Під час урочистого відкриття виставки скульптор і художник Іван Салевич дуже влучно зауважив: якщо у XIX столітті живописців приголомшила поява фотографії, то сьогодні перед мистецтвом постав новий виклик — Штучний Інтелект, який намагається витіснити практичне малярство. Та дивлячись на ці полотна, де у рельєфних мазках мерехтить вечірнє світло над Хотинською фортецею, а у сріблясто-зелених перламутрових натюрмортах засинає «Лавандовий сон», розумієш: жоден безликий цифровий алгоритм ніколи не замінить живу іскру людської душі та тактильну магію справжнього пензля.

Пагорби у Білівцях, де повітря стає густим від прохолодного, терпкого аромату, а земля одягає свої найвеличніші шати — безкрає море лілових, ультрамаринових та ніжно-бузкових відтінків. Цей край на два тижні став рідною домівкою та відкритим почуттям для понад двадцяти українських митців. Підсумком їхнього натхненного пленеру стала сьогоднішня виставка у Чернівецькому художньому музеї.

Особливо емоційним став виступ журналістки Людмили Чередарик, яка з великим захопленням говорила і про родину Гуцулів — Івана та Віктора. Саме вони стали головними організаторами цього мистецького свята. Завдяки їхнім зусиллям та бренду «LavandoVA mrija», село Білівці на два тижні перетворилося на затишний мистецький куточок. Вони створили для художників чудові умови, де запах нагрітої сонцем землі та тераси квітучої лаванди надихали на створення справжніх шедеврів.

Кожна з робіт  виставки –  це маніфест рукотворної краси, де колір вібрує залежно від кута зору, а фактура фарби зберігає тепло людських рук.

У музейній залі панував справжній рух. Глядачі не просто розглядали полотна, а довго стояли біля кожної роботи, роздивляючись густі мазки фарби, сперечаючись та ділилися враженнями. Багато хто фотографувався на тлі фіолетових пейзажів, намагаючись зберегти собі на згадку шматочок цього літнього настрою. І просто насолоджувалися моментом і спілкуванням із митцями…

Запис Лавандовий етюд Буковини: тактильна магія справжнього пензля… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Перед початком концерту присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять полеглих Героїв України. Ця тиша у Мармуровій залі звучала особливо проникливо й нагадувала, якою ціною сьогодні виборюється можливість жити, творити й співати українську пісню.

Особливого змісту концертові додала благодійна мета. Усі кошти, зібрані під час заходу, колектив спрямує на придбання зарядної станції «Бандера-павер» для свого колеги — викладача Коледжу ЧНУ та воїна 36-ї окремої механізованої бригади Іллі Гудзика.

У концертній програмі прозвучали стрілецькі та повстанські пісні, духовні й хорові твори, обробки українських народних мелодій, твори українських та буковинських композиторів. Кожна композиція звучала щиро й сильно, нагадуючи: українська пісня — це не просто мистецтво, а жива пам’ять народу, його історія і незламний дух.

За диригентським пультом — художній керівник капели, лауреат премій імені Сидора Воробкевича та Марка Черемшини Любомир Равлюк. Музичний супровід забезпечила концертмейстерка Людмила Нагірна. Ведучими вечора стали Галина Абрам’юк та Дмитро Павлюк.

До Мармурової зали прийшли викладачі, студенти, друзі капели, шанувальники хорового мистецтва.

Під час концерту ректор Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Руслан Білоскурський вручив учасникам капели подяки за багаторічну сумлінну працю, вагомий внесок у розвиток хорового мистецтва та популяризацію української пісні. Це стало щирим визнанням багаторічної діяльності колективу, який уже багато десятиліть є важливою частиною культурного життя Буковини.

Народна аматорська чоловіча хорова капела «Дзвін» — один із найвідоміших чоловічих хорових колективів Буковини. Колектив діє при Центрі культури та дозвілля ЧНУ й об’єднує викладачів, співробітників, студентів університету та знаних митців краю.

Особливо приємно було бачити, що упродовж багатьох років капела «Дзвін» об’єднувала не лише професійних музикантів, а й представників різних факультетів університету. Чимало співаків прийшли до колективу саме з математичного факультету ЧНУ. Як людина, яка закінчила свого часу матфак, знаю, що у свій час у капелі співали студенти-математики, викладачі фізмату, а потім матфаку — зокрема Володимир Кирилович Маслюченко, Михайло Леонович Свердан,  Антон Михайлович Садовяк та інші. Це ще раз підтверджує особливу атмосферу «Дзвону», де любов до науки гармонійно поєднувалася з любов’ю до української пісні.

На концерті був присутній і колишній ректор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Степан Васильович Мельничук, який упродовж багатьох років підтримував і опікувався капелою «Дзвін». На його адресу зі сцени прозвучали щирі слова вдячності за увагу до хорового мистецтва та підтримку колективу.

Зі словами вдячності виступили представники Чернівецького обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Чернівецького обласного товариства «Політв’язнів та репресованих», профспілкової організації працівників та Студентського парламенту ЧНУ.  Теплі слова лунали також від рідних учасників капели та численних шанувальників хорового мистецтва. Атмосфера вечора була особливо щирою й піднесеною — такою, коли музика звучить не лише зі сцени, а й у серцях слухачів.

Привітати колектив завітав і  Народний артист України Павло Дворський.

Під час концерту прозвучала й пропозиція порушити клопотання про присвоєння художньому керівникові капели Любомиру Равлюку почесного звання «Заслужений працівник культури України». Адже багаторічна праця диригента, його відданість українській пісні та внесок у розвиток хорового мистецтва Буковини давно заслуговують на високе державне визнання. Водночас хочеться, аби підтримка таких ініціатив звучала не лише у словах зі сцени. Авторитетні громадські та культурні організації, які висловлюють вдячність колективу, мають вагу й можливість бути почутими. Тому важливо не просто згадувати про клопотання, що «перебуває у кабінетах», а й наполегливо сприяти його реальному розгляду та втіленню. Люди, які десятиліттями працюють для української культури, заслуговують не формальної, а дієвої підтримки.

Сьогодні, коли Україна виборює свою свободу, такі концерти набувають особливого значення. Бо хорова пісня — це не лише мистецтво. Це підтримка, молитва, пам’ять і сила, яка об’єднує людей.

Капела «Дзвін» вкотре довела: українська пісня звучить не лише зі сцени — вона звучить у самому серці народу.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

P.S. Цю статтю присвячую світлій пам’яті свого батька — викладача кафедри математичного аналізу, який щиро любив і пишався Народною аматорською чоловічою хоровою капелою «Дзвін». Для нього українська пісня, університет і «Дзвін» були частиною життя, якою він по-справжньому дорожив.

Запис Пісня, що тримає дух: у Чернівцях відбувся благодійний концерт капели «Дзвін» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У час, коли Україна виборює не лише свою свободу, а й майбутнє, особливого значення набуває розвиток технічної освіти. Саме вона формує покоління, здатне відбудовувати державу, створювати інновації та забезпечувати її технологічну незалежність. Історія участі керівника радіотехнічного гуртка Олександра Глевка разом із вихованцями Романом Факасом, ученем 9-го класу Луковицького ОЗЗСО та Олександром Піцулом, учнем 8-го класу Молодійського ліцею у міжнародному конкурсі з радіоелектроніки в латвійському місті Вентспілс — яскравий приклад того, як такі поїздки стають потужним освітнім і життєвим імпульсом. З України у конкурсі брали участь дві команди: з Рівного і Чернівців.

Олександр Глевко — не просто педагог, а людина, яка пройшла шлях від вихованця гуртка до його керівника. Свого часу він навчався у Чернівецькому обласному центрі науково-технічної творчості учнівської молоді, де здобував перші практичні навички з радіоелектроніки у керівника гуртка Василя Георгійовича Нікуліци, а сьогодні передає цей досвід своїм учням, відкриваючи їм значно ширші можливості. Участь у міжнародному конкурсі стала для його вихованців першим серйозним випробуванням і водночас вагомим досягненням: команда змогла посісти п’яте місце у молодшій віковій групі та шосте — у загальному рейтингу серед шістнадцяти команд з різних країн Європи. Це результат, який переконливо свідчить: навіть учні з невеликої громади можуть гідно представляти Україну на міжнародному рівні.

Сам формат конкурсу вимагав не лише знань, а й уміння діяти швидко та точно. Теоретична частина передбачала виконання тестів і розрахунків, тоді як практичне завдання полягало у збиранні електронного пристрою за схемою — і все це в обмежений час.

Втім, справжня цінність цієї поїздки виходить далеко за межі конкурсних результатів. Учасники мали змогу відвідати сучасні лабораторії, познайомитися з роботою європейських гуртків, взяти участь у майстер-класах та поспілкуватися з фахівцями у сфері радіоінженерії. Такий обмін досвідом відкриває нові горизонти як для учнів, так і для педагогів, адже дозволяє побачити інші підходи до навчання, інші освітні культури та інші стандарти.

Особливе враження справило саме місто Вентспілс — простір, де сучасність гармонійно поєднується з традиціями. А близькість до Балтійського моря надає цьому простору особливої сили. Море, навіть холодне і вітряне, вражає своїм масштабом і викликає відчуття свободи, яке важко передати словами.

Не менш важливими стали й людські зустрічі. Відкрите спілкування з колегами, підтримка інших українських команд, нові знайомства і теплі розмови формують відчуття спільності і взаємної підтримки. Особливого значення набувають моменти єднання з українцями за кордоном, коли навіть у невеликому латвійському місті відчувається, що ти частина великої спільноти.

Сьогодні як ніколи очевидно, що розвиток технічних спеціальностей є основою сильної держави. Саме інженерія, електроніка, програмування формують потенціал, який визначає обороноздатність, економічну стійкість і технологічний рівень країни. І дуже часто перші кроки у цьому напрямку починаються саме з таких гуртків — із зацікавленості, підтриманої наставником, і можливості спробувати себе у справжній справі.

Дорога до Вентспілс була довгою і виснажливою — майже дві доби в дорозі, понад півтори тисячі кілометрів. Але цей шлях став частиною досвіду, який неможливо виміряти лише кілометрами. Ця історія — значно ширша, ніж розповідь про один конкурс. Вона про те, як формується майбутнє України — через людей, які вчать, і тих, хто готовий вчитися, відкривати світ і повертатися додому сильнішими.

Більше фото та відео з поїздки можна переглянути на сторінці Олександра Глевка у Facebook.

©Тетяна Спориніна,
фото з архіку Олександра Глевка

Запис Інженерне майбутнє України починається тут: досвід міжнародної співпраці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 Це подія, що продовжує формат «Re:Open Zakarpattia» в Ужгороді. Форум буде присвячений ролі Буковини в процесах євроінтеграції та регіонального розвитку – з фокусом на тому, що регіон може запропонувати ЄС і Україні та як перетворити його на платформу для міжнародної співпраці й внутрішніх трансформацій.

Захід об’єднає представників влади, дипломатичного корпусу, експертного середовища, освітян і громадського сектору для обговорення ролі регіону у формуванні добросусідства в Центральній Європі. 

Серед учасників події: Міністр закордонних справ України (2014-2019) Павло Клімкін, співзасновник і генеральний директор Інституту фронтиру, член наглядової ради Суспільного мовлення України, викладач УКУ Євген Глібовицький, Генеральний консул Румунії у Чернівцях Ірина-Лоредана Стенкулєску, президентка Асоціації експертів з безпеки та глобальних питань (ESGA) Анжела Грамада, учитель фізики та астрономії вищої кваліфікаційної категорії Чернівецького міського ліцею № 1, переможець національної премії Global Teacher Prize Ukraine (2017) Пауль Пшенічка, перекладач, публіцист Олександр Бойченко та інші. 

Учасники говоритимуть про те, як міжетнічний діалог і різноманіття можуть стати ресурсом стійкості, розвитку та успішної інтеграції України до ЄС. Форум стане майданчиком для пошуку практичних рішень, які посилюють внутрішню стійкість регіону та зміцнюють його зв’язки з європейськими сусідами.

Форум триватиме в п’ятницю, 17 квітня, від 11:00 до 17:30 у конференц-залі готелю «Grand Royal» (вул. Головна, 114) відбудеться форум ідей та рішень «Re:Open Bukovyna». Захід організовує «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» (ICES). 

Для участі у форумі обовʼязкова попередня реєстрація: https://forms.gle/SVDw8bjkmhhbUsHw6

Запис У Чернівцях вперше відбудеться форум «Re:Open Bukovyna» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цього вечора звучала музика, яка більше нагадувала молитву. Тут говорили про постать Сидора Воробкевича — людину, що в ХІХ столітті поєднала духовне служіння, науку і мистецтво.

4 березня 2026 року в Чернівецькому обласному художньому музеї відбулася просвітницько-мистецька зустріч «Музика як молитва» в межах виставки «Універсум Воробкевича». Це був не просто музейний захід — це була спроба побачити Сидора Воробкевича як цілісну постать: священника, науковця, композитора, педагога і творця культурного простору Буковини. Цьогоріч минає 190 років від дня народження митця, який у ХІХ столітті значною мірою формував духовне й національне життя краю.

У виконанні хору викладачів і студентів семінарії прозвучав церковно-літургійний піснеспів «Святий Боже».

Проректор семінарії протоієрей Ігор Луцан висловивши щиру вдячність  Ярини Вишпінській за високий рівень організації заходу та плідну співпрацю.

Народний артист України Іван Дерда виконав «Заграй ми, цигане старий» та «Рідна мово». І ці твори раптом перестали бути сторінками з підручника, вони стали живим голосом ХІХ століття.

Колекціонер Юрій Мисько розповів про експонати з приватної збірки та виконав пісню на вірш Воробкевича «Над Прутом».

Вірш «Мово рідна, слово рідне…», написаний під псевдонімом Данило Млака, став програмним текстом української культури. Уже за життя автора він набув пісенного звучання й широкої популярності.

Показували старі видання творів Сидора Воробкевича, звучав спів — і здавалося, що через музику та слово він знову повертається до нас. Згадували і про історію з пам’ятником. Час ніби все розставив на свої місця, але легкий осад у серці все ж залишився.

Запис Сидір Воробкевич: музика як молитва спершу з'явиться на Медіа-Версії.

8 січня 2025-го у Чернівецькому обласному художньому музеї відбулася особлива зустріч — жива, тепла і наповнена глибинними сенсами. Тут представили тематичну експозицію, присвячену одному з найдавніших християнських обрядових дійств — Водохрещу. Виставка стала поєднанням музейного простору, живого слова, музики й безпосереднього дотику до історії.

В експозиції представлено близько 30 предметів із приватної колекції колекціонера Юрія Миська. Це — скляні штофи, збанки та графини початку ХІХ – початку ХХ століття, виготовлені в гутах Красноїльська, одному з провідних осередків гутного склоробства Буковини, а також керамічні збани кінця ХІХ – початку ХХ століття. Саме такі речі впродовж століть супроводжували людину під час водохрещенських обрядів, зберігали освячену воду, були присутні в родинних і храмових традиціях.

Особливу увагу привертали гутні штофи XVIII–XIX століть — масивні, з товстого зеленкуватого скла, з характерною асиметрією, що свідчить про ручну роботу. Деякі з них оздоблені християнською символікою — хрестами, рослинними мотивами, лініями, які асоціюються з рухом води.

Ці предмети є не лише зразками традиційного ремесла, а й матеріальними свідками віри та обрядової культури, де форма і декор несуть глибокий символічний зміст.

Зустріч модерувала Лариса Курущак, завідувачка відділу маркетингу, розвитку та комунікацій Чернівецького обласного художнього музею. Вона створила атмосферу відкритого діалогу між музеєм, колекціонером і відвідувачами, задаючи тон спокійної, уважної й зацікавленої розмови.

Колекціонер Юрій Мисько провів захопливу лекцію, під час якої розповів про історію кожного експоната, особливості гутного виробництва, символіку скла і шлях збирання колекції. Його виступ був наповнений особистими спостереженнями й любов’ю до предметів, які він не просто зберігає, а повертає в культурний простір.

Особливою окрасою заходу стало музичне слово. Пісню про Водохреща виконала Валентина Чолкан, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. І її звучання додало події щирої духовної глибини. Поетичне осмислення води як Божої благодаті, сили очищення й оновлення.

Прозвучав також вірш Юрія Федьковича, присвячений Різдвяним святам. Поезія органічно переплелася з мовчазною красою скла, створюючи єдиний художній простір.

На завершення зустрічі з підсумковим словом виступила Марія Ільків, заступниця директора Чернівецького обласного художнього музею. Вона наголосила на важливості таких камерних, змістовних подій, що поєднують музей, приватні колекції та живу традицію.

Після офіційної частини присутні мали унікальну можливість детально оглянути експонати, а деякі з них навіть потримати в руках — відчути вагу скла, його холод і сліди часу. Цей момент став особливо цінним, адже перетворив глядача на безпосереднього учасника діалогу з минулим. Зустріч завершилася спільним фото на згадку — як символом єдності людей, пам’яті й традиції.

Водохрещенська експозиція в Чернівецькому обласному художньому музеї стала не просто виставкою старовинних речей, а простором живої культури, де скло, вода, слово і пісня зійшлися в одному сенсовому колі. Навіть крихке скло здатне зберігати століття — якщо в ньому є світло.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Скло пам’яті і вода обряду: водохрещенська експозиція у Чернівецькому художньому музеї… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У конкурсі цього року беруть участь 125 учасників, які представили 111 наукових і творчих доповідей. Географія учасників охоплює 18 населених пунктів України з 9 областей: Рівненської, Кіровоградської, Житомирської, Черкаської, Дніпропетровської, Одеської, Полтавської, Чернівецької областей та міста Києва.

Спершу через пандемією COVID-19, а потім повномасштабним вторгненням Росії, «Мирний космос» знову об’єднав юних дослідників і мрійників про зорі саме у Чернівцях. Захід проходить у змішаному форматі — на базі Чернівецького міського центру юних техніків імені Леоніда Каденюка, де панує атмосфера творчості, наукового пошуку та єднання.

Урочисте відкриття провели Віталій Яценко, директор Чернівецького міського центру юних техніків ім. Л.К. Каденюка, та Віктор Хуторний, заслужений працівник освіти України, кандидат технічних наук, завідувач методичного сектору навчально-методичного відділу НЦАОМ ім. О.М. Макарова. З вітальними словами на відкритті виступили Сергій Кізіма, директор Буковинської Малої академії наук учнівської молоді, та Ірина Яровенчук, завідувачка конструкторського відділу Одеського обласного центру позашкільної освіти та виховання.

Метою конкурсу є виявлення, розвиток і підтримка творчо обдарованої учнівської молоді незалежної України в аерокосмічній галузі, формування інтересу до науки, техніки, програмування, екології та дослідження космосу.

До складу суддівської колегії увійшли науково-педагогічні працівники Національного центру аерокосмічної освіти молоді ім. О.М. Макарова (м. Дніпро), Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, а також педагоги закладів загальної середньої та позашкільної освіти Чернівців.

До Чернівців прибудуть й представники Національного центру аерокосмічної освіти молоді імені О.М. Макарова (м. Дніпро) — незмінні співорганізатори конкурсу.

Учасники конкурсу мають можливість не лише представити свої дослідження, а й поспілкуватися з однодумцями, обговорити проблеми, пов’язані з розвитком аерокосмічної галузі, познайомитися з новими технологічними розробками, а можливо — визначитися зі своєю майбутньою професією.

Сьогодні вже працювали  такі секції:

• Історія розвитку авіації та космонавтики — тут юні дослідники згадують видатних винахідників, конструкторів і перших космонавтів, аналізують історичні події, що відкрили людству шлях до зірок.
• Ракетно-космічна техніка — учасники презентують власні моделі, розробки, ідеї майбутніх апаратів, діляться досвідом у проєктуванні та моделюванні.
• Екологія та космонавтика — обговорюються шляхи збереження довкілля, вплив космічних досліджень на екологію Землі, ідеї екологічно безпечних технологій.
• Астрономія — секція для тих, хто спостерігає зоряне небо, досліджує планети, комети, метеорні потоки та явища космосу.
• Програмування та обчислювальна техніка — молоді програмісти створюють цифрові симуляції, візуалізації польотів, розробляють застосунки для досліджень і навчання.
• Людина. Земля. Всесвіт. — секція філософських і гуманітарних роздумів про місце людини у Всесвіті, про гармонію між наукою, природою та миром.

Організатори та журі побажали всім учасникам творчого натхнення, цікавих наукових дискусій, яскравих ідей та нових відкриттів.

Цьогорічна тема конкурсу звучить особливо символічно — «Мирний космос», адже в багатьох доповідях юні науковці говорили саме про мирне освоєння космосу — як про шлях людства до гармонії, співпраці й збереження життя на нашій планеті.

©Тетяна Спориніна, фото автора і з архіву УМАКО «Сузiр’я»

Запис Всеукраїнський конкурс молодіжної творчості «Мирний космос-2025» стартував у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Зйомки Бліц-конкурсу (фото, відео)

• Перегляд конкурсних фільмів
• Презентація фотовиставки
• Творчі зустрічі
• Майстер-класи
• Відвідування музеїв у Верховині і Криворівні
• Робота творчих студій

10.10.2025.  Результати Бліц-конкурсу. Фотографія. Кіно. Підведення підсумків і нагородження переможців!

Комунальний заклад позашкільної освіти “Центр позашкільної освіти “Зміна” Криворізької міської ради опублікував на сторінці у ФБ: “Юні кіномитці творчого об’єднання «Телерадіостудія «Зміна» на чолі з керівником Наталією Володимирівною Охрімчук знову заявили про себе гучно й яскраво! У час, коли війна забирає спокій, діти продовжують знімати, творити, мріяти… Працюємо, продовжуємо творити і рухатися далі! Ми, українці – талановита нація!“

Запис Дякуємо, Барви – 2025… До зустрічі, «Осінні барви Буковини» – 2026! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Осінні барви Буковини-2025»: 7 жовтня 2025-го у Чернівцях у Палаці «Академічний» стартував XXII Всеукраїнський фото- та кінофестиваль!

«Осінні барви Буковини-2025» об’єднав майбутніх акторів, режисерів, фотожурналістів, відеооператорів та звукорежисерів – вихованців дитячих фото- та кіностудій з різних куточків України.
Уже вдруге фестиваль проходить у межах Плану заходів Міністерства освіти і науки України та підтверджує свій статус єдиного дитячого кінофестивалю, що відбувається в Україні під час війни!

Цьогоріч на розгляд професійного журі було подано 900 фоторобіт у 9 жанрах і 179 кіноробіт у 4 жанрах за трьома віковими категоріями.
За результатами оцінювання до участі в ІІ етапі відібрано 59 кіноробіт і 170 фоторобіт учасників із Черкаської, Дніпропетровської, Волинської, Сумської, Закарпатської, Львівської, Харківської, Хмельницької, Івано-Франківської, Київської, міста Києва та Чернівецької областей.

Привітали учасників Фестивалю:
Роман Греба – заступник начальника Чернівецької обласної військової адміністарції;
Оксана Гринюк – заступниця директора Департаменту освіти і науки ЧОВА;
Сергій Борденюк – завідувач кафедри операторської майстерності та фотомистецтва Інституту кіно і телебачення КНУКіМ, доцент, заслужений діяч мистецтв України, голова Національної спілки кінематографістів України;
Володимир Дягілев – голова Громадської організації «Харківська Асоціація дитячої екранної творчості «Дитятко», член Міжнародного центру фільмів для дітей та молоді, член Європейської асоціації кіно для дітей та молоді;
Юрій Ріпенко – заслужений працівник культури України, член Національної спілки кінематографістів України;

Володимир Войтенко – кінознавець, головний редактор часопису «Кіно-коло»;
Олександр Чернобай – режисер, фотограф, оператор, магістр аудіовізуального мистецтва та виробництва, номінант Національної премії «Золота дзиґа», володар призу CIFEJ (від ЮНЕСКО);
Андрій Чекановський – член Президії Національної спілки фотохудожників України;

Геда Тетяна, голова Чернівецького осередку Національної Спілки фотохудожників України.

Упродовж трьох наступних днів професійне журі оцінюватиме роботи, а для учасників триватимуть майстер-класи від фахівців фото- та кіноіндустрії.
Окрім цього, конкурсанти матимуть змогу поринути в культурні особливості, традиції та звичаї Буковини.
Під час проведення фестивалю також будуть відібрані фільми, які представлять Україну на щорічному Міжнародному фестивалі незалежного кіно UNICA.
Організатори фестивалю «Осінні барви Буковини»: Міністерство освіти і науки України, Мала академія наук України, Український Державний Центр Позашкільної Освіти – УДЦПО, Департамент освіти і науки ЧОВА, Чернівецький обласний центр науково-технічної творчості та Громадська організація «Медіастудія «АІДА» за підтримки Міжнародного фестивалю незалежного кіно UNICA.

Фестиваль – це цікаве спілкування! Фестиваль – це нові друзі! Фестиваль – це стимул працювати і підтримувати і розвивати нашу українську медіапродукцію! Дякуємо організаторам і учасникам за урочисте відкриття Фестивалю. Дякуємо ЗСУ за можливість вчитися, вчити, творити. Бажаємо всім учасникам фестивалю натхнення, плідної роботи, творчих відкриттів і яскравих перемог! Фестиваль продовжиться у Вижниці…

p.s. 10.10.2025.  Результати Бліц-конкурсу. Фотографія. Кіно. Підведення підсумків і нагородження переможців! Завершення Фестивалю – Дякуємо, Барви – 2025… До зустрічі, «Осінні барви Буковини» – 2026!

©Тетяна Спориніна, фото автора і з архіву Фестивалю

Запис Стартував XXII Всеукраїнський фото- та кінофестиваль «Осінні барви Буковини-2025» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

ВРАЖЕННЯ

Мабуть, не тільки мені з дитинства запам’яталася та мить, коли гойдалася на гойдалці: все дужче й дужче, дедалі вище й вище, аж перехоплює подих. На мить заплющуєш очі, спускаючись додолу, відтак злітаєш вгору, де небо ще ближче. Від захоплення хочеться сміятися чи співати, відпустити свої емоції на волю, гукнувши на весь світ, щоб тебе почули не тільки мама чи тато, брат чи сестра, які розгойдують тебе. Чи ти сама. Ти тримаєшся за тугі канати обома руками міцно-міцно. Та часом… падаєш. Відчуваєш, як боляче, бачиш, як метушаться довкола тебе родичі. Встаєш – це, слава Богу не смертельно. І ще не здогадуєшся, що то Ангел-охоронець підставив свої крила, щоб захистити тебе від нещастя.
Певно, не тільки мені це пригадується. І не тільки гойдалки. Принаймні ліричний герой книги, про яку хочу розповісти, не раз потрапляв у ситуації, що могли закінчитися трагічно: провалювався під крихку кригу на ставку, ледь на потрапив під колеса машини, катаючись на ковзанах обіч дороги, довго не виходив із наркозу після операції… Малий непосида, який завдавав клопотів матері й вчителям, гордий, із загостреним почуттям справедливості, ставши дорослим, так само знаходив приключки на свою голову – подекуди смішні, кумедні (чого тільки варта ситуація в міжнародному аеропорту, коли він приспав пильність митника, намагаючись пронести в літак раритетні книги, подаровані друзями-британцями!), а нерідко – драматичні, коли доводилося «латати» травмований організм чи вгамовувати серцеві шторми. Пережитого змалечку до доволі поважного віку героя (читай – самого автора) вистачило б на багатьох. Ці житейські гойдалки випробовували його на міцність, стійкість, витривалість, силу духу, зрештою, на здатність сприймати світ, події, виклики долі, саме життя з гумором, акцентуючи на пошуках позитиву, добра, щастя…
Мені випало не просто погортати книгу Аркадія Томульця «Гойдалки свідомості» – погортати її й неможливо, бо хочеться вникнути, поміркувати, заглибитися, адже це – одкровення Людини з безрозмірною широтою інтелекту, інтересів, талантів. А те, що автор довірив мені перекласти їх українською мовою, дало можливість не просто поверхово, нашвидкуруч прочитати цю прозу, а зануритися (аж до дна!) в саму глибину Думки, Слова, Досвіду, Мудрості. Без перебільшення, я наче прожила життя героя – від колиски до садочка й перших казок, від шкільного порога до випускного, від студентських буднів за лавою і на збиранні колгоспного врожаю, від виснажливих спортивних тренувань та репетицій музичного ансамблю і театрального гуртка до судових засідань, де Феміда зважувала на своїх терезах добро і зло. І в кожному з цих епізодів вражало оте, так би мовити, земне тяжіння – до справедливості, до людяності, до милосердя, до прощення. І до пізнання світу, всесвіту та людини в ньому.
Скажіть, чи кожен із нас, побачивши чоловіка, який лежить на снігу, не пройде повз? Чи навіть мимо пораненого собаки? Чи котеняти-малюка, покинутого на безлюдді? Чи візьме одного, другого, третього… до свого обійстя і щоранку готуватиме цьому різношерстному прайду їхні смаколики і майструватиме оригінальні домівки для чотирилапого потомства? А, може, хтось із вас так само схоплювався вночі, спозаранку і машиною мчав із другом і з телескопом, щоб десь там, в якійсь облюбованій точці природи, побачити Червону планету з її супутниками або слід НЛО? А чи дружили ви, як герой оповідань, з… пітоном і равликами, чи ловили крабів і розмовляли зі щукою або птахами? Чи пробували перекласти собачу мову на людську? Чи могли вгамувати нетямущого чолов’ягу з пістолетом у руках і… стерти пальцем хмари в небі? А в затишному одеському ресторанчику випадково зустрічали й вели бесіду з відомим актором чи письменником? Або під час репетиції провідної ролі вкотре пробувати з’їсти ненависний гоголь-моголь, щоб нарешті режисер захоплено вигукнув: «Вірю! Нарешті вірю!»?.
Так, і актор, і музикант, і поет, і художник, і спортсмен, і юрист, і господар… Це ж скільки треба було стояти в черзі, щоб дістати від Бога стільки талантів?! А головне – зуміти розпорядитися ними, скористатися, не розтратити! У нього – й гітара звучить по-особливому, й троянди пахнуть, як у нікого, і кущі помідорів – у людський зріст, і виноградне вино – екстра-клас…
Можна було сміятися з армійських історій, описаних автором, пережити й вижити в яких допомагали сила волі, те ж потужне почуття гумору і, як кажуть, людський фактор, бо у світі поміж самодурства і прислужництва завше брали верх розум, розсудливість і людяність. Можна було тихенько сплакнути, читаючи щемливі спогади і одкровення про найближчих, найдорожчих – маму, діда й бабусю, братів, сина й доньку, онука. Про дружину Маріанну Гончарову, талановиту письменницю, яку Бог покликав до себе три роки тому, коли починалася осінь. Така ж мінлива, як саме життя. Як ті гойдалки, що в дитинстві викликали захват і спирали дихання, наближаючи то небо, то землю. Коли хотілося від переповнення емоцій відпустити свої почуття на волю, не боячись впасти… Сподіваючись на крила ангела-охоронця?
Як передмову до книги «Гойдалки свідомості» Аркадій Томулець запропонував оповідання Маріанни Гончарової «Воно ж интересно!» – монолог пацієнта Єлизавети Гнатівни, лікарки від Бога, мами автора і його двох братів, яких їй довелося самій ставити на ноги. Оповідання в притаманному гумористичному стилі про серйозне, про моменти життя. Автор побажав, щоб воно залишилося в оригіналі, російською мовою. Хоча кілька книг у перекладі українською побачили світ ще за життя пані Маріанни – їх переклала буковинська журналістка, письменниця Оксана Драчковська. Це ж оповідання опубліковане вперше. Ба більше, Маріанна наче благословила до друку прозові одкровення коханого чоловіка, друга життя, однодумця, з’явившись йому уві сні. Вони часто дискутували про роль книги, літератури в житті людини, зокрема про особливості жіночої і чоловічої прози, про те, що друкована книга «виходить з моди» на противагу електронним носіям інформації. І не тільки. Їм було про що поговорити, цим двом красивим, талановитим, залюбленим у життя людям…
На щастя, навіть зараз, попри волання сирен й обстріли українських міст, книги виходять у світ, відбуваються презентації, книжкові ярмарки, форуми за участі улюблених, відомих письменників, літераторів. Заявляють про себе й нові автори, які тішать глибокою прозою і проникливою поезією. На культурному фронті – мода на сміливе, чесне, правдиве, щире слово. Тож і «Гойдалки свідомості», лейтмотивом яких є любов – до родини, до рідного краю, до любого містечка Новоселиці, до людей, до природи, до «братів наших менших», і друга книга – «Копальня під назвою «Золото дурнів» – коротенькі історії, «зАбавки» (за визначенням автора), вихоплені з життя, пережиті колись і тепер, подекуди смішні, сатиричні, повчальні, подекуди щемливі, зворушливі, сентиментальні, безумовно, знайдуть свого читача. Ця прозова «двійня», як влучно сказали про новинки під час презентації в Чернівецькій обласній науковій бібліотеці ім. М.Івасюка і сам автор, і модераторка Ольга Серебріян, побачила світ завдяки художниці, дизайнерці Раїсі Рязановій і київському видавцю О.Федорову. А поза друкованими сторінками, «за кулісами» ще залишаються виношені в небайдужому серці, виколисані безсонними ночами різножанрові «зАбавки» письменника – про прозу життя з усіма його викликами, вибриками, випробуваннями…
«Книга талановитого автора викликає в мене гостре бажання спроєктувати свою, особливу реальність. Я її не лише створюю, але й живу в ній певний час. Деякі зі створених одного разу таких реалій залишилися зі мною на все життя. У кожного читача вона, ця реальність, абсолютно різна. І світ, згідно з твердженнями багатьох недурних людей, стає інакшим», – розмірковує А.Томулець в оповіданні «Жіноча проза».
Ось так і в мене: здається, я ще досі живу в тій реальності, в яку занурили мене ці Гойдалки.

Валентина МАЦЕРУК

Запис ГОЙДАЛКИ ЖИТТЯ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Особливим моментом став сценічний відгук: моновистава Валентини Чолкан про життя і творчість Лідії Липковської.

Лідія Яківна Липковська (28 квітня (10 травня) 1884, село Бабин, Бессарабська губернія, Російська імперія) — 22 березня 1958, Бейрут, Ліван) — українська і російська співачка (колоратурне сопрано). У шлюбі — Маршнер.

У Лідії було три сестри та четверо братів. Її тіткою була Марія Заньковецька , відома українська акторка. Вона здобула освіту в Маріїнській жіночій гімназії в Кам’янці-Подільському . Разом з іншими ученицями співала в церковному хорі, мала власні сольні партії, привертаючи увагу чарівним голосом, який лунав під куполом собору. Мешканці Кам’янця називали дівчинку «Співочий птах».

1906 року закінчила Петербурзьку консерваторію. Навчалася в Наталії Ірецької.
У 1906—1916 роках (з перервами) була солісткою Маріїнського театру в Петербурзі. Її репертуар у цьому оперному театрі включав Джільду в «Ріголетто», Джульєтту в «Ромео і Джульєтті», Марфу в «Царській нареченій», Мікаелу в «Кармен» , Ольгу в «Івані IV», Тетяну в «Євгенії Онєгіні», а також головні ролі в «Іоланті», «Лакме» , «Лючії ді Ламмермур» та «Снігуроньці».

У 1909—1914 роках гастролювала в містах Західної Європи та Північної Америки. Від 1917 року жила за кордоном. У 1927—1929 роках гастролювала в СРСР. Виступала в Україні — в Києві, Одесі, Дніпропетровську, Харкові.

Кар’єра – Маріїнський театр, «Ла Скала», Метрополітен-Опера; співпраця з провідними майстрами (Карузо, Тосканіні, Пуччіні, Шаляпін, Джованні Мартінеллі). Після революції – еміграція, педагогічна діяльність: Кишинів, Париж, Бейрут.

Інформація з WikipediА

Валентина Чолкан, доцент кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича. Тримає у руках брошуру Анатолія Добрянського «Лідія Липковська» (Чернівці, 2000). Саме Анатолій Добрянський у своїх дослідженнях  повернув ім’я Лідії Липковської у культурний обіг, адже після світової слави на початку ХХ століття її постать в Україні була майже забута. Він детально збирав матеріали про співачку, писав про її феномен, наголошував, що вона — гордість не лише Буковини, а й усієї України.

Ігор Сєверянін, поет «Срібної доби» присвятив Липковській низку творів: «Дзвони собору почуттів», «Рояль Леандра», нариси «Зразкові основи» та «Трагічний соловей» (1930), вірші «Кузині Ліді», «Снігурковість Липківської»… В останньому вірші мається на увазі виконання Снігуроньки в однойменній опері Римського-Корсакова. Крім того, Липківську нерідко називали Снігуронькою за її крихкість та витонченість…  Ігор Севєрянін неодноразово зустрічався з нею і брав участь у спільних концертах. Збереглася афіша виступу Северянина та Лідії Липківської у Бухаресті 2 липня 1934 року. Олександр Купрін також публікував  присвяту Лідії Липковській…

Валентина Чолкан під час мистецького виступу здавалося в певні моменти перевтілилася у Липковську та відтворила її драматичну і водночас величну історію.

У Кам’янці-Подільському Лідія пробувала себе в різних ролях, зокрема, в ролі Офелії. У спогадах Липковська писала: «Якось, під час великої перерви, розпустивши волосся і зробивши „безумні очі“, принаймні мені так здавалося, я почала виконувати сцену безумства Офелії. В класі зібралося понад 30 дівчаток. Я так ввійшла в роль, що плакала справжніми сльозами, а припадками безумства лякала учениць, що спостерігали за моєю грою з великою цікавістю… Можливо, в розвитку драми я би дійшла до найвищої кульмінаційної точки, якби, відступаючи назад, не потрапила в обійми начальниці гімназії… Через декілька років я, виконуючи роль Офелії в паризькому „Гранд-опера“, часто в сцені безумства Офелії бачила хоча на мить себе серед класу гімназії і цю сцену з начальницею на чолі, себе заточену під арешт»

Присутні переглянули фрагмент з документального фільму “Український Ліван”. Автор – Ігор Осташ, режисер – Станіслав Литвинов. Цей фільм і про “унікальне повернення оперної співачки Лідії Липковської до української історії“.

Спадщина А.М. Добрянського — це не лише наукові дослідження, а й уміння повертати з небуття забуті імена та вкорінювати їх у сучасну культуру. 90-річчя від дня народження Анатолія Миколайовича стало ще одним підтвердженням того, що його інтелектуальна й духовна праця продовжує жити у нашій пам’яті та в культурному житті Чернівців.

На завершення учасники зібралися в одному з кабінетів бібліотеки для спільного фото — у просторі, де й досі збережені його книги, рукописи й дух щоденної праці.

Дякуємо Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського, директору Лесі Іларівні Щербанюк за цю зустріч. Окрема велика вдячність Валентині Чолкан за глибоку, пристрасну, емоційну розповідь про легендарну українську співачку Лідію Липковську. 90 років від дня народження А.М. Добрянського ми зустріли разом — у слові, у пісні, в живому спілкуванні…

Більше світлин з заходу за покликанням – 90 років Добрянському: Липковська і сучасне мистецьке прочитання від Валентини Чолкан.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Анатолій Добрянський — 90. Моновистава Валентини Чолкан про життя і творчість Лідії Липковської спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Влада поставила народ на розтяжку: «Протестувати не можна терпіти».
Де ставити кому?

«Демократія – це не декорація. Ні 12414!»
Тисячі людей вийшли на вулиці у великих містах і столиці України. Попри те, що Чернівці – місто, де мешкають виключно толерантні люди, 23 липня о шостій вечора біля пам’ятника Тарасові Шевченку на Центральній площі міста почала вдруге збиратися молодь з плакатами, виготовленими власноруч. Її креативність засвідчують гасла, що ними рясніла площа. Одне з багатьох я винесла в заголовок цієї публікації: «Від Володимира до Владіміра – один підпис». А ще серед гасел –ось такі оціночні судження, як «Демократія – це не декорація. Ні 12414!» і «Корупція починається з мовчання», чи вимога, під якою поставить свій підпис кожен громадянин України: «Жодних рішень без народу!»

Учасник мітингу дописує свій плакат: «Було НАБУ, а стало «НА*БУ» (замість зірочки вставте літеру є).

Зрештою, самі почитайте плакати, з якими вийшла буковинська молодь на майдан у Чернівцях.

Герої боронять землю, а громада – закон

Корупція дякує, а я- ні!

Чужі б’ють, свої добивають!

Не перетворюйте Фронт на ширму для диктатури!

Наша молодь – the bеst
Якщо відверто, я вражена реакцією нашої молоді, і в цьому не самотня. Ось практично чи не повний пост із ФБ киянина Anton Senenko:

«…мені відверто здавалося, що на акцію протесту прийде тільки наше покоління 35+, бо лише ми розуміємо розмір катастрофи, яка сталася у Верховній раді.
Бо ми – прошарені, зрілі, читали книжки, тягнемо сімʼї та побут і вже на собі відчули фразу «якщо ти не цікавишся політикою – врешті політика зацікавиться тобою».
А молодь – вона вся в тупих тіктоках та інстаграмах, у яких придуркуваті відеогуру культивують дурість, сірість, пофігізм і кліпове мислення.
(До речі, я переконаний, що оті «веселі» рілси та шортси, де з вуличних інтервʼю в коротких опитуваннях підкреслюється, наскільки у нас недалекі школярі та студенти, бо не відрізняють Швецію від Швейцарії та стверджують, що сім на вісім сорок вісім – робляться не просто так. А щоби демотивувати наше суспільство).Так от. У нас прекрасна молодь. Їх тут були сьогодні тисячі. Тисячі юних людей, які народилися після появи гугла.
Звісно, Зеленському, який мешкає в своєму вигаданому світі, покладуть на стіл теку, де буде написано «три проплачені каліки із заздалегідь підготовленими транспарантами, Ваше високосіятєльство».
Але їх були тисячі з кривими картонками з Нової пошти та Обухова та кривими ж літерами, якими було виведено приблизно те, що ємнісно демонструють оці фото»
(Для прикладу рекомендую подивитися і наші знімки – Версії).
А щодо проплаченості протесту, то й у Чернівцях знайшлися охочі спаплюжити нашу сміливу та розумну юнь. Центральною площею бігала доволі симпатична середнього віку жіночка, яка обурювалася дійством, стверджуючи, що хлопці та дівчата зійшлися сюди за гроші. На жаль, я не второпала, обурювалася вона тим, що молодь не розрізняє НАБУ й НБУ, чи тим, чого це раптом мітингарі захищають Національний банк України… Схоже, що саме їй заплатили, аби вона закидала фейкові месенджі під час мітингу. Та не отримавши підтримки, вона швиденько ретирувалася від людей, що налетіли на неї, як подалі.

Та повернімося до тексту Anton Senenko:
«На мій погляд, 263 народні депутати вчинили державну зраду.
Під свої ж насмішки і улюлюкання, про які шкодуватимуть.
І, я прошу, не порівнюйте те, що відбулося нині, з 16 січня 2014 року.
Тоді, в чотирнадцятому, країна ще не стікала кровʼю.
Були наявні Крим і Донбас і не було братських могил Бучі та розстріляного Ірпеня.
Була ілюзія хоч якоїсь можливості мирно вирішити питання, але не було заваленого бомбами та спаленого Маріуполя.
Було уявлення, що закони в Раді – то «понарошку», їх можна скасувати «єслі шо» і всі будуть живі, цілі й ніхто не постраждає.
Але тоді не було зґвалтованих дівчат, дітей, відрізаних голів, маленьких продірявлених тіл, накритих рожевими ковдрами, десятків тисяч прапорів на цвинтарях цілої країни.
І не було такої лютої в своїй байдужості злості.
Бо байдужа злість – це коли байдуже, що вже буде з тобою, бо й не таке бачив і відчував.
Багато хто думав, що вони втямили, до чого призводить безрозмірність влади, але ні. Бо ці лємінги-«законотворці» існують.
Вони не розуміють, що країна встояла і стоїть не завдяки їм, квартирам їхніх тещ, «темок» на дронах і відкатах.
Коли тут все неслося, вони переживали здалеку.
А нині мешкають завдяки заспокійливим зведенням від генералів, оптимістичним прогнозам від радників, СМС-карткам про знижки в магазинах елітного алкоголю і в очікуванні нового покоління якогось чергового великого потужного чорного члєновоза 2026-го модельного року.
Це все дуже погано закінчиться.
Тут, біля Франка, немає ідіотів, які не розуміють, що внутрішній розкол – це дрова.
Але влада сама ставить суспільство на розтяжку «Протестувати не можна терпіти».
Якщо суспільство не реагуватиме на дичину у владі, дуже сильно демотивуються ті, хто на фронті.
Вони боронять нас там і офігівають від того, що за їхніми спинами утворюється маленька росія.
З усіма наслідками.
«Депутати, – звертається Антон Сененко, – ви маєте зрозуміти, що Україна ці 10 років стоїть виключно завдяки екзистенційному переконанню не жити так, як на росії.
Добровольці, зброя, звитяга, героїзм і підірвані мости та бої до останнього воїна – це все наслідок. А ви тут будуєте росію. І, якщо ви свого добʼєтеся, Україна впаде.
І тут, у федеральному окрузі не будете потрібні ані ви, ані ваші діти, ані бізнеси, з яких ви годуєтеся.
Бо на заміну «єдіной украінє» повно депутатів «єдіной росіі», їхні діти, дружини, чоловіки, коханці і коханки. А вам і всім нам тут буде єдина колективна Буча. Всі не втечуть. Всі курви не втечуть. Памʼятайте це.
(І ви ж розумієте, що ви гірші за тих, хто голосував 16 січня?)».

Реакція Заходу + тиск громадськості = розсудливість Президента
Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), зазначила у своєму листі до Офісу президента, що атака на антикорупційні органи негативно вплине на оборонні інвестиції в Україну й на фінансування відбудови. Керівниця Антикорупційного відділу ОЕСР Джулія Фромгольц висловила «глибоку стурбованість щодо останніх подій», які стосуються НАБУ та САП, і попередила Київ, що ці зміни законодавства можуть бути розцінені робочою групою OECP як послаблення дотримання Україною своїх зобов’язань.
«Якщо питання, що виникло через ухвалення закону, залишиться невирішеним – це не тільки поставить під загрозу перспективи приєднання України до Конвенції ОЕСР про боротьбу з хабарництвом, а й її зусилля щодо вступу до ОЕСР, але й підірве її авторитет серед міжнародних партнерів, зокрема тих, які розглядають можливість інвестування в оборонний сектор України та її довгострокову відбудову», – підсумувала Фромгольц.
Ба більше, провідні медіа світу вийшли з публікаціями, які засуджують дії Банкової. Хоч на той час президент уже підмахнув вигідний для влади закон.
І тоді в Україні вперше за час війни люди вийшли на протести. Це не означає, що хтось не розумів, до чого це може призвести. Та влада, на жаль, перетнула червону лінію. Бо не за таку країну, що її вибудовує Зеленський з кількома своїми потужними менеджерами, вмирають на фронті кращі сини України. І не в авторитарній країні бачить своє майбутнє наша молодь. Тому вона й опинилася на майданах українських міст і містечок.

І сталося, як на мене, неймовірне: Зеленський швиденько відмовився від закону 12414, повідомивши, що подасть до ВРУ новий законопроєкт, спрямований на посилення незалежності антикорупційних органів. Сталося це вже увечері 23 липня, під час протестів по всій Україні. За словами президента, документ буде розроблений спільно з керівниками правоохоронних і антикорупційних органів, а також Офісом Генерального прокурора.
Зеленський наголосив також, що це буде президентський законопроєкт і частина ширшої стратегії трансформації держави.
Чи усвідомив гарант, що він порушив умови суспільного договору? Чи просто злякався протестних настроїв електорату («слуги» вже давно розпочали підготовку до виборів)?
Чи й те і друге – хто зна… Та розслаблятися не варто: оскільки держава існує для людей, то й людям варто контролювати її дії, при цьому – постійно…

Чернівецький майдан
Він не був таким велелюдним, як у Києві чи Львові. 22 липня на площі стояла тільки купка ентузіастів-активістів. Та вже наступного дня 23 липня, коли інформація про мирну акцію протесту була розповсюджена, територія довкола пам’ятника Тарасу Шевченкові швидко заповнювалася учасниками мітингу – переважно молоддю й невеликою кількістю співчуваючих, а ще «спостерігаючих», які за це отримують зарплату.
…О шостій вечора протестувальники лише почали збиратися: хтось дописував плакати, інші утворювали ряди. Здавалося, що їх буде небагато.

Та це був лише початок…

Та до сьомої вечора цілий майдан перед пам’ятником Кобзареві був запруджений буковинцями.

Перша шеренга завдавала тональність мітингу, скандуючи одне за одним різні гасла-вимоги, які підхоплювала більшість.

Спробувала підрахувати кількість учасників, але кинула цю затію. Прикинула на око, що учасників мирної акції протесту було приблизно сотень п’ять, а, може, й трохи більше. Тож озвучена в медіа цифра, як на мене, є дещо применшеною. Ймовірно, пів на сьому протестувальників ще й було 150-200. Та вони постійно прибували і приєднувалися до мітингувальників. А кореспонденти, як відомо, мають свою роботу. Їм треба відзняти, написати, виставити новину якнайшвидше. То вони й залишають заходи завчасно. Тому-то на їхніх знімках не спостерігається маса народу, ряди прозорі. Хоч уже після сьомої біля Тараса було велелюдно.
А насамкінець ставлю знімок, зроблений кореспондентами «Шпальти». Сподіваюсь, вони на мене за це не образяться.

Прочитали оце «Мій тато воює НЕ за корпупцію!»?
А тепер, поклавши руку на серце, скажіть, чи за гроші вийшла ця дівчина на майдан?

Людмила Чередарик, «Версії», фото автора

Запис Чернівці: «Від Володимира до Владіміра – один підпис» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Мистецький проєкт «Цецин, Цецино, Цецина…» здобув перемогу в грантовій програмі благодійного фонду «Кращим БУТИ». Його ініціаторка та керівниця – Лариса Курущак, відома культурна діячка, завідувачка відділу маркетингу, розвитку і комунікацій Чернівецького обласного художнього музею.

10 липня 2025 року у приміщенні туристично-інформаційного центру Чернівців відкрилася виставка «Цецино. Палітра мрій». Тут представлено близько тридцяти творчих робіт учнів Чернівецької художньої школи ім. М. Івасюка (викладачі І. І. Каленик, В. І. Беженар), а також юних художників із гуртків «Арттерапія» і «Дивосвіт» Міського палацу дітей та юнацтва (керівники С. М. Крачило та Н. Р. Бойчук).

Майбутня художниця і співоча зірка  Єлизавета Беженар виконала  пісню “Гімн Цецино” на слова і музику Валентини Чолкан.

Метою проєкту є створення серії мистецьких листівок із репродукціями творів як професійних митців, так і юних художників, натхненних загадковим образом Цецина. Це не просто виставка — це спроба відкрити мешканцям і гостям Чернівців інший вимір нашого міського пейзажу, де природа переплітається з історією та мистецтвом.

На вернісаж завітали автори робіт, історики, краєзнавці, чернівчани, для яких Цецино — не лише географічна точка, а частинка рідної душі міста.

На завершення виставки гості довго спілкувалися, ділилися враженнями і всі без винятку хотіли сфотографуватися з розкішним вінком, сплетеним із польових квітів. Я впевнена, що ці квіти зібрані саме на Цецино — вони пахли лісом, сонцем і вітром з вершини гори. Це був неймовірно гарний і запашний оберемок, який став ще одним символом краси й натхнення, що дарує нам Цецино.

На жаль, через тимчасові технічні проблеми мій власний блог на WordPress наразі заблоковано, тож кількість світлин, які можу додати до цієї розповіді, обмежена. Та сподіваюся, що це лише тимчасова прикрість, і згодом я зможу поділитися повною фотоісторією про цей чудовий етап проєкту.

Цецино продовжує жити у мистецтві, спогадах і мріях. І це лише початок його нової історії.

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис Цецино: гора історій, мрій і мистецтва спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Що відбувається в небі в червні? Червень повністю присвячений Сонцю, оскільки змінюються пори року під час червневого сонцестояння. У Північній півкулі це означає більше світла та початок літа, а тепліші вечори чудово підходять для комфортного спостереження за зірками. У Південній півкулі це зимове сонцестояння, що означає довші та темніші вечори для дослідження нічного неба.

Особливу атмосферу створювали два телескопи, крізь які гості вечора мали змогу роздивитися спочатку листочки на деревах, бо була димка, а потім і сам Місяць. Один з телескопів — новоприбулий із далекої Канади — ніби символізував, що допитливість і любов до науки не мають кордонів. Ім’я Андрія Бірєва, який в якості любителя-астронома продовжує свій шлях у світі астрономічних спостережень також, лунало серед спогадів — як згадка про натхнення, яке не згасає з роками. Дякуємо Андрію за Celestron Powerseeker 127EQ – Повернення до зірок: історія одного телескопа…

Що варто побачити в червні 2025 року?
Яскраві планети.
Венера: Сяє яскраво на західному горизонті після заходу Сонця.
Сатурн: З’являється в другій половині ночі на південному сході.
Юпітер: Піднімається ближче до світанку, блискуче світло на сході.

Наукова цікавість — це іскра, яка змінює світ. Вона приводить до відкриттів, змушує дивитися вгору, ставити запитання й шукати відповіді. Астрономія — це не лише про зорі та планети. Це наука, яка вчить мріяти, мислити глибше, розуміти своє місце у Всесвіті. Саме така цікавість колись підштовхнула людство вийти за межі земного тяжіння — і хто знає, можливо, серед тих, хто цієї ночі дивився в телескоп, росте майбутній дослідник космосу.

Цей вечір залишиться в серці кожного як спогад про єднання з небом, з наукою, з один одним. Бо дивитися в небо — значить шукати сенс. А астрономія — це мова цього пошуку.

Діти й дорослі, які піднімають погляд до неба, здаються мовчазними романтиками. І хтозна — може, саме той хлопчик чи дівчинка, що сьогодні дивиться в телескоп у Чернівцях, завтра відкриє нову зірку. У Чернівцях немає планетарію чи обсерваторії, але тут є серця, які горять бажанням пізнати космос. Не всім судилося відкривати кав’ярні чи крамнички — комусь призначено відкривати нові зірки.

І не пропустіть Повний місяць — Полуничний Місяць (11 червня). У середу, 11 червня 2025 року, о 10:44 за київським часом настане повний місяць, відомий як «Полуничний Місяць». Ця назва походить від традиційних назв племен Північної Америки, які асоціювали цей період з сезоном збору полуниці. У Європі його також називають «Медовим» або «Трояндовим» Місяцем. Цього року повний місяць буде найнижчим над горизонтом з 2007 року, що створить оптичну ілюзію більшого та червонуватого місяця через атмосферне розсіювання світла. Найкращий час для спостереження — вечір 10 червня, приблизно з 20:00 до 21:00.

Бажаємо всім ясного неба та незабутніх вражень від спостережень!

©Тетяна Спориніна, фото автора і з архіву ЧЦЮТ імені Л.К.Каденюка

Запис Комусь призначено відкривати нові зірки… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Німецькому народному домі діє «Товариство австрійсько-німецької культури», проводяться концерти, кінопокази, відзначаються традиційні свята. Інга Вітталь – голова громадської організації «Товариство австрійсько-німецької культури» у Чернівцях.

11 травня у Німецькому народному домі відбувся урочистий захід, присвяченому найріднішій людині – мамі. Атмосфера була по-справжньому родинною: звучали слова любові та вдячності, які зігрівали серце.

Концертна програма була наповнена глибоким змістом – лунали пісні, привітання, танці, вірші, виступи хору та солістів як німецькою, так і українською мовами.

Неможливо не згадати надзвичайно емоційне виконання «Пісні про рушник» (музика Платона Майбороди, сл. Андрія Малишка) чудовою вокалісткою Ларисою Бєловою, яка подарувала нам цю пісню двома мовами – українською та німецькою. Це був момент, коли багато хто не зміг стримати сліз.

Кожен із присутніх на святі подумки згадав свою маму… Бережіть своїх матусь. Любіть. Говоріть їм про це.

An meine Mutter B. Heine, geborene v. Geldern

Doch, liebe Mutter, offen will ich’s sagen:
Wie mächtig auch mein stolzer Mut sich blähe,
In deiner selig süßen, trauten Nähe
Ergreift mich oft ein demutvolles Zagen…

Максим Рильський – Моїй матері Б.Гейне (переклад)

Але тобі наважуся сказати:
Хоч дух у мене гордий, нездоланний,
Та біля тебе непокора тане,
Бо звик тебе, святу, я шанувати…

Щира подяка організаторам заходу до Дня Матері, що відбувся 11 травня у Німецькому народному домі. Ваша праця, увага до деталей і душевна атмосфера зробили цей день по-справжньому особливим для всіх присутніх. З особливими словами вдячності звертаємося до матерів, бабусь та всіх жінок, які дарують любов, тепло і турботу своїм родинам. Ви – джерело натхнення, сили та доброти.

Ein herzliches Dankeschön an alle Mütter und Großmütter – Ihr seid das Herz der Familie und unsere tägliche Inspiration.

Більше фото з заходу за покликанням – День Матері у Німецькому народному домі.

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис День Матері у Німецькому народному домі в Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Поки що саме так сприймає нас світ, бо московія донесла і до Європи, і до Америки вкрадену в нас історію, подавши її, як свою, а ми, українці, досі цього не спростували. Без активної участі України світ і далі сприйматиме нас крізь чужу оптику.

У цьому вкотре переконалася на виставці «Шрам крізь усю Європу. Наслідки пакту Гітлера-Сталіна», нещодавно експонованій у Чернівецькому художньому музеї та приуроченій до 85-ї річниці підписання пакту. Від нас експозиція помандрувала до Кам’янця-Подільського, а звідти — до Львова.
Подія нібито вже й минула, та вона не з тих, які можна замовчувати, адже вписана у контекст сучасних історичних подій, усього того, що нині відбувається з нами і на нашій території.
…Не одну сотню років світ сприймав Україну через призму, встановлену московією, яка захопила та привласнила нашу історію, історію Київської Русі. Та, на жаль, Європа досі бачить українську історію виключно з огляду на свої інтереси та виходячи зі свого розуміння реалій. Це яскраво засвідчила згадана виставка. Зрештою, й буковинськими істориками вона не сприйнята однозначно.
Для тих, хто не готовий читати лонгріди (з англ. longread, буквально — «довгочит, довготекст») — жанр журналістики, якому притаманний великий обсяг контенту), викладу проблему коротко, а вже потім подам факти більш розлого — для читача, який віддає перевагу фактам, думкам, документам тощо. Отже:

Український погляд на європейську виставку

Після повномасштабного нападу рашки на Україну 2022 року колишній російсько-німецький музей у Берліні отримав нове ім’я: Музей Берлін-Карлсхорст. Саме цей музей привіз до Чернівців виставку «Шрам через усю Європу. Наслідки пакту Гітлера-Сталіна», приурочену до 85-ї річниці підписання пакту.
Пакт Гітлера–Сталіна (відомий ще як пакт Молотова–Ріббентропа) фактично став вироком для країн Центральної та Східної Європи, поділивши їхні території між двома тоталітарними режимами. У супровідних матеріалах виставки наведені важливі факти — анексії, депортації, репресії. Проте уважний аналіз будить запитання: а де в цьому викладі місце України?

Історична однобокість через небезпечні перекручення

Ознайомившись із виставкою, виявила низку небезпечних спрощень і навіть фальсифікацій. Зокрема, стверджується, що Радянський Союз «українізував» землі, на яких історично мешкали українці. Це твердження суперечить елементарній логіці та фактам. Так само потребує заперечення те, що Північну Буковину називають частиною окупованої Румунії, забуваючи, що це споконвічно українська земля, яка входила до складу Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.
До всього, виставка якось дивно, щоби не сказати гірше, подає позицію України щодо пакту Гітлера–Сталіна, стверджуючи, що тільки після 2014 року українське суспільство почало відкидати радянський наратив. Як журналістка з майже піввіковим стажем роботи, можу впевнено сказати: українська громадськість набагато раніше зрозуміла справжню природу цього «пакту з дияволом».

Розмова з організаторами: дипломатія чи виправдання?

Щоб розібратися, я звернулася безпосередньо до одного з організаторів виставки — Крістофа Мейснера. У своїх відповідях він визнав: так, концепція виставки базується на кордонах 1939 року, що могло призвести до спрощень. Він також погодився, що для частини українців події 1939–1940 років сприймалися як звільнення від іноземного панування.
Однак у своїх поясненнях пан Мейснер дипломатично уникає прямого визнання помилок і апелює до «обмежень формату пересувної виставки» та «необхідності спрощення для широкого загалу».

Чому важлива українська точка зору

Європа навіть нині знає про Україну обмаль. Західна Україна для багатьох досі асоціюється з колишніми територіями Польщі, Румунії чи Угорщини, а не з історичною українською спадщиною. А між тим тут зароджувалися великі українські державні утворення, саме тут відкриті осередки Трипільської культури, розташовані частини Київської Русі та Галицько-Волинське князівство.
Відтак виставка без окремої тумби з написом «Україна» є історично неповною та однобокою.
Порадувало почуте від організаторки виставки з нашого боку Наталії Нечаєвої-Юрійчук, кандидатки історичних наук, доцентки кафедри політології та державного управління факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету ім. Ю Федьковича, яка разом зі своїми студентами у Берліні працювала в архівах музею та міста, що нібито планується підготовка матеріалів і документів з українського боку. Тим паче, що Микола Кушнір, працівник кафедри міжнародних відносин факультету історії ЧНУ, дослідник історії євреїв Буковини австрійського періоду, який переклав матеріали та документи для нашої виставки українською мовою, наголосив, що ця виставка — це суто європейська точка зору на історичну подію підписання пакту Гітлера-Сталіна. Суто європейська!
Коли почала цікавитися, а хто ж має представити українську позицію, почула різні думки: мовляв, ініціатива має виходити від Кабінету міністрів, а, може, міністерства освіти чи Інституту національної пам’яті. Водночас наголошувалося, що для цього потрібні відповідні матеріально-грошові вливання.
А де ж наша роль? Громадян-українців? Хіба не могли б студенти-історики з нашого ЧНУ на волонтерських засадах підготувати додаткові матеріали, аби розповісти світові правду про українську Буковину та Західну Україну загалом, аби виставка мала повний доконаний та закінчений вигляд, де український погляд на означені події органічно вписався б у канву європейської виставки? Питання, думаю, риторичне. Щоправда, поклавши руку на серце, доводиться визнати, що й держава нічогісінько для цього не робила раніше, як не робить і зараз. То, може, почнімо самі рятувати ситуацію? Адже тут жити і нам, і нашим дітям та онукам…

Висновок: історія потребує чесності

Як би не прагнули окремі куратори виставки примирити всі виявлені наративи, без відображення реальної історії України виставка перетворюється на чергову версію зручного, але дещо викривленого минулого.
Історія — не обслуга політичних інтересів. Вона або є правдивою, або стає знаряддям маніпуляцій.
Без української правди в європейській пам’яті не буде справедливості для всієї Східної Європи. У цьому переконана. гадаю, не тільки я. Тож треба обов’язково додати до експозиції відсутню там українську історичну правду.

Північна Буковина подана як «частина Румунії».
Українські землі начебто «українізували»… українців!
Боротьба українців за свою державність замовчана, а на тлі нинішньої війни це неприпустимо.

Чому так сталося? Бо ніхто, крім нас самих, не розповість світу нашу правду.
Україна має бути активною: готувати свої матеріали і знайомити з ними світ та Європу зокрема, захищати свою історію, пояснювати, що Західна Україна — це не «анексовані землі», а частина української нації.
Ми зобов’язані говорити про себе самі. Інакше за нас говоритимуть інші. Та приходитимуть на нашу землю, щоби нас «захистити»…

____________________________________________________________________

А тепер перейдемо, так би мовити, до розбору польотів. І почнемо з пресрелізу виставки, підготовленого німецьким музеєм. Ось його текст:
«23 серпня 1939 року Німецький рейх і Радянський Союз підписали пакт про ненапад, до якого було додано секретний протокол. Цей договір увійшов в історію як Пакт Гітлера-Сталіна або Пакт Молотова-Ріббентропа після його підписання двома міністрами закордонних справ. Секретний додатковий протокол до пакту розділив Центрально-Східну Європу між Балтійським і Чорним морями на німецьку і радянську сфери інтересів. Між підписанням договору 1939 року і вторгненням Німеччини в Радянський Союз 22 червня 1941 року і Радянський Союз, і Німецький рейх поступово посилювали цей поділ. Обидва суб’єкти використовували для цього військові засоби, анексуючи й окупуючи території інших держав, виганяючи, депортуючи та вбиваючи людей. Пересувна виставка «Розлом через Європу. «Наслідки пакту Гітлера-Сталіна» розглядає події у Східній та Центральній Європі в період з 1939 по 1941 рік. Зосередивши увагу на всіх регіонах між Балтійським і Чорним морями, які постраждали від наслідків секретного додаткового протоколу.
Виставка вперше пропонує огляд подій. Детально розглянуто чотири географічні регіони: 1) Естонія, Латвія та Литва, 2) Фінляндія, 3) Польща та 4) Румунія. Два тематичні стенди доповнюють розповідь. Один стенд розглядає пакт і його зміст, а також короткий період німецько-радянського співробітництва між 1939 і 1941 роками, а другий — фокусується на політичних дебатах про пам’ять у Європі та на тому, наскільки 23 серпня залишається суперечливим навіть після набуття ним статусу європейського дня пам’яті жертв усіх тоталітарних і авторитарних режимів у 2009 році.
Кожен із чотирьох географічних регіонів представлений в одному виставковому модулі. (Я назвала їх тумбами, бо вони оформлені у вигляді прямокутних об’ємних тумб – Л.Ч.) Спочатку представлено відповідні країни та їхній розвиток у міжвоєнний період, а потім обговорюються наслідки пакту для політики та суспільства.

Долі трьох людей ілюструють масштаб подій. Наслідки пакту торкнулися політиків і письменників, солдатів і простих людей. Відібрані біографії показують діапазон реакцій та ефектів, які узагальнені під термінами співпраця й опір, виживання й смерть…

Секретна карта розподілу Європи

Центральну роль у виставці відіграють найрізноманітніші спогади про наслідки пакту Гітлера-Сталіна з 1990-х років. У той час як Договір про ненапад дедалі більше забувається в Німеччині та відходить на другий план після початку війни 1 вересня 1939 року і злочинів Німеччини в Європі, передусім Голокосту, в Росії сьогодні його використовують в історико-політичних цілях. На відміну від Західної Європи, де про сталінські злочини мало що відомо через секретний додатковий протокол, пакт і його наслідки все ще є частиною колективної пам’яті в постраждалих державах Східної та Центральної Європи. Вони є центральною подією та формують ядро дебатів про їхню власну історію, наприклад, в Естонії, Латвії та Литві. На європейському рівні ці відмінності знайшли відображення найпізніше після розширення Європейського Союзу на схід у 2004 році. У той час, як західноєвропейські держави зосереджені на примиренні з націонал-соціалізмом, держави Центральної та Східної Європи зосереджені на сталінських злочинах. Не в останню чергу вторгнення Росії в Україну 2014 року, яке порушило міжнародне право, відкрило шрами в цих регіонах і змусило їх замислитися про необхідність більш пильної уваги до їхньої складної історії.

Момент підписання Пакту

Виставка та супутня інформація, опубліковані у вересні 2024 року, покликані відкрити простір для дискусій і спонукати до обміну різними точками зору. Тому вона була задумана як пересувна виставка. Крім німецької/англійської версії, вже доступна українська/англійська версія; презентація в Україні запланована на 2025 рік. (І відбувається нині – Л.Ч.)
У німецькомовних країнах виставку не тільки буде представлено на місці в Музеї Берлін-Карлсхорст, а й буде поширено в цифровому форматі. У співпраці з музеєм Берлін-Карлсхорст Федеральна агенція громадянської освіти розмістила весь зміст виставки на своєму вебсайті та розробила посібник для вчителів про те, як використовувати цифрову виставку в класах. (www.bpb.de/onlineausstellung-riss-durcheuropa) Виставка є спільним проектом Музею Берлін-Карлсхорст і кафедри історії Східної Європи Університету імені Генріха Гейне в Дюссельдорфі. Його спонсорували Федеральний комісар з культури та засобів масової інформації, Рейнська регіональна рада, Цивільний університет Дюссельдорфа та Інститут культури та історії німців у Північно-Східній Європі. (Виділено для того, щоби звернути на це увагу – Л.Ч.)
Супровідна інформація
Супровідна інформація до виставки опублікована видавництвом Wallstein-Verlag у вересні 2024 року. У 12 есеях автори з усіх країн, безпосередньо зачеплених Пактом, розглядають історичні події та пам’ять про них зі свого національного погляду. Головна ідея виставки — розповісти про наслідки пакту з різних точок зору, наслідки пакту — також лягли в основу видання. Автори писали під враженням від агресивної війни Росії проти України від 2014 року, яка порушила міжнародне право та досягла нового рівня ескалації з повномасштабним вторгненням 24 лютого 2022 року. З’являються спогади про російську та радянську імперську політику та пов’язані з нею наслідки для держав Східної та Центральної Європи. Представлені матеріали вражаюче ілюструють вплив сучасності на наше сприйняття історії.»
***
Після знайомства з виставкою моя дорога пролягла на істфак, який, до слова, вразив мене сучасним підходом до навчання. Невеличкі аудиторії з круглими столами посередині. На столах — кавоварки, печиво, цукерки, замість зошитів у студентів ноутбуки. Коли навчалася у Львівському університеті, мені подібне й наснитися не могло…
Із задоволенням спілкувалася з викладачами, які брали участь в обговоренні виставки. Вони також відчули певну недовершеність експозиції через відсутність у ній України, а точніше – через короткозору оцінку подій виключно за двома роками — 1939-1940-им — і без уваги до історії України загалом. Та, як фахівці, зазначили: німецькі музейники переконали відвідувачів у головному: в результаті Пакту постраждала вся Європа без винятку. А головним підсумком виставки є глибоке переконання, що будь-яка свавільна зміна кордонів є великим злом!
Та все ж не давали спокою окремі твердження, висловлені в експозиції, і Наталія Нечаєва-Юрійчук, за що я дуже їй вдячна, сконтактувала мене з організатором пересувної виставки Крістофом Мейснером, який одразу ж відгукнувся на пропозицію поспілкуватися. Не затягуючи, п. Крістоф дав відповідь на всі запитання, що мене цікавили. Цим листуванням, опускаючи певні обов’язкові формулювання ввічливості, ділюся з читачем:

«Людмила Чередарик: – На головній тумбі виставки, де йдеться про наслідки Пакту Гітлера-Сталіна читаємо: «Невдовзі після цього Радянський Союз напав на Фінляндію, а влітку 1940 року окупував Естонію, Латвію, а також частину Румунії.»
Як я розумію, коли йдеться про частину Румунії, то розуміється Північна Буковина (Чернівецька область) , яка історично, якщо заглянути вглиб історії, є споконвіку слов’янською землею, себто українською, де було розташоване Галицько-Волинське князівство. А королівська Румунія ввела свої війська на Буковину тільки 1918 року, таким чином захопивши Північну Буковину та приєднавши її до себе. Отож, у 1940-му році сталося звільнення, бо, приміром, у Львові галичани проголосували за возз’єднання з соціалістичною Україною під час віча – загальних зборів громади. А буковинці це зробили ще у 1918 році, перед тим, як їхній край був анексований Румунією. Таким чином, важко погодитися з висновками, наведеними у матеріалах виставки. Ви якось можете це пояснити?

Крістоф Мейснер: — Виставка мала на меті подати історичні події 1939–1941 років із багатоперспективного підходу. Як концептуальну основу для орієнтації відвідувачів було обрано кордони 1939 року. Звісно, це підхід, який можна обговорювати. Але багатовікова історія України та зокрема Буковини не може бути повноцінно представлена у такому форматі, незважаючи на обрану концепцію. Кордони 1939 року слугують лише орієнтиром, адже вони, як і поняття націй, є умовними конструкціями, які слід критично осмислювати. Натомість суспільства завжди були різноманітними й мультиетнічними. Із цього виникають різні сприйняття подій. Тому я не можу не погодитися з Вами, коли Ви зазначаєте, що частина української спільноти сприймала польське та румунське панування як іноземне, а події 1939–1940 років – як визволення. Біографія Романа Зубика, представлена на виставці, яскраво це ілюструє.
Крім того, виставки є формою презентації історичних подій, яка через необхідне спрощення намагається донести складні історичні процеси. Це може не завжди задовольнити професійного історика, але важливо передати відвідувачам виставки найважливіші напрями розвитку подій у доступній формі. У форматі мандрівної виставки обсяг інформації був ще більше обмежений.

Л.Ч.: — А далі, вибачте, взагалі жахливі фейкові, як на мене, речі та історичне перекручування. Цитую:
«Після анексії радянські чиновники перебрали на себе адміністрацію і розпочали білорусизацію та українізацію територій.» Адже йдеться про території, на яких мешкали споконвіку білоруси та українці!!! Тож яка українізація та білорусизація??? Це не логічно, тому я цього не розумію: поясніть, будь ласка.

К.М.: — Відповідь на це запитання тісно пов’язана з попереднім. У міжвоєнний період суспільства в різних регіонах Центрально-Східної Європи були мультиетнічними й плюралістичними. Деякі уряди не хотіли цього визнавати, тому польський і румунський уряди в міжвоєнний період проводили політику полонізації та румунізації відповідно, що супроводжувалося утисками меншин, зокрема й українців. Після окупації цих територій Червоною армією у 1939 та 1940 роках СРСР намагався внести розкол у суспільство, розпочавши процес українізації та білорусизації, що шкодило іншим меншинам. Згодом це змінилося радянізацією, яка охопила всі верстви суспільства.

Л.Ч.: — Цитую: «В Україні впродовж тривалого часу Пакт офіційно асоціювався з возз’єднанням українських територій. Але з моменту російської агресії 2014 року громадська думка повністю відкинула відповідний радянський наратив. Як символ радянської окупації та злочинного тоталітарного режиму Пакт сприймають особливо жителі Західної України». Натомість, як журналіст із майже півстолітнім стажем роботи можу засвідчити, що це не так.
А далі ви друкуєте те, що спричинить конфлікт між поляками та українцями, а саме: «У національній пам’яті поляків Пакт прирівнюється до Четвертого поділу Польщі й ставиться в ряд з тими, які відбулися наприкінці XVIII століття».
До слова, Румунія протягом тривалого часу теж вважала територію Буковини своєю, тоді як у Сучавському повіті Румунії чи не переважна кількість сіл спілкувалася колись українською, а не румунською. Та хочу підкреслити свою велику повагу і вдячність сусідам-румунам, які у 2022 році щиро та з відкритими обіймами приймали наших біженців на своєму кордоні. Була цьому свідком.
Підсумовуючи, наголошу, що історія – примхлива пані й інколи викидає несподівані колінця. Тож за іронією долі два диктатори – Гітлер і Сталін спричинилися до возз’єднання західних українських земель із Великою Україною.
Одне слово, без висвітлення правдивої історії України ця виставка, як на мене, не є точною за своїм фактажем.

К.М.: — У сфері пам’яті особливо складно давати однозначні оцінки, адже пам’ять є динамічною і змінюється з часом.
Незаперечним є той факт, що для Польщі події, пов’язані з пактом Гітлера–Сталіна, є національною травмою, і значна частина населення сприймає їх як поділ країни. Але якщо з цього випливають ревізіоністські територіальні претензії, то це слід засудити й вважати неприйнятним, оскільки недоторканність територіальних кордонів закріплена у низці міжнародно-правових угод. Тому надзвичайно важливо забезпечити транскордонний і транснаціональний обмін, який охоплює й суспільство загалом. Українсько-польські та українсько-румунські історичні комісії та публікації, які виникли внаслідок їхньої роботи, заклали чудову основу для цього».

…І ще одне: додати голос України можемо тільки ми, українці

Так, виставка намагається подати історичні події в різних перспективах. Але поки серед цих перспектив бракує української, виставка залишатиметься неповною. Адже правда — не у формальних рамках і «орієнтовних кордонах» 1939 року, а й у глибокому та чесному розумінні того, як ці події вплинули на народ, який століттями виборював свою ідентичність, на українців. Буковина — не «спірна територія», і не тільки невід’ємна частина української цивілізації, де українське слово звучало задовго до імперських карт. Сьогодні Україна — це серце людської цивілізації добра. Останній її оплот. І саме ми, українці, маємо це сказати Європі та світові.
Можливо, я надто категорична, та, як на мене, ця виставка без української складової має бути призупинена і допрацьована, адже в такому вигляді її треба, поки що, зняти. Поясню, чому. По-перше, в ній присутній швидше політичний аналіз, аніж мова документів. Хоч це, мабуть, і не головне. У виставці простежується, як через Пакт Гітлера-Сталіна втратили свої території поляки, румуни, угорці. І слова немає про те, що Румунія у 1918 році, після Буковинського віча, на якому люди проголосували за приєднання до Великої України, ввела свої війська й анексувала Північну Буковину.
Виникає питання: А хто здобув? Відповідь однозначна — Радянська Україна. На польському стенді так і написано, що Східна Польща — а це нинішні і дуже стародавні західноукраїнські землі, була радянізована. Хіба таке не псує сусідські стосунки? І чи не від раші цей наратив із твердженням, що Ленін і Сталін створили Україну? Ось у чому проблема!
Ба більше, у німецькому пресрелізі до виставки йдеться про те, що матеріали виставки видані окремою книгою та запущені в освітній простір. А це означає, що на них виховуватимуть учнівську молодь і ними користуватимуться політики…
Отже, повертаюсь до того, з чого почала: наші чернівецькі студенти разом із професійними істориками з ЧНУ вже мають досвід роботи в європейських архівах, озброєні фактами, мовами та правдою. То чому б їм не долучитися до доопрацювання цієї виставки — не формально, а по-справжньому?
Бо якщо ми не додамо український голос — на заміну його прийде чужий зі своїми інтерпретаціями. А з ними прийдуть і спотворення, і забуття. І повторення того, що нині коїться на українській землі.
Ми маємо право на правду. І ми маємо обов’язок — донести її світові.

Людмила Чередарик, «Версії»

#Україна #ІсторіяУкраїни #ПравдаПроУкраїну #БоротьбаЗаПравду

Запис Україна крізь чужу оптику спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Експедиція пролягла мальовничим маршрутом уздовж хребта, який завершився сходженням на сам хребет. Тут, серед лісу і каміння, оживають легенди, а вітер приносить з собою подих історії.

Про Цецинську фортецю збереглося чимало відомостей, часто оповитих легендами. Ще в XVIII столітті австрійський офіцер Фон Міг, укладаючи карти Буковини, позначив на мапі Цецинську гору й зазначив – там стоять руїни давнього замку. А коли вже Чернівці розбудовувались у часи Австрійської імперії, каміння з цих руїн ставало матеріалом для нових будівель міста… У документах  фортифікаційна споруда згадується у різному звучанні: Цецин, Цьцина, Чечюнь, Нечюнь, Цецунь, Чечунь…

Уявіть собі світанок над Чернівцями, коли перші промені сонця ледь торкаються схилів Цецинської гори… Саме тоді почалася ваша експедиція — захоплива подорож у серце природи, де кожен камінь дихає легендами, а вітер носить голоси предків.

Юні художники тримали олівці та блокноти, створюючи ескізи. Хтось захоплено змальовував кору старого бука, інший — вигадував контури таємничих обрисів у тумані над озером. Ці замальовки були не просто малюнками – вони були вікнами у глибину душі Цецинської гори і її околиць. І тоді лунали пісні пані Валентини Чолкан. Голос її – чистий, дзвінкий, сповнений сили й ніжності. Вона співала те, що зростало разом із землею, деревами, тінями. Вона ніби розповідала історії, які шепоче сама гора…

Керівницею проєкту виступає Лариса Курущак — завідувачка відділу науково-освітньої роботи Чернівецького обласного художнього музею. Подорож перетворилася на справжній пленер для юних художників гуртка «Арт-терапія» МПДЮ під керівництвом Світлани Крачило, а також учнів Чернівецької художньої школи . Вони замальовували краєвиди, вловлюючи подих вітру, гру світла на кронах дерев, шепіт історії… До них долучилися знані митці — художниця з Києва Катерина Рудакова та художник Василь Беженар, методист Центру культури Буковини.  Атмосферу урочистості пронизав гімн Цецину — нова пісня, слова й музику до якої створила пані Валентина Чолкан, кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри української літератури ЧНУ ім. Юрія Федьковича.

Пані Світлана Крачило розповіла і локальну легенду про Духа Цецинської гори, яку пов’язують з іменем Агій. Згідно з деякими версіями фольклору, на вершині або в глибині Цецинської гори мешкає дух-охоронець, який зветься Агій — могутній, але непередбачуваний дух лісу чи скель.

Привали біля озера ставали моментами тиші та єднання. Дзеркальна вода відбивала небо, а над гладдю іноді пролітали птахи, наче хранителі спокою. Тут дихалося по-іншому — повніше, глибше. І десь на вершинах хребтів, під шелест вітру, наче з самої землі здіймалася музика.

Спить ставок, де колишуться віти,
Вітерець в верболозах заснув,
Десь заграла плакуча гітара,
Там дівчина стрічала весну…

Все це – чарівне єднання природи, творчості, музики і легенд…

Пам’ятаємо, що Агій — могутній, але непередбачуваний дух лісу чи скель. Сподіваємося, що збережемо ці буки, ліси, природу…

Пані Катерина створила чотири живописні роботи, які вже стали частиною фонду майбутньої виставки проєкту. І юні художники також додали до фонду свої живописні роботи.

Наша експедиція на Цецино була не просто мандрівкою — це була ініціація у глибший світ, де людина відчуває зв’язок з предками, землею та власним серцем...

 Далі буде…Зустрінемося в наступній історії!

Про старт експедиції більше за покликанням – Цецино: повернення легенди…  

Про озерце на Цецино за покликанням – 48°17’54.0″N 25°47’05.0″E – озерце на Цецино

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис Старт проєкту про Цецино, Чечюн, Цецин, Цецина… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Софія Березіна біля своїх книг, які можна було придбати після презентації. Серед них не тільки видання «Видатні євреї Клужа», а й попередня популярна збірка «Євреї Буковини. Славні імена» тощо.

А це саме та єдина художньо-документальна книга пані Березіної, яка містить есеї, оповідання та навіть казки.

А наразі цими днями в Чернівецькій обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М. Івасюка вона презентувала нове дослідження «Видатні євреї Клужа».

До слова, чимало героїв цієї книги Березіної дотичні до Чернівців. Може, недарма румунське місто Клуж-Напока є містом-побратимом Чернівців.

Відкриття презентації: справа – бібліотекарка Ольга Серебріян, модераторка імпрези.

До слова, п. Березіна вже мала презентацію своєї книжкової новинки у Клужі – місті, де мешкали її герої. Та про останніх варто розповісти окремо, що й зробила Софія Ісаківна під час презентації. Повірте на слово, присутні час від часу потай витирали сльози. Чому – зараз зрозумієте. Але розв’язка, зрозуміло, буде наприкінці.

Доля людей в долі світу та… Буковини
У новому дослідженні п. Березіної аж 50 імен. Показово, що книга містить чимало цікавих, документальних, зрозуміло, ілюстрацій.
Кожна історія життя – непересічна людська доля. Приміром уродженець Чернівців Б.Ц. Штенберг у сороковому році минулого століття переїхав із Клужу до Палестини і брав активну участь у створенні та розбудові Ізраїлю і був серед підписантів Декларації незалежності Ізраїлю 1948 року.
А, скажімо, Іштван Діамант – економіст, журналіст, менеджер, колекціонер – відкрив у Трансільванії перший металургійний завод, а відтак і його філіал у Чернівцях, відомий нам під назвою заводу «Індустрія», де випускали цвяхи, металеві сітки тощо. Показово, що у Чернівцях п. Діамант організував професійну школу з підготовки робітників.
Історія ж Бернарда та Лаури Горовіц має цікаве продовження. Досліджуючи життя цієї родини, Софія Березіна познайомилася з їхнім сином, професором хімії Оссі Горовіцем, який, як і його батьки, народився у Чернівцях. З-під його пера вийшло 167 наукових праць і понад 40 книг, та, чи не найголовніше, одне з його відкриттів використовується у лікуванні раку. А ще цей непосидючий чоловік, якому має виповнитися 80, – затятий у минулому альпініст, філателіст і скрипаль. Зрештою, це й не дивно, бо його мама закінчувала чернівецьку консерваторію – так тоді називалося наше музучилище. А Бернард – випускник філософського факультету Чернівецького університету. Зрозуміло, що під час війни вся родина потрапила до гетто, де загинули всі, крім них. Вони ж вижили завдяки тому, що вчили дітей і… писали вірші. Після війни вийшла їхня збірка «Голоси ночі. Вірші із гетто».
Після війни Горовіци повернулися до Чернівців і Бернард потрапив до трудового табору. У 1945-му народився їхній син Оссі, а 1947-го вони переїхали до Клужу.
Ларон Цві, уродженець Чернівців, є нині найстарішим практикуючим лікарем. Незабаром ендокринологу виповниться 98 років. За спиною чоловіка концтабір, Палестина, Єрусалим, університет. 1996-го отримав професорське звання. Протягом життя вивчав причини низькорослості. У медицині відомий синдром Ларона (карликовість Ларона) — спадкове захворювання, різновид карликовості, зумовлений вродженим дефектом гена рецептора соматотропного гормону (СТГ), причиною якого є нечутливість до дії гормону росту.

Така емблема ще донедавна була на одній із аптек Чернівців…
…На березі Дунаю в Будапешті є пам’ятник: 60 пар взуття, яке перед розстрілом нацисти наказали зняти євреям. Імена загиблих не підписані, але вважається, що одна пара належить Гедеону Ріхтеру. Саме тому Ріхтеру, чиє ім’я зазвичай асоціюється з назвою бренду лікарських засобів або ж фармацевтичного підприємства, що їх випускає. Проте варто нагадати, що Гедеон Ріхтер — це ім’я та прізвище відомого фармацевта, підприємця, розробника та засновника фармацевтичної компанії, який народився далекого1872 року в Австро-Угорської імперії. А в 1944-му він не зміг залишити своє дітище, свою фармацевтичну фабрику і… серед 60 пар взуття закатованих євреїв одна належить Гедеону Ріхтеру.
А між цими датами було довге життя талановитої та закоханої у свою справу людини
…Після отримання спадку, накопичивши практичні знання з аптекарського мистецтва, 1901 року молодий Ріхтер придбав аптеку у Будапешті, де створив новаторську лабораторію, в якій почав розробляти різноманітні лікарські засоби. Саме ця лабораторія стала не просто основою майбутньої компанії, а й місцем, де були закладені основи сучасної світової фармації. Першим органотерапевтичним продуктом Ріхтера став адреналіновмісний препарат з антигіпертензивною та кровоспинною дією. Але на цьому дослідження завзятого вченого не припинилися. Серцевий засіб Адіган, розроблений на початку 1910-х років, а також дезінфікуючий Хіперол та жарознижувальний Калмопірин мали великий успіх у ранньому асортименті продуктів. Цікаво, що останні два препарати доступні й сьогодні! Про це пише видання Аптека.ua.
Ті, кому далеко за тридцять, пам’ятають, що в радянських аптеках з-поміж закордонних ліків найчастіше зустрічалися пігулки та флакони з написом фірми Гедеон Ріхтер. Ба більше, донедавна дві великі літери – RG прикрашали вхід до аптеки, що і нині розташувалася на вул. Головній між вулицям Шкільна та Шептицького. На жаль, під час ремонту ці літери були збиті…

«П’ять димарів» Ольги Лендьєн
Це ще одна клужанка, яка прожила нелегких 93 роки, ставши свідком усіх жахіть ХХ століття (1908 – 2001). Вона прототип героїні американського драматичного фільму «Вибір Софії» режисера Алана Пакули за однойменним романом Вільяма Стайрона, в якому Меріл Стріп зіграла головну роль та отримала премію «Оскар».
Письменник же почув історію Ольги Лендьєн під час Нюрнберзького процесу. І вона його приголомшила.
…Уся сім’я Лендьєн потрапила до Аушвіцу, де цілодобово працювали крематорії та диміли 5 димарів.
… Коли німецький офіцер наказав Ользі вибрати з двох дітей – дівчинки та хлопчика – того, кого… спалять, жінка не змогла зробити вибір – і в неї забрали обох.
Надалі в концтаборі її тримала лють і бажання вижити, щоби розповісти про нелюдські звірства цих людиноподібних.
Присутні побачили найбільш драматичний уривок фільму – саме тоді на очах багатьох з’явилися сльози. І в залі бібліотеки звучала музика Джона Вільямса до кінофільму «Список Шиндлєра».

Отже, ті, кого зацікавили ці історії, можуть завітати до бібіліотеки: Софія Березіна подарувала книгозбірні кілька примірників.

«Цю книгу Софії Березіної хочеться прочитати, – каже модераторка заходу Ольга Серебріян. – Та мріється, щоби такими ж активними як як єврейська громада були й інші наші національні об’єднання. Адже історія міста, краю містить ще стільки ненаписаних, а отже й непрочитаних сторінок…”

Уже після презентації поцікавилася в Софії Ісаківни, чому і як вона, аудитор за фахом, раптом почала писати. «Все відбулося само собою, – пояснила любителька-краєзнавиця. – Своєрідним же тригером стало… 600-річчя нашого рідного міста Чернівці».
З’ясувалося, що до поважного ювілею влада вирішила видати збірку, в якій була б представлена історія усіх національних громад міста. Адже толерантність, як відомо, – це маніфестна риса чернівчан: у місті проживають представники 65-ти національностей.
Євреська громада доручила цю відповідальну роботу Софії Березіній, яка й виконала її натхненно та вчасно. Чого, на жаль, не можна було сказати про інших. Збірник так і не побачив світ, зате робота пані Софії поклала початок її захопленню на все наступне життя.

Людмила Чередарик, «Версії»

Запис Аудиторка, що стала біографом єврейських Чернівців і не тільки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

або Про дискримінацію за віком – ейджизм, яка в Україні завжди замовчувалася і замовчується досі.

Цій жінці не сказали в очі, що їй пора не в лікарню, а… де-інде. Натомість саме так вчинили. Бо, щоби зняти мамі шви, донька шукала хірурга, який погодився б прийти до них додому.

Не для нашого коня паша?

Виписка

Ба більше, донька Олімпії Михайлівни розповіла, що їй доводилося весь час бігати за маминим палатним лікарем, але комунікація з ним так і не склалася. А під час відвідин в лікарні бабусі онукою, останню просто змусили забрати хвору додому, накричавши при цьому: старенька, бачте, стогне всю ніч, не даючи спати ні однопалатницям, ні персоналу. Ще й сварилися, чому з нею нікого немає вночі.
А хто мав би бути, якщо у доньки інвалідність ІІІ групи за онкозахворюванням і сидіти поруч із мамою на стільчику протягом усієї ночі вона просто не в змозі. Та й онук Олімпії Михайлівни повернувся з фронту інвалідом…
Одне слово, пані Олімпія повернулася додому через три дні, а на четвертий у неї посиніло та набрякло пів обличчя, що і можна побачити на знімку.

Так виглядала наша героїня в перші три дні перебування у лікарні…

А цей знімок уже зроблений на четвертий день після падіння, коли Олімпія Михайлівна була вже вдома, після виписки з лікарні…

Залежність цінності життя від віку – питання риторичне?

Людський чинник є визначальним?!

P.S. Певно, за якоюсь підсвідомою аналогією, мені пригадався один курйоз. Колись на центральних дверях лікарні швидкої допомоги висіло оголошення: «Виходу немає» (йшлося про те, що треба виходити в іншому місці). Тож і подумалося: ми на те й люди, аби завжди знаходити правильний, себто людяний вихід.

Запис Бабцю, загляни до паспорту, твоє місце вже на кладовищі!.. спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як з’явилася і зростала зелена оаза міста

Чернівецький парк у середмісті обласного центру – невеличке, але досить дивовижне утворення. Уявіть собі тільки на хвилинку, що на його території мешкають сто (!) різних видів тварин, з яких 4 (!) – червонокнижних. А ще тут зростає близько 3000 (!) рослин, серед яких понад 100 (!) – це інтродуковані види. Для розуміння: слово інтродуковані означає чужорідні. Тобто це ті види живих організмів, що перебувають за межами своїх природніх ареалів. Напевне, їх можна назвати екзотичними рослинами.
Але й це ще не все! Тож усіма цікавинками Чернівецького парку ім. Шевченка ділиться знавець природи та історії краю, природознавець Віталій КОРЖИК:

У новій історії Чернівців ще й досі збереглось чимало красивих легенд, які за неодноразового цитування сьогодні вже виглядають ледь не достовірними фактами. Їх некритичне використання під час відтворення перебігу містобудівельних подій призводить до хибних висновків і спотворення істини. Однією з них є історія створення великої рекреаційної території в Чернівцях – народного парку (Volksgarten), нині відомого як парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення «Центральний парк культури і відпочинку ім. Т.Г.Шевченка» площею 16,9 га, що і було затверджено з 24 лютого 1964 року. Рекреаційна територія підпорядковується безпосередньо адміністрації парку.
Перший у Чернівцях міський парк був закладений 1830 року за зразком віденських парків завдяки зусиллям окружного інженера Адольфа Маріна та міського архітектора Андреаса Микулича. На південній околиці Чернівців по правому боці дороги на Сучаву під парк відвели верхню частину днища і схилів долини нині безіменного і зниклого струмка. Вперто циркулює і озвучується думка, що парк створили з частини лісу, вилученого з масиву загального користування, де потім провели роботи з його розчищення і впорядкування. Завдяки цій легенді виникла хибна думка з подальшими історичними фантазіями і псевдонауковими висновками про високий ступінь залісненості південної частини нинішньої території Чернівців, чого насправді не було.
Ліси загального користування, звичайно, колись існували, але наприкінці XVIII ст. тут, біля важливого міського споживача деревини, вже давно сформувались пасовища, сінокоси та окремі орні ділянки. Вздовж струмка на тлі сусідніх луків і пасовищ у багнистих місцях зберігалась вузька узбережна смуга дерев. Це добре підтверджується найточнішим на той час документом – мапою Чернівців 1830 року. Відсутні будь-які натяки на якісь оточуючі ліси загального (і будь-якого іншого) користування.
На пізнішій мапі 1854 р. земельна структура південної околиці Чернівців додатково підкреслює відсутність будь-яких суміжних лісових площ. Зі сходу до парку примикають приватні сільськогосподарські угіддя, із заходу парк межує з відомим міським луком, який використовувався для велелюдних народних гулянь та військових вправ Чернівецького гарнізону – так званою площею Фердінанда (Ferdinandsplatz). Первісна зелена смуга насаджень вздовж струмка також фіксується цією ж мапою у її правому нижньому куті. Тобто планувальники парку вельми вдало і економно використали ландшафтні особливості всієї території зі збереженням водної осі струмка, ресурси якого залучили для створення декоративних водойм.

Мапа Volksgarten 1854

Закладання парку безперешкодно відбувалось фактично на вільному місці за проєктами і бажаннями його авторів. Завдяки організаційним зусиллям міського інженера Адольфа Маріна тут висадили 35 тис. кущів і дерев різних видів з різних регіонів Австрії та інших держав. Рівні алеї за модою того часу обсадили деревами місцевих порід: липами, кленами, грабами, дубами. З того часу більшість рослин уже випала із насаджень. Але і тепер на алеях та у кварталах парку можна побачити окремі дуби і ясени діаметром понад метр, що залишилися від перших посадок.

Народний сад у 50-х роках XIX ст.. Акварель Franz Xaver Knapp (1809-1883)

У 70-х роках XIX ст. Народний сад зазнав значної реконструкції, яка проводилася у традиційному вже для того часу ландшафтному стилі. Було створено нову систему алей, введено велику кількість декоративних інтродукованих рослин. У квітні 1875 р. на честь срібного весілля монаршої пари в парку посадили «Цісарський дуб». За традиціями європейського паркового мистецтва звели будиночки для відпочивальників. У центрі парку була облаштована купальня (курсалон) у стилі класицизму, воду для якого, на думку нинішніх романтиків і фантазерів, брали зі струмка, що протікав поруч. Неподалік розміщувався басейн з фонтаном, ставок з лебедями, вкритий водяними ліліями. Пізніше південну частину парку перевели до земель спортивного призначення (нині тут стадіон «Буковина»).
Вода для курсалона із струмка – це також із сфери фантазій. На час створення парку його водність з гідрогеологічних особливостей вже була мізерною, а санітарний стан не вписувався у тогочасні екологічні нормативи. У першому десятиріччі ХХ ст. струмок з причин забудови довколишньої території остаточно втратив постійний стік і регулярно зазнавав забруднення зливовими водами з оточуючих вулиць. Тому поверхневий стік був переведений у підземний колектор, а ставки засипані. Рештки цього струмка ще можна побачити у рові між будинками № 17 та № 19 по вул. Руданського, куди виведений каналізаційний дренажний колектор парку. Колишнє русло, вірніше днище долини, ще добре ідентифікується під час великих злив, утворення потоку і затоплення водою нижньої (південно-східної) частини парку.
Парк було оформлено скульптурними композиціями, серед яких встановлене 17 жовтня 1897 року бронзове погруддя-пам’ятник першому ректору Чернівецького університету, депутату австрійського парламенту та крайового сейму, почесному громадянину Чернівців Костянтину Томащуку, виконане віденським скульптором Антоном Бренеком. В 1944 році за розпорядженням радянського керівництва цей явно «буржуазний» пам’ятник був знищений, але у жовтні 2015 року відновлений українською владою.
У міжвоєнний період парк мав іншу офіційну, але повністю кальковану з попередньої назву – «Gradina publica». У радянський час він отримав статус центрального парку культури та відпочинку ім. Калініна, де збудували, а потім реконструювали так званий Зелений театр, встановили шаховий та інші тематичні павільйони, танцювальну площадку, різноманітні атракціони, цілий табун типово совітцьких скульптурних зображень, які мали надихати відпочиваючих на щось високе. Сакральну функцію виконувала групова скульптурна композиція з канапою, на якій слухняний учень Й.В.Сталін з увагою вислуховував настанови свого мудрого вчителя – В.І.Леніна. Після розвінчання культу особи на «намоленому» місці встановили нейтральний пам’ятник менш імпозантній особі М.І.Калініна. Але він не надовго затримався на постаменті. Нині тут планується встановити черговий пам’ятник, доля спорудження якого ще не вирішена. З парком тісно пов’язане створення Чернівецького ботанічного саду, заснованому у 1875 р. на суміжній ділянці Ferdinandsplatz.

Високодуховний та естетичний за радянськими мірками вхід до парку у 40-х – початку 50-х роках.

Як об’єкт природно-заповідного фонду Буковини парк виконує важливі екологічні функції. На даний час тут зростає близько 3000 рослин, серед яких понад 100 інтродукованих видів. За свідченнями чернівецьких ботаніків, паркові комплекси належать до угруповань 11 асоціацій і 7 формацій, переважають ценози деревної рослинності формацій Acereta pseudoplatanus, Robinieta pseudoacacia та Fraxineta excelsioris. Рослинність представлена 133 видами, що належать до 109 родів та 48 родин. Із близько 100 видів тварин, що мешкають, в межах парку і на прилеглих ділянках виявлено 4 види, занесених до Червоної книги України. Як для людного міста це дивовижно і надзвичайно цінно.
До речі, за аналогічним принципом у Чернівцях з 1968 року створювався також і формувався парк «Жовтневий», де на землях колишніх городів і ягідників вздовж існуючої раніше низки дерев біля непоказного струмка Лопатна формувались деревно-чагарникові угрупування різного екологічного та естетичного призначення. Дякувати Богу, що без гіпсових статуй. Нині це парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення, що займає 70 гектарів.
Цікаво, чи не виникне у XXII столітті чергова чернівецька легенда, що цей парк також був закладений на ділянці лісу?..

Віталій КОРЖИК, еколог, краєзнавець, кандидат географічних наук, заслужений природоохоронець України

Запис VOLKSGARTEN – GRADINA PUBLICA – ЦПКВ імені КАЛІНІНА – Парк ім.Т.Г.ШЕВЧЕНКА спершу з'явиться на Медіа-Версії.