Орден незалежної України
22 січня 2017 року, до Дня Соборності України Президент Петро Порошенко відзначив високими державними нагородами видатних українців, які зробили значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, справу консолідації українського суспільства, багаторічну сумлінну працю. Серед нагороджених – чернівчанка Орися Миколаївна Теляєва (Запаринюк) – політв’язень, член Ради Чернівецького обласного товариства політв’язнів та репресованих. Пані Орися народилася 23 лютого 1928 року в с. Стебні Путильського району Чернівецької області. Студенткою Чернівецького університету, 1944-го вступила до ОУН, стала активісткою, збирала кошти на підтримку поранених вояків ОУН-УПА.
Заарештована органами НКВД 3 січня 1948 року. Попри жахливі тортури, вона не зламалася, не видала нікого з товаришів. Була засуджена на 10 років, відбувала присуд сталінського суду в Карагандинський області. Звільнена в 1956 році без права повернення в Україну.
Авторка «Версій» ще понад 10 років тому писала про Орисю Теляєву, і тільки нині нагорода знайшла 90-річну Героїню. Тогочасна стаття не втратила актуальності в жодному слові.
ЇМ ДЗВОНИ НЕ ГРАЛИ…
Гарненька юна дівчинка весело усміхається до мене зі старовинних фотографій. Дбайливо укладені кучері, модні капелюшки, стильні пальтечка… Ввід неї віє радісною безтурботністю маминої і таткової єдиної донечки. Саме такою – чемною домашньою дитиною, студенткою-відмінницею, вродливою і трішечки закоханою була Орися Запаринюк у свої неповні двадцять, коли в ніч на третє січня її заарештували за співпрацю з Організацією українських націоналістів. Вона впевнено заспокоювала бабусю, що голосила – «До ранку я буду вдома». Вона повернулася. Через вісім років. Іншою.
Зникла безтурботність. Розтанули перспективи на освіту. Минула юність. Стало вічним болем обірване кохання. І дім зустрів її іншим. Мама постаріла. Батька паралізувало відразу після Орисиного арешту. Бабуся не дочекалася побачити онуку. Не стало тодішнього Орисиного світу. На стало й колишньої Орисі. Їм дзвони не грали…
Вона народилася на казковій Путильщині, яка пам’ятала ще не менш казкову Австро-Угорщину. Батько був директором школи, мама – вчителькою. У країні панував майже ідеальний монарх, імперія нагадувала демократію. Працювали українські школи, збиралися українські товариства… Інакшою прийшла сюди Румунія – особливо після того, як у Німеччині прийшов до влади фашизм. Румуни схилялися до шовінізму, поводилися на цій землі, як і має поводитися чужий уряд.
Але на Путильщині, в горах, люди не зважали на уряди, знали своє. І хоч почалися заборони на українську мову, з батьками учнів учителі говорили все одно тільки українською, а в школі користувалися паралельно двома мовами. Коли стало зовсім важко маневрувати, батько Орисі пішов на пенсію, мама також залишила роботу – через інвалідність. Румунізуватися не захотіли.
Купили хатку в Чернівцях. Орися вчила румунську з 1-го класу. Закінчила 4 класи початкової школи, потім склала іспити в ліцей (нинішня 4-та гімназія) – це був заклад з високим рівнем викладання. Вчилася дуже добре, і до війни не відчувала жодного гніту. Діти різниці між собою не робили. А потім усе змінилося. У 1944 році нараховувалося 614 ліцеїстів цього закладу, і лише 8 з них були записані українцями. Було кілька німців, кілька поляків, а решта писалися румунами. Сафтенко перетворювався на Сафтенку, Веринчан – на Веринчану. Так було легше. Загальну державну політику відображала позиція однієї з викладачок, яка заявляла: «Ти відповіла на 10 балів. Але ти українка. Якби ти була румункою, я б тобі поставила 9, бо 10 – то лише для Бога. Але ти українка. Поставлю 8». А через те, що Орися носила помаранчевий шарфик з блакитними смужками, питали, чи вона часом не більшовичка…
Потім стало ще гірше. Румуни відступали, люди втікали світ за очі – бо після 40-41 року вже знали, що таке радянська влада. Орисиних однокласників залишилося двоє в місті, на її вулиці з 22 будинків 19 були порожніми. Місто було напівпорожнє, місцеві німці виїхали в 40-му, євреїв вивезли фашисти. Родина Запаринюків також майже вся виїхала. Орися з батьками залишилася. Найдовше і найтепліше згадує Орися Миколаївна своє дитинство і коротку юність з щемливим і чистим першим коханням. Її хлопець разом з батьками залишав місто. Кликав дівчину з собою. Але Орисині батьки не пустили свою дитинку в світи. Так і не склалося. Тільки в 91-му вони знову зустрілися. В обох сім’ї, діти… А після смерті цього чоловіка його дружина надіслала Орисі Миколаївні дуже теплого листа, в якому розповіла, що покійний завжди носив з собою фото юної Орисі, яке вона подарувала коханому перед розлукою…
Потім місто почали заселяти кагебістами, фронтовиками. Вони вселялися в покинуті квартири, і не тільки в покинуті. «Нашу хату також хотіли відібрати, але батько зберіг усі документи про купівлю-продаж і квитанції про сплату та якось переконав нову владу, що будинок належить тільки нам, – згадує Орися Миколаївна. – У місто мені навіть не хотілося виходити. Розумію, що люди воювали, що повернулися з фронтів зболені і змучені. Але раніше на Панській вулиці папірця ніде не валялося, а тепер – плювки, недопалки. П’яні бійки. За фронтом сюди потягнулися злодії й бандити. То в парку Шиллера когось убили, то роздягнули. Якось узимку був випадок. Я пізно поверталася з бібліотеки (вона працювала до 23-ї), підручників не вистачало, тому я й засиджувалася. Ходила вечорами з пересторогою, завжди посередині вулиці, та й страху не було. Дійшла нормально. А мій сусід, який ішов кількома хвилинами пізніше, прийшов серед зими додому босий і в кальсонах. Роздягнули».
Пам’ятає Орися Миколаївна й голод. Дуже їй болить, коли кажуть, що його не було. «Як можна так казати? Я спочатку рік працювала, потім училася в університеті. Перед роботою чи навчанням вставала о 5-й ранку, щоб зайняти чергу за гасом, який продавався біля філармонії. Добре пам’ятаю мертву жінку біля філармонії, а по ній повзало спухле дитя… А якось до нас на подвір’я зайшла жінка з дитиною. Малюк побачив курячу миску, в якій були залишки вареного картопляного лушпиння і дрібної картоплі для птиці. Підбіг, набирав повні жмені і їв…»
Казкова Австро-Угорщина змінилася жорстокою радянською владою, і Орися потрохи почала усвідомлювати весь жах реальності. Буковинських дівчат, звиклих до чемності й вихованості знайомих хлопців-ліцеїстів, шокувала не лише брутальність, нахабство і пияцтво «визволителів». Найбільше обурювала брехня. «Визволеним» розповідали, які вони досі були нещасні, голі і босі. Забирали на Донбас непрацюючих. Це також викликало протест – адже в нас (не таємниця) багато жінок не працювали, чоловіки заробляли достатньо.
Почалися арешти найактивніших обурених Забрали студентів університету Ореста Кухту, Ореста Каплуна, Ганну Хілько… Але наказав на відрахування не було. Люди просто «розчинялися»… Заарештували артистів Дудича, Кудринського, піаністку Олену Тимінську. Приходили додому і відбирали продукти. Орисин атько якось намагався не дати. «Яке право ви маєте? Хіба це ваші кури яйця несли?» На диво, його не заарештували. Але відповідь була чіткою: «Я воєвал 4 года. А ти сало жрал. Так что атдавай».
Ставлення до «визволителів» у Орисиного батка було однозначним. Саме тому він не побоявся надати в своєму домі притулок дружині сотника Миколи Панчука з с. Онут. Після його загибелі вона переховувалася, але бажання хоча б поховати тіло чоловіка пересилило, і вона вирушила до Онута. Там її вже чекали, потім – Колима. Вона все витримала. Тепер живе в Херсоні.
Хлопці-студенти, які співчували ОУН, пішли в підпілля. До речі, на Буковині тоді не робили поділу на бандерівців та мельниківців. «Мені пропонують поновитися у складі ОУН, – зауважує Орися Миколаївна. – Але поки буде дві ОУН – не хочу. Я не мельниківка чи бандерівка, я просто українка. Давно вже немає ні Бандери, ні Мельника. То навіщо цей поділ?»- гірко запитує тепер жінка. А тоді вона, працівниця секретаріату університету, крала звідти для хлопців папір, «копірку» для розмноження листівок. Ходила під тюрму за листами від заарештованих. «Політична» тюрма була там, де нині розташований корпус медуніверситету – навпроти ринку. Заарештовані в певний час кидали з вікна хлібний м’якуш, зліплений у кульку, а всередині на папіросному папері писали записки. Орися ходила з тіткою. Та стояла біля воріт, а дівчина забігала на подвір’я і забирала «кульку». Перший раз був вдалий, а на другий, крім кульки, поруч з юною сміливицею впав шматочок дерева. Вона підняла голову і побачила, що це кинув вартовий з вишки. Тікала дуже швидко, але вартовий не влаштував погоні…
Потім свідомих студентів допекло, що поступово почали ліквідовувати українську мову. Ще на першому курсі предмети читали українською, а вже на третьому її й не чути було. Вирішили: треба щось робити. Майже всі галичани мали зв’язок з ОУН-УПА. Створили гурток, збиралися писати відозви, листівки, поширювати їх. Але ніхто не знав, що серед них уже була людина, завербована органами, – кум одного з активістів. Завершення діяльності гуртка, який фактично ще й не розпочав її, було блискавичним. Провокатор в останній день грудня запросив усіх до себе нібито на хрестини (Орися не пішла, підсвідомо відчувала до нього якусь антипатію), на цій зустрічі було домовлено про створення гуртка «Буревій» і присвоєння підпільних імен членам гуртка. А третього січня їх усіх уже заарештували. Навіть коли велося слідство, цим дітям України в очі кричали: «Ми вам Украіну прінєслі!»
У мене хотіли відібрати навіть ім’я
Далі – слово Орисі Миколаївні:
«Заарештували, протягом доби навіть у туалет не водили. Потім перевели в камеру на Енгельса (нині вул. Шевченка). Відкрили двері – 12 людей у камері. Духота, тіснота. По стінах серед білого дня блощиці лазили… Біля параші стара жінка лежить. І горботка на ній наче рухається. Потім я придивилася – а то стільки вошей на ній ворушилося, що здавалося, ніби горботка жива. А жітка така побита, що їй аж нутрощі повибивали – матку, сечовий міхур. Лежала майже непритомна. Через три дні забрали. Через кілька днів мене перевели в чистішу камеру. Може, це був такий психологічний хід – злякати «домашню» дівчинку, щоб відразу у всьому зізналася? Адже в січні після арешту мені якраз виповнилося лише 20 років.
На допити викликали тільки вночі. Слідчий доводив, що імеені такого – Орися – немає. Називав мене і писав у протоколі то «Іріна», то «Аріна». Нарешті подав мені на підпис протокол з іменем «Аріса». Я відмовилася підписати, тоді виправив. Навіть ім’я хотіли в мене вкрасти.
Тримали нас у підвалах нинішнього краєзнавчого музею. Якось привели на допит до трьох слідчих. Посадили на табуретку, оточили. Питали, чи я буду говорити російською. Я відповіла, що говорю, як умію. «Встать!» – кричали, обзивали брудно, штовхали одне на одного, футболили, як м’яч. «Сука, говорі по-рускі!» Я тільки казала: «Коли вивчу, тоді й буду говорити».
Я ні в чому не призналася. Казала, що нам в університеті багато дають читати, а книжок обмаль. То ми й організували такий собі літературний гурток, щоб разом читати, готуватись до занять. А хлопців наших дуже били. Кидали на землю, а слідчий з розгону стрибав ногами на живіт. Били молотком по п’ятах. Очну ставку організували з Орестом Перуном. Він зізнався, що я про все знала, а я кричала, що він бреше… Я не ображаюся – знаю, що його дуже били. А на суді він відмовився від своїх свідчень.
У камеру підставляли сексотів. У нас одна така була. З нами тримали жінку, яка півроку сиділа і не зізнавалася, що оунівцю їсти носила. Якось привели її після допиту – побиту, заплакану, а ця сексотка її ніби й жаліє: Ой защо ж це вони так вас… Хіба ж він того вартий, той, що ви його годували». Жінка й озвалася: «Та хіба ж то злочин я вчинила, що тому Іванові шматок хліба дала…» Сексотка її здала. Посадили на 10 років. Правда, коли всіх (і стукачку також) перевели в тюрму на Соборній, то ми влаштували їй «тьомную» – накрили ковдрою і били калошами від душі. Кажуть, так синців не залишається.
Суд тривав три дні. Засудили нас 13 чоловік. Хлопцям і одній дівчині дали по 25 років – у зв’язку з заміною смертної кари. Мені і моїй подрузі Зіні Бучинській – по 10. А засудили мне за… вірш і марку. Адже в участі в ОУН-УПа я не зізнавалася. Жодного свідчення проти мене не було. Та в моєму блокноті знайшли мій вірш. Та то навіть і не вірш… Мене дуже вразили випадки, коли матері загиблих хлопців-підпільників з ОУН-УПА не могли собі дозволити навіть упізнати своїх синів – щоб не розстріляли їх самих і всю родину. Ці свої почуття і виклала на папері, а в останніх чотирьох рядках висловила сподівання, що Москва відступить, і Україна буде квітнути. А ще я колекціонувала поштові марки, і серед них була марка тогочасної Німеччини – з зображенням Гітлера. Ось це мені й інкримінували. Адвокат на суді звертала увагу служителів Феміди, що немає жодних свідчень про те, що я свій вірш комусь читала, розмножувала, поширювала його. То їй порадили «умерить свой пыл» і поцікавилися, чи не хоче вона, бува, сісти поруч зі мною.
Мені світив Тайшет і лісоповал. Але не було б щастя – так нещастя помогло. Я захворіла на малярію, і після одужання вже потрапила в Казахстан. А там здобула багато професій…»
«Долина смерті»
«Коли мене привезли, нас було на тій зоні 3 тисячі чоловік. Через 5 років стало 22 тисячі. Туди звозили безнадійних ув’язнених з усього СРСР – дистрофіків, туберкульозників – помирати. Щоденно бригада з 60 відносно здорових зеків закопувала 50-60 померлих. Це була справжня Долина смерті. Тепер усі могили зрівняли з землею, тільки знаків понаставляли. Від кожної національності, від кожної країни… На нашому знакові написано: «Україна вас не забуде». Хотілося б сподіватися.
Якось мої подруги-галичанки запросили мене разом відсвяткувати Святий вечір. Відсвяткували, заколядували. На мотив колядок співали повстанських пісень. І знову спрацювали сексоти. За повстанські колядки нас вислали на роботи в кам’яний бар’єр. Це був найжахливіший досвід мого ув’язнення. Вантажили валуни у вагони. Було настільки важко, що я була на межі самогубства. І не тільки я. Потім перевели на перевезення щебеню. О 5-й підйом, від бараку до роботи 3 кілометри. Під конвеєрною стрічкою стоїть вагонетка. Коли вона наповнюється – треба відтягнути метрів за 30, розгойдати і висипати. Повернутися, швидко закидати ту купу щебеню, яка насипалася за цей час з конвеєра – і все повторити. Обід – 30 хвилин. Поки спустишся до місця обіду, поки відстоїш чергу за першим – уже й півгодини минуло. Перше швидко ковтаєш, друге пхаєш у кишеню (якщо це можливо) – колись потім з’їси.
Вже в 54-му мій скелет (а лише обтягнути шкірою скелет від мене залишився) комісували і відправили в інший табір на сільськогосподарські роботи. Там уже було як на курорті. Копали силосні ями, робили силос, працювали на сінокосі… І вже звідти звільнилася. Відсиділа ез двох місяців – 8 років, вийшов указ про звільнення тих, хто відбув дві третини терміну і не має зауважень до поведінки.
Я жодного разу не просила про помилування. У 58-му мене самі запросили і видали довідку про реабілітацію. Привітали з цим. Я спитала: що ж ви мене вітаєте? Знищили мою молодість, мою кар’єру…»
Сьогодні Орися Миколаївна Запаринюк (Теляєва) – активна і свідома пенсіонерка. І їй дуже болить, коли зневажається те, за що вона поклала свою молодість.
«Коли мене забирали, – пригадує Орися Миколаївна, – то наш пес не пускав конвой. Прострілили йому хребет. А той пес приблудився до нас – прийшов разом із фронтом. Хотів їсти, але нікого до себе близько не підпускав – страшно гарчав. Моя мама припустила, що це німецький пес. Узяла я миску, поклала до неї трохи якоїсь їжі, вийшла до пса і кажу: «Гунд, гунд! Ком гер!» А він вушка нашорошив, і хвостом замахав… Тоді я зрозуміла: і у пса є своя мова. То що ж ми, люди, з собою робимо?»
Записала Маріанна АНТОНЮК
Опубліковано 20 жовтня 2005 року
