«Це зараз не на часі», – казала я собі, коли в моєму ювілейному листопаді почався новий спалах ковіду, і мій настрій абсолютно не підлаштовувався під пропозицію провести презентацію збірки «Мій заримований настрій». Хоча вихід у світ першої поетичної «ластівки» був для мене неймовірним святом і подарунком, життєві сюрпризи зі знаком «мінус», зокрема й пандемія, розмальовували мій настрій невеселими строфами й римами.
«Це зараз не на часі», – казала я собі по двох роках мого поетичного дебюту, коли з’явилася ще одна «ластівка» під назвою «…Бо так звучить моє серце». Пропозиції запланувати презентацію уже двох книг спричиняли в мені не те що спротив, а якесь неймовірне хвилювання. Коли щодня лунають тривоги й ворог робить свою чорну справу, коли серед ночі читаєш новини з «гарячих точок» і бачиш на знімках, як руйнують нашу мальовничу країну й зустрічають навколішках наших молодих героїв, що ще не встигли повною мірою насолодитися життям, зрештою, коли кардіограма нагадує, що «ще не зима», але й не літо, то, здається, таки варто відмовитися від велелюдних зібрань.
Але я так і не навчилася говорити «ні», надто тоді, коли пропонують добру справу. А в тому, що презентація книги, у якій велика частина поезій присвячена «воєнним мотивам», у яких власний біль помножений на наш спільний, український біль, – то мить єднання, яке нам так потрібне для перемоги (хай як пафосно це звучить), немає сумніву. Зрештою, мій досвід далеко не унікальний: нині світ сколихує потужна хвиля прози й поезії, пісенної лірики, що підсилює патріотизм, віру в те, що добро таки отримає перевагу над злом – і ці слова, ці мелодії мають бути почуті. Не тільки через соцмережі. Культурний фронт – це дуже важливо!
Отже, на пропозицію провідної бібліотекарки Чернівецької обласної наукової бібліотеки ім. Михайла Івасюка Ольги Серебріян таки погодилася. Зрештою, це важливо передусім мені: «вийти в люди», поспілкуватися, поділитися сокровенним на відстані очей і руки, а не через посередництво друга-комп’ютера, відчути унісон серцевих ритмів – що може бути більш помічним у ситуації, коли «біль налягає на плечі»? Зрештою, саме тут, у книгозбірні, де завдяки Ользі Дмитрівні ось уже майже 10 років діє клуб «Дебют-Читання», я, як і друзі-«дебютівці» знаходжу відраду, ділячись своєю творчістю. А це дорогого вартує! Про це говорила не раз і не втомлюся повторювати: саме «Дебют» спонукав мене до нового амплуа, віддавши перевагу поетичному слову перед журналістськими жанрами. Хоча, звісно, мені дорогі ці обидві музи.
Модератор зустрічі Ольга Серебріян (на передньому плані)
«Серце шифрує кардіограму» – так рядками мого вірша назвали ми нашу зустріч, яку чудово модерувала пані Ольга. Та й загалом все було чудово завдяки друзям, серця яких, певно ж, не помиляюся, налаштовані на одну хвилю з моїм. Емоцій – через край! Ціную й вдячна кожному, хто був цього дня зі мною в ошатній залі книгозбірні. Друзям студентської пори, юності, колегам-журналістам, з якими десятки років розділяла творчі будні і свята, моїм «дебютівцям» (хто сказав, що у зрілому віці важко знаходити друзів?). І дуже важливою й цінною для мене була присутність сина Артема – далеко не кожного дня йому вдається присвятити себе домашнім справам: служба!..
Син вітає маму…
Спасибі за добрі слова, за співзвуччя, за підтримку Орисі Лазарук, Раї Рязановій, Миколі Максимцю (і в його особі «Букреку» на чолі з Дариною Туз-Максимець), Сергію Гакману, Антоніні Тарасовій, Тамарі Мінченко, Олені Чайці, Олені Пономаренко, Тетяні Смолдиревій. Дякую за пісні на мої вірші народному артистові України, в.о голови обласного об’єднання ВУТ ім.Т.Шевченка Іванові Дерді, лауреатці міжнародних пісенних конкурсів Ларисі Бєловій, а також володарці унікального голосу, «дебютівці» Діні Канюченко-Пугачовій за «пані любила каву» (текст Іванни Стеф’юк). Спасибі за квіти, подарунки, за неймовірні емоції всім, чиї очі, усмішку поглядом шукала в залі (складно тут перелічити всі імена), хто аплодував мені за озвучені поезії, зокрема й ті, що самій мені співаються, незважаючи на захриплий голос. Я не соромилася цієї недосконалості, бо почувалася не як на сцені, а як «в домашньому інтер’єрі» (таку авторську рубрику свого часу вела в газеті «Буковина»). Дякую ще раз Ользі Серебріян, її колегам з відділу краєзнавства бібліотеки, які підготували зворушливий відеоряд – миті мого життя, спогади про найрідніших, які, знаю, благословляли мене з недосяжної відстані.
«Не на часі?», – запитую зараз себе, коли знову за вікном гуде ця противна сирена. І відповідаю собі словами нашої улюблениці Ліни Костенко: «А треба жити, треба якось жити…». І поберегти наші серця до тієї миті, коли пролунає найбажаніше: «Ми перемогли!».
Я слухаю серце, як музики ритми,
Як ноти, озвучені з партитури,
Уловлюю барв розмаїття з палітри
В пейзажах, написаних із натури.
Вгамовую болі серцеві й сердечні
В колючках зі зради і нелюбові.
Вимірюю кроки свої статечні,
Йдучи у стежки листопадові.
А паростки квітів – любові розсаду –
Поллю, щоб вони розцвіли на весну,
Чекатиму цвіту в веснянім саду,
Як в краї моїм знов Великдень воскресне…
У колі колег і друзів – знімок на память
Валентина Мацерук
Світлини друзів, які поділилися своїми враженнями в соцмережах.
