Спогади про композитора, зібрані Михайлом Маслієм.
Перше виконання композицій В. Івасюка для скрипки прозвучало недільного вечора у Чернівецькій філармонії на концерті-присвяті «Місія». Також у програмі були знакові твори М. Вербицького, М. Лисенка, К. Стеценка, М. Леонтовича, Л. Ревуцького і М. Скорика, які стверджують українську культурну ідентичність і поширюють небесну силу українського національного духу.
4 березня — різдво В. Івасюка: друзі, колеги, соратники про композитора
«Недаремно в нього були голубі очі. Такі очі були тільки в нього, а ще бувають у маленьких дітей, коли ті дивляться у весняне небо. Коли він пішов від нас, неба стало менше, і саме небо зменшилось на одну зірку. Але на землі він залишився назавжди, поки живуть його пісні — а їм судилось довге життя, тому що на Суді Вічності, коли говоритимуть про наш Час, змалювати портрет Часу без Володиних пісень, без його голубих очей буде неможливо”, — визнає Юрій Рибчинський.
Знайдеш квітку — знайдеш любов!!!
4 березня — різдво Володимира Івасюка.
Левко Дутковський Лев Дутковский: «На Володю Івасюка ”Смерічка” мала великий вплив, захопила настільки, що він переглянув своє творче кредо та невдовзі успішно вписався в “смерічковий” музичний напрямок, поповнюючи репертуар ансамблю своїми піснями. Журналу ”кругозор” у 1977 році Івасюк розповідав: ”Своєрідний стиль виконання і трактування фольклору полонили мене, ще коли я вперше почув ансамбль на сцені. У ”Смерічку” я приніс свої перші пісні…” Тими піснями були: ”Мила моя”, ”Відлуння твоїх кроків”, ”Червона рута ”, ”Водограй” та інші. Володя був талановитий музикант, співак, композитор і поет, доброю і щирою, позбавленою заздрощів людиною, вірним другом. Він з повагою прислухався і до моїх порад, показуючи свої пісні мені першому. У свою чергу, я не шкодував сил на вивчення та популяризацію цих пісень зі ”Смерічкою “ та її солістами Назарієм Яремчуком, Марією Ісак, Мирославою Єжеленко, Василем Зінкевичем, деколи забуваючи навіть і про свої пісні».
Валерій Громцев Valery Gromzev: «З Володею ми зустрілися у досить складний для нього час. У випускному класі, ще під час навчання у Кіцмані, Івасюк опинився в опалі до радянського режиму через вождя пролетаріату. Хтось з його колег закинув картуза на постамент, і коли Володя виліз та хотів зняти, погруддя Леніна впало і розбилося. Це ”пахло” плачевними наслідками; усе зам’яли, проте йому хтось з ”доброзичливців” у певний життєвий момент ”допоміг”. Хоч Володя вступив до Чернівецького медінституту, завдяки стукачам (чи стукачеві) його відчислили з вузу 31 серпня 1966 року, і він влаштувався слюсарем на Чернівецький завод ”Легмаш”, де я тоді займався в заводській художній самодіяльності при Будинку текстильників. Якось до нас зайшов симпатичний хлопець з голубими очима — рідкісний красень. Незнайомець був вишукано вдягнений — у модну шкіряну курточку, яка також додавала особливого шарму і привабливості. Юнак несподівано сів за піаніно і заспівав французькою тодішній шлягер Йозефа Косми ”Опале листя”, який мав шалену популярність з голосу Іва Монтана. Не лише філігранно зіграв, а й заспівав з прекрасною вимовою. Від побаченого і почутого я був заскочений і перше, що запитав, — ”Я не зрозумів?! Ти хто, хлопче?” ”Я — слюсар другого розряду”, — відповів той спокійним голосом… (Чому другого? А не третього чи четвертого?). Івасюк полонив мене відразу».
Софія Ротару: «Ще Микола Гоголь сказав: «Покажіть мені народ, у якого було би більше пісень… Україна дзвенить піснями». Лише Володиних я винесла у світ аж 22, Назарій і Василь мені поступалися, мали Івасюкових творів на пальцях однієї руки. Усі вони стали музичним пам’ятником тієї незабутньої епохи Володимира Івасюка. Рада, що встигла і зуміла вмовити на фірмі «Мелодія» випустити велику платівку Володі Івасюка. Не все вдавалося вирішити в Києві, тоді поїхала в москву. І домоглася свого. Боже, скільки було радості! Протягом 1977–78 років платівка мала аж вісім перевидань. З вдячності, а Івасюк завжди був таким, запросив нас з Толиком до Львова. На порозі нас зустріла Галина —старша з його сестер, з якою ми були на Сопотському фестивалі 1974 року. «А де Володя?» — запитала я. «Зараз прийде. Він тобі готує сюрприз!» — з особливою радістю повідомила вона. І сюрприз вдався: Володя подарував мені перстень з діамантом! Неймовірної краси, він завжди зі мною. А ще говорив мені: «А даймо твій портрет на обкладинку!» Я не погоджувалася: «Так не можна, це ж твої пісні!» На обкладинці помістили його фото — такого блакитноокого красеня. На зворотному боці — моє фото. І автограф Володі для мене зі словами: «Дорогій Соні, моїй любимій, на людське і творче щастя. Нехай наша творчість цвіте і не знає осені». Він, як ніхто інший, умів кожній своїй пісні дати не тільки сучасні крила, йому вдавалося в її грудях оживити народне серце, тому його твори злетіли високо і назавжди.
Володя багато писав для мене, влучно, завжди в «десяточку», творив без промахів. Усе було близьке і рідне моєму серцю.
Безперечно, що «Червона рута» є піснею з пісень, найкращою в ХХ столітті. Володя у ній закодував нерозгадану таємницю, випередив час, адже молода і досі, як і тоді, в роки нашої молодості, «Червона рута» звучить на різних континентах, країнах, на великих і малих сценах, у дні радісні й дні сумні, у ресторанах, на стадіонах, за столом. Її співають діти і дорослі, іноземці впізнають через неї нашу мову, нашу культуру. Так сталося, що вперше офіційно «Червону руту» заспівала «Смерічка» Левка Дутковського. І якщо з нею наші красиві хлопці (Назар, Василь і Володя) заслужено перемагали на «Пісні-71», то я зі своїм ансамблем «Червона рута» об’їздила світ і популяризувала де тільки могла. І цим горджуся. «Смерічка» отримувала всесоюзне визнання, я ж перемагала з Володиними піснями на Міжнародних конкурсах».
Василь Стріхович: «Ні, він не був, як хтось подумає, таким собі ”хлопцем–друзякою”. Відчувалась висока культура середовища, де виховувався. Помітний вплив Батька–письменника. Треба було бачити, як ретельно, до нестями, працював він над літературними текстами. Він був замкнутий, заглиблений у свій, особливий внутрішній світ, до якого не пускав нікого. І нікому свою душу не відкривав напоказ. Небагатослівний, якийсь романтичний, часто незбагненний. Безперечно, поруч з нами був геній, але тоді ми ще цього не знали. Івасюк писав, писав, писав…»
Назарій Яремчук: ”У сінокосному серпні 1971 року всі учасники фільму ”Червона рута” зібралися у легендарній Яремчі. Володя Івасюк приїхав з нерозлучною гітарою і скрізь — в автобусі чи на березі Прута, під копицею пахучого сіна — складав і наспівував пісні. У фільмі його можна також побачити: він виконував роль директора уявної концертної програми. З напутніми словами: ”Тримайся, старий!” виводив співаків на сцену. І не лише у фільмі, а і в житті Володимир Івасюк допоміг знайти свій голос і заспівати по–справжньому Софії Ротару, Василеві Зінкевичу, мені, багатьом іншим виконавцям”.
Богдан Стельмах Богдан Стельмах: “Коли Володя Івасюк перебрався до Львова, щоб навчатись у консерваторії, я десь підсвідомо розумів, що ми мусимо зустрітися і писати разом. За його плечима були ”Червона рута”, ”Водограй”, у мене — хоч і не такі популярні, але пісні зі Мирославом Скориком та Богданом Янівським. Думаю, що й Володя покладав певні надії на творчий розвиток нашого знайомства.
У мене немає звички записувати дати, тому не можу точно сказати, яка була наша перша спільна пісня. Скоріш за все — ”Лиш раз цвіте любов”, приблизно 1975 року. Відтак нам пощастило написати шість пісень, сьома ”Калино, калино”, на жаль, не збереглася. Багато зі створеного Володя тримав у голові, не все фіксував на папері. Вірш ”Калино, калино” мовою музики Володя переклав напрочуд швидко. Дивина, але єдиним свідком її створення і єдиним її слухачем був я — її співавтор. При мені Володя заадресував, вклав до конверта і надіслав своїм друзям з ансамблю ”Калинка”. Коли я запитав його, чому б не зберегти копію, може, і в нас її хтось заспіває, Івасюк заспокоїв: ”Старий, не переживай, я мелодію пам’ятаю, звучатиме і у нас”. Але не встиглося, конверт десь посіявся. Проте років через п’ять нову мелодію написав до моїх віршів Віктор Камінський, і вона зазвучала у виконанні Оксани Білозір та ансамблю ”Ватра”.
Цікавий був момент із написанням пісні ”Два перстені”. Вона, як і ”Лиш раз цвіте любов”, була похідною від мого вірша ”Щороку — і весна, і осінь”, якому не судилося дочекатися Івасюкової мелодії (вже пізніше це зробив Ігор Білозір).
Так ось Володя звернув увагу на слова ”мов два перстені у вечірню воду” і загорівся цим образом: ”Два перстені! Старий, то буде пісня! Давай її зробимо”. Він вдарив кілька перших акордів на своєму фортепіано і почав наспівувати окремі слова і фрази: ”Два перстені — то для тебе… вибирай … два перстені — то твій усміх, а твій усміх — моя згуба…”
”Старий, давай слова!” — радісно вигукнув Івасюк. Я ж сказав, що подумаю. А вже через два дні Володя запросив мене до себе і натхненно почав співати. Так я був першим слухачем ”Двох перстенів”. Правда, із вдячності Івасюк тоді запропонував, щоб я у ”Двох перстенях” був співавтором тексту, мовляв, слова там його і мої. На що я відповів, що слова тільки його.
Івасюк не вгавав: ”Але ж ідея…”. ”Два слова — це не ідея, два слова — це мій тобі подарунок з нагоди написання нової пісні”.
Василь Зінкевич: «Ми з піснями Володимира Івасюка — молоді. Не тільки у моєму житті, а й у житті інших співаків він зіграв особливу роль. Тому що на його піснях училися співати. І вони легко співалися. Він сам мав прекрасний голос, вміло і гарно співав. Він любив своїх виконавців, «своїх» співаків, хоча ніколи про це не говорив. Ми вважали це за честь і також ставилися до нього з особливою повагою. Він мав талант цементувати навколо себе однодумців. Це нікого не ображало, хоч ми й були майже однолітки. Особливим було його ставлення до Софії Ротару — любив її надзвичайно. Власне, для неї писав. І вона співала голосом Володі Івасюка. Я вважаю, що цей творчий дует був унікальним явищем на нашій естраді».
У другій половині 1970–их років Івасюкові почали частенько натякати на московському радіо і телебаченні окремі керівні працівники, що він занадто захоплюється творами українських поетів, а від того захоплення ”попахіваєт” українським націоналізмом. І то був непоодинокий випадок.
Роздратований і сердитий Володя тоді сказав Батькові:
— Жайвір не має права співати так, як співає, бо то буде націоналістичний спів. Він мусить розливатися трелями солов’я або цвіріньканням горобця. Це буде справжній інтернаціоналізм. Синиця має каркати, як ворона, а півень крякати, мов качур. Корова має іржати, а кінь вити по–собачому. Тільки таким чином світ наповниться шедеврами і справжньою красою.
А потім ще додав:
— Французи, італійці, росіяни і всі інші цивілізовані народи співають своїми мовами і їх ніхто не називає націоналістами. Чому це так? А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо Матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують в концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді, коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного.
— Звідкіля ти набрався цих ідей, Володю? — запитав Батько.
— Їх не набираються… Їх пробуджують наші спостереження, висновки виробляються в мозку, якщо він є в нашій голові, — відповів син Батькові».
Михайло Маслій
