До редакції звернувся чернівчанин Сергій Михайлович ДИКУН зі скаргою на те, що в його родини та родини сусідів забирають землю – присадибну ділянку майже в центрі міста, на якій ці дві сім’ї господарюють уже 70 років. Причому, забирають не якісь там рекетири-бандюки, а… чернівецька міська рада – у доволі «вишуканий» спосіб і з благородною метою: передає ділянку вдові загиблого учасника АТО.
– Ми живемо на вул. Запорізькій, 12А від 1946 року, – розповідає Сергій Михайлович. – Мої батьки й батьки моїх сусідів, між іншим, ветерани ІІ Світової війни, отримали цей будинок і ділянку ще від радянської держави за заслуги перед Батьківщиною. Тут виросли уже три покоління наших родин. Жили ми завжди дружно, на присадибній ділянці (а це 13 соток землі на кілька родин, тобто кожна сім’я мала значно менше землі ніж дозволених законом 10 сотках) обробляли город і доглядали садок. Ми приватизували свою частину будинку і хотіли приватизувати землю, аж тут почалися «чудеса». У приватизації нам відмовили, мотивуючи відмову тим, що спочатку треба, аби сусіди приватизували свій другий поверх будинку. Та ще й треба поновити технічну документацію на будинок і ділянку. Тяганина сусідів із приватизацією будинку триває понад рік, їм постійно відмовляють через якісь несуттєві дрібниці. Мою дружину так само весь час «футболять»: у БТІ отримати нову документацію на будинок і землю просто неможливо. Прозоро натякали, що наша земля когось дуже цікавить. Спочатку ми думали, що в інстанціях «тупо» хочуть хабара, але з’ясувалося, що все набагато серйозніше. Абсолютно випадково ми дізналися про рішення міської ради №421 від 13 жовтня 2016 року, за яким землю нашої присадибної ділянки передають удові учасника АТО Оксані Вікторівні Балабоскіній. Сказати, що ми були шоковані – це нічого не сказати! До нас перед тим ніхто не приходив, нічого не запитав. Навіть ніхто не повідомив про вже ухвалене міською радою рішення!!! Причому ті, хто виділяли їй цю ділянку, знали, що ми вже роками оббиваємо пороги різних інстанцій!
Далі чоловік описує перше коло митарств своїх та дружини за маршрутом: юристи – прокуратура – мерія – депутати міської ради, але вдіяти ніхто нічого не може і повертати ділянку ніхто не збирається. Формально мерія нічого не порушила: надала свою землю вдові учасника АТО. «Але чому права одних людей мають забезпечуватися за рахунок порушення прав інших людей? – запитує пан Сергій і додає, – я ще якось зрозумів би, якби ця ділянка дійсно була потрібна саме пані Оксані, але ж вона збирається її перепродати «потрібним» людям. Мало не щодня біля нашого обійстя зупиняються якісь буси чи легковики, за нашим будинком годинами спостерігають якісь люди, щось фотографують, а побачивши нас – їдуть геть. Розмовляти з нами ані пані Оксана (вона, до речі, була на виділеній їй землі не більше двох разів), ані ті з буса не хочуть. Отак і живемо, не знаючи, що буде завтра».
Не знайшовши порозуміння «у першому колі» ні в департаменті містобудування і земельних відносин, який відає виділенням земель, ні в головного архітектора міста Наталії Хілько, родина Сергія Михайловича знову звернулася до мерії. Звернулася письмово, оскільки потрапити на особистий прийом до мера просто тільки на словах. Реально то у мера сесія, то він у відрядженні, то «записуємо на прийом тільки у вівторок», то «сьогодні вівторок, але не той, що треба для запису». Зрештою, отримали чергову відписку. Заступник мера Володимир Середюк повідомив, що за рішенням Конституційного суду від 16 квітня 2009 року, якщо одна із сторін має договірні зобов’язання, що виникли в результаті рішення міської ради, то скасувати рішення уже неможливо. Інакше кажучи, оскільки пані Балабоскіна вже має договір з проектною організацією на виготовлення документації і не хоче скасовувати рішення міської ради, так само як і не хоче отримати іншу земельну ділянку (їй потрібна саме ця і жодна інша), то так воно і буде.
Доведена до відчаю дружина пана Сергія нарешті «добилася» до мера, а заодно й до міських депутатів на сесії міської ради. Після її виступу депутати щось обговорювали, аж нарешті (о диво!) хтось із народних обранців згадав, що про подібний випадок, тільки за іншою адресою, вони вже чули на іншій сесії. Тож доручили створити комісію з перевірки законності виділення таких земельних ділянок. Поки що комісія до роботи не приступила. Відповіді, як так сталося і чому депутати не знають, за що голосують, традиційно немає, так само як і відповіді, що ж тепер робити родині Сергія Михайловича, бо якщо на відібраних 13-ти сотках «втулять» ще один будинок, то сусіди не бачитимуть світу білого у буквальному сенсі цього слова: стіни новобудови затулятимуть вікна сусідів, а відстань між будинками буде меншою за дозволені технічні норми.
Усі все розуміють, або Коментар без прізвища
Коментувати цю ситуацію зі зрозумілих причин ніхто не хоче. Однак, нам удалося неофіційно поспілкуватися з депутатом міської ради. Його прізвища він просив не називати:
– Ця історія – ніщо інше як елемент добре налагодженої, а головне, законної схеми розбазарювання землі і передачі її «потрібним» людям. Усім добре відомо, що вільної землі в Чернівцях мало, а в «хорошому» районі взагалі обмаль і першому-ліпшому її не дадуть. Тому знаходять учасника АТО або члена сім’ї учасника АТО (дружина, діти, батьки – можливості тут досить великі, бо людей із посвідченнями АТОвця нині хоч греблю гати), який подає заяву на отримання земельної ділянки. Далі у департаменті містобудування «вирішується», аби заявнику виділили необхідну ділянку – це найголовніший і найдорожчий момент у схемі. Подальша історія дуже проста: на сесії голосується уже готове рішення без розгляду конкретних імен і адрес. Та навіть якщо раптом виникнуть питання – АТО нині «святе». Новий власник землі виготовляє проектну документацію/ зводить будинок (найчастіше за кошти «потрібної» людини, бо ж звідки гроші на будівництво у вдови учасника АТО), і на одному з цих етапів земля (або ж земля і будинок) офіційно продається «потрібній» людині. Далі можна розглядати питання про зміну цільового призначення землі і перетворювати будинок, скажімо, на генделик чи офіс. Знаю й особливо «винахідливих», коли гроші платять учаснику АТО неофіційно, а на паперах він і надалі залишається власником будинку. Це робиться для зменшення вартості комунальних послуг, бо ж АТОшникам надаються пільги.
Зрозуміти тих, хто дійсно воював чи втратив рідних або здоров’я на війні, у принципі, можна. Їм треба на щось жити й ростити дітей. Та й навіщо їм земля, коли коштів на її утримання чи будівництво немає, а отримати грошову компенсацію замість землі неможливо.
Інша річ, що при виділенні землі ніхто не уточнює, де саме воював АТОшник і чи бачив він фронт узагалі. Ви можете порахувати, скільком ми вже виділили ділянки, а ще скільки є заяв! Чому, приміром, вирішили віддати землі дослідної станції, хіба Чернівцям вона не потрібна? Брати землю ніде, от чому. І така ж ситуація не тільки у нас в області, а й по всій Україні, після того як «нагорі» ухвалили рішення про те, що кожному учаснику АТО чи членам їх сімей мають надати земельну ділянку.
Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»
Від редакції: Ми будемо й надалі слідкувати за розвитком цієї історії і просимо вважати цю публікацію офіційним інформаційним запитом до мерії, в якому просимо пояснити, за яким принципом виділяються земельні ділянки учасникам АТО, скільки таких ділянок виділено у Чернівцях, кому і де саме, та хто перевіряє (якщо перевіряє взагалі) справжність (?) учасників АТО та їхніх посвідчень, а також те, як вони використовують отриману від міста землю.
