована, і все так і лишалося. Хіба що розвішані повсюди портрети членів політбюро священик обернув обличчями до стіни. Тож саме цього авантюрного священика Бог обрав, аби робити через нього велику справу щодо повернення церкви вірянам.
«Об’єднавчий» іконостас
Оскільки інтер’єр храму за «клубні» роки фактично був втрачений, то його довелося відновлювати. Новий іконостас виготовив чернівецький художник-різьбяр Микола Півень, а ікони до нього творив його син Павло. Про перебіг цих робіт розповідає сам молодий майстер:
– Хочу віддати належне настоятелю церкви Різдва Пресвятої Богородиці отцеві Василю – він дуже відповідально ставиться до того, що йому ввірене зберігання історичної пам’ятки. Він цим просто насправді живе, і не уявляю, щоби в когось піднялася рука у нього халтурити. Для початку роботи для церкви, звичайно, необхідне благословіння священика. І молитва. Не знаю – можливо, є якісь сформовані для таких випадків, спеціально написані молитви. Але якщо знайдуться власні слова, така молитва, як на мене, буде щирішою і працюватиме ще на» вищих частотах».
Щодо створення іконостасу, то о. Василь цілком довірився фаховості і смаку художників, і тільки висловив побажання, аби іконостас був горіховий. Мій батько зробив уже чимало іконостасів, але горіховий робив уперше. І хоч це не так і просто – дерево це досить тверде, та виглядає воно дуже гарно.
Батько розробив проект, різьбив, я – писав ікони. Нам вдалося поєднати в цьому іконостасі східні і західні традиції – адже власне таким поєднанням є сама греко-католицька церква. Батько створив «західний» іконостас (якщо можна так висловитися, адже в католицизмі іконостас відсутній) – маю на увазі, що його елементами є гострі, готичні верхи. Водночас, я використав «східну», візантійську манеру іконопису. Це може бути цікавим для фахівців з церковного мистецтва.
Є певні традиції у зображенні святих у православ’ї та католицизмі. У православній традиції дотримання канонів обов’язкове, відхилення можливі хіба що у дрібних деталях чи кольорах. Православні святі – строгі і безпристрасні, відсторонені від життя, їхні класичні лики нічого не виражають, і в цьому є своя «родзинка». Католицькі святі – більш емоційні, життєві.
Я підійшов до зображення святих у церкві Різдва Пресвятої Богородиці дещо вільно. У першому ярусі розташовані: Матір Божа (ну це зрозуміло, адже церква під її покровительством), ікона Різдва Пресвятої Богородиці – це також зрозуміло, але водночас це саме зображення є особливим у греко-католицькій церкві, і пізніше я скажу, чому. Ну і не зміг я не згадати про Святого Антонія Падуйського, який був першим покровителем цього храму – тож його розташував крайнім зліва. Попри те, що Антоній Падуйський – католицький святий, я зобразив його в православній традиції – суворим, схематичним. У такий спосіб я спробував його закарбувати в історії цього храму.
А щодо ікони Різдва Богородиці – вона також має цікаву передісторію. Колись, коли я був ще малим, у нас вдома були дві старовинні ікони, які батько у когось купив і які мені дуже подобалося розглядати. Однією з них була ікона Різдва Пресвятої Богородиці. А потім вдома збереглися лише їхні світлини, а самі вони кудись зникли. Пізніше батько розповів, куди. Якось він поїхав до Білої Криниці і потрапив до місцевої старообрядницької церкви. У «святковому (празниковому) ряду» (ряду ікон, що зображають дванадцять найбільших християнських свят) було лише десять ікон, а ще двох бракувало. Це були саме ті дві ікони, які батько колись купив і розмістив у нас вдома. Виявляється, їх давно викрали саме з цього старообрядницького храму… Тож тато негайно відвіз їх до церкви. А я для іконостасу греко-католицької церкви відтворив ту ікону з старообрядницького храму.
Загалом я вважаю, що такі штучні поділи у духовному житті варто долати. Для художника, іконописця важливо, аби в його роботі було таке «світло зверху»… Хоча це й, мабуть, пафосно звучить, але така робота – вона тебе наповнює і оточує. Можливо, це суб’єктивне твердження чи результат самонавіювання, але в такій праці відчуваєш присутність незримого.
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
