Про «відкритий лист» до мера Каспрука від чернівецьких освітян, учителів і батьків, який цими днями отримала редакція, можна сказати і по-іншому, не так гостро: це прояв нашої громадянської незрілості та недосконалості. Чому? Спробую довести.
У документі саме наш міський керманич звинувачується в усіх смертних гріхах, скоюваних «на ниві» освіти в середній школі. А причиною усього, на глибоке переконання авторів листа, є зміна мером керівництва управління освіти на «горезвісну молоду команду», яка не має управлінського досвіду. Відтак і наслідки не забарилися. Зрештою, їх відчувають на собі всі чернівчани, в яких є діти-школярі. Отже, звинувачення керівника управління освіти та його заступниці не тільки у відсутності професіоналізму, а й у значно гірших гріхах, певним чином знаходить відгук у серцях чернівчан. Тим паче, що автори апелюють до відео, виставлених у мережах, на яких не тільки.., а й…, зокрема, фото у соцмережах з їхнього літнього відпочинку «на мізерну зарплатню держслужбовця», підкреслюється в листі. Та, як відомо, все це легко перевіряється: державні чиновники подають декларації про майновий стан і доходи. Але!
Ніхто і нічого не перевірятиме, бо під цим листом немає підписів. Якби були, його можна було б винести на розгляд сесії міської ради. А без підписів – це просто наклеп, фейк, тобто неправдива інформація. А ті, кого звинувачують, не можуть подати до суду, бо немає на кого.
Одне слово, громада проковтнула язика, спромігшись лише на анонімку. Хоча в кулуарах не змовкають пересуди, бо говорити є про що – і про це в листі до мера теж йдеться. Серед болючих тем – знищення унікального театру «Голос», який був гордістю Буковини, збільшення навантаження на вчителів, зростання кількості учнів у початкових класах до 38-40 дітей, хвиля об’єднань класів тощо. А тисячі гривень з кожного учня на ремонти класних приміщень – це як?! І знаю про це не з чужих вуст, а з досвіду власних дітей і дітей своїх друзів. А тим часом результати останнього ЗНО, наголошують автори листа, свідчать про падіння рівня знань чернівецьких учнів. До теми, онука однієї з наших активісток переїхала до Києва і пішла там до звичайної школи, а в Чернівцях училася в гімназії. І вона із захопленням повідомила бабусі, що столичні вчителі пояснюють тему, а не просто задають вивчити параграф! Та це, так би мовити, ліричний відступ.
Натомість хочу сказати про інше.
Ми ніколи і нічого не змінимо, доки не змінимо себе. Страх – одне з тих людських почуттів, що найбільше руйнують особистість. Саме через страх скоюється у світі переважна кількість підлих вчинків. І тут ніби нічого і не вдієш: вітчизняна історія ламала людям хребти, а пам’ять про це закладала у наші гени. Раптом подумалося: а, може, справа не у страхові, а у зневірі та безнадії? Мовляв, все одно нічого не зможемо змінити…
Колись ми позбудемося цих вад, а поки що вони заважають нам жити. І то суттєво. Бо з нами вчиняють так і роблять стільки, наскільки ми це дозволяємо. Поки що ми – раби, бо ми – німі*.
Людмила ЧЕРЕДАРИК
*Коли я вчилася у першому класі, на першій сторінці букваря був такий слоган: «Мы – не рабы, рабы – не мы». Та значно пізніше дізналася, що в підручниках 20-их років минулого століття ця фраза писалася інакше: «Мы – не рабы, рабы – немы».
