Будні війни з перших вуст – від добровольців і волонтерів
Фотовиставка, яку відкрили бійці разом з «Волонтерами за Батьківщину» в Чернівецькому Художньому музеї, зараз перемістилася в Будинок офіцерів. На світлинах, зроблених на передовій на звичайні телефони і планшети бійців – воєнні будні.
Як кажуть організатори, виставка покликана інформувати суспільство про реальні події, які відбуваються на сході країни, та про участь у них саме добровольчих формувань – «з перших вуст», адже на офіційному рівні про них не говорять.
Виставка мандрує Україною, вже побувала у Рівному, Києві, Чернігові, Запоріжжі, Одесі і планується, що вона побуває у всіх обласних центрах та інших великих містах.
Серед її експонатів– не лише світлини бійців, а й пробита кулями каска, уламки снарядів, прапори з надписами-побажаннями, винесені відчайдухами таблички з назвами міст з окупованих територій. Окремий стенд присвячений загиблим бійцям батальйону ОУН – їх уже восьмеро, і останній – донеччанин Андрій Сірченко з псевдо «Примус», загинув кілька днів тому.
Відкриття виставки було надзвичайно щирим і теплим, бійці і волонтери дякували одне одному і зазначали, що за майже три роки взаємної підтримки здружилися і стали єдиною родиною.
«Допомагаємо цим хлопцям з перших днів війни, – розповіла волонтерка Галина Марчук. – Вони залишили свої сім’ї, малих дітей – щоби захистити нас. Для нас вони вже як рідні, ми з ними на постійному зв’язку. Ми схиляємося перед їхньою мужністю». В організації виставки – допомогли депутати міськради Олександр Пуршага, Юрій Бурега, вперше від мандрів виставки Україною її відвідав високопосадовець найвищого обласного рівня – голова облради Іван Мунтян.
«Низький уклін бійцям добровольчого батальйону ОУН і чернівецьким «Волонтерам за Батьківщину» за те, що організували в Чернівцях фотовиставку «Добровольчий батальйон ОУН. Два роки війни». Це більше, ніж просто мистецька подія. Це те, що пробуджує нашу свідомість, що примушує відійти від буденного сприйняття війни, що робить нас Нацією, – сказав лідер «батьківщинівців області» Іван Мунтян. – Низький уклін рівнянину, добровольцеві Тарасові Козлишину за службу Україні. Низький уклін донеччанину з позивним «Іван Петрович», командирові батальйону ОУН, який мав бути сьогодні на відкритті виставки, але змушений був терміново поїхати – на похорон загиблого побратима. У Чернівцях зараз мешкає його родина – дружина і маленький син Ваня, бо рідна земля окупована Росією. Потиснув ручку цьому маленькому хлопчикові і сказав, що його тато – Герой. Низький уклін волонтерам, які підтримують добровольчі батальйони з першого дня війни – збирають кошти, купують одяг, взуття, спорядження, готують домашні смаколики і везуть на передову. Люди, ви – справжні».
Доброволець Тарас Козлишин: «Війна – це театральне дійство, яке відбувається в тебе на очах і яке не можна переграти»
Тараса Козлишина не мобілізували в АТО. Батька трьох дітей за законом на війну не беруть. І його дружина, сини – 9-ти і 6-ти років, а також трирічна доня чекають свого героя як добровольця. Вперше він пішов на Схід 2015-го, тричі був поранений, в останню ротацію – контужений. Тепер комбат з позивним «Іван Петрович» не дозволяє йому повертатися в бій. Мовляв, за 4 ротації – 4 поранення, тож не треба прагнути повернутися додому в труні. Нині Тарас возить Україною фотовиставку, але звикнути до втрат своїх побратимів не може.
- У нашому батальйоні – 300 осіб, – розповідає Тарас. – Наразі бойовий склад – близько 200, у цей момент на лінії зіткнення – десь півсотні. Решта чекають на ротацію. Загалом війну пройшло вже 600 добровольців. Ротація – 45 днів. Далі перерва, і знову на війну.
Чому саме цей добровольчий батальйон? Тому що цей батальйон зібраний не просто «щоб постріляти», усі його бійці – ідейні націоналісти. Засновником батальйону і головою добровольчого руху Організації українських націоналістів є Микола Коханівський. Ми послідовники ідей українського націоналізму – послідовники Степана Бандери, Євгена Коновальця, Дмитра Донцова, ми за те, щоби в Україні панівною нацією нарешті стали українці. Ми не шовіністи, не антисеміти, на фашисти і не нацисти. Ми нікого не виганяємо з країни, «Україна для українців» – це міф насправді про націоналістів. Це неправда, і ми так не говоримо. Ми запрошуємо до нас в країну представників усіх національностей. У нас лише одна умова: щоби життя цієї країни повинні вирішувати українці. Українці у владі, патріоти, українці, які не розкрадають надра і багатства країни, а примножують.
- Тобто йдеться саме про політичну націю?
- Так, і я вам більше скажу. У нашому батальйоні служать і росіяни – які саме з Росії приїхали, і білоруси, і хорвати, й інші. І вони здебільшого російськомовні. Ти націоналіст не лише тоді, коли розмовляєш українською! Націоналістами були всі в ОУН-УПА, де 70% керівного складу розмовляли російською! Я веду до того, що треба розділяти міфи, створені радянською владою і російською пропагандою, від реальності. Наш комбат, «Іван Петрович» – родом з Донеччини. Він вивіз свою родину звідти, у Чернівцях його чекає дружина з маленьким сином, а він воює добровольцем… Українці – це не лише україномовні. В нас серед україномовних теж є достатньо гнид – як казав Бандера, «не так страшні ті воші, як їхні гниди»…
- Про війну також зараз твориться багато міфів. Що би Ви сказали про війну для людей, які живуть у відносному мирі.
- Війна – це таке, якщо можна так сказати, театральне дійство, яке відбувається в тебе на очах і яке переграти другий раз не вийде. Людина вийшла, зіграла свою роль – і померла. І як би ти не хотів, аби вона залишилася живою, як би не хотів повернути час назад і переграти все по новому – це неможливо. Це дуже страшно. Люди роками і десятиліттями наживали своє майно, набували статки – і тут прийшла війна, яка нищить це буквально за кілька хвилин, за кілька попадань снарядів. Це поламані долі, життя… Скільки в мене особисто є прикладів того, як молода пара мала одружитися – і хлопець загинув. Це страждання і сльози, це матері без синів, це молоденькі вдови. Покалічені, знедолені хлопці, які віддали своє здоров’я, руки-ноги за свою країну. А зараз, повертаючись інвалідами в мирне життя, чують від суспільства «А ми тебе туди не посилали». Знаю по собі: якби я не їздив з цією фотовиставкою – навіть не знаю, чим би займався в мирному житті зараз.
- Як підтримати тих, хто повернувся з війни?
- Можливо, ви чули про флеш-моб «22 віджимання»? Американці підрахували: у них щодня 22 ветерани бойових дій щодня вчиняють самогубство. Так, це певний спосіб привернути увагу до проблеми. Солдати, віддаючи життя і здоров’я за Батьківщину, відчувають, що вони цій Батьківщині не потрібні. Не дай Боже нам дожити до того, що українці почнуть накладати на себе руки тільки через те, що вони тут, в Україні, нікому не потрібні…
- А чому Ви не знаєте, чим би зараз займалися в мирному житті?
- Ну не те щоби «не знаю». Просто мені довелось би займатися звичайними буденними справами. Ходити на роботу. А що я зміню зараз у державі, якщо просто ходитиму на роботу?
- Які завдання виконуєте на фронті?
- Я розвідник. Інколи організовуємо диверсії.
- Серед експонатів виставки – табличка «Донецьк», знята з в’їзду в це місто. Ваша робота?
- Колективна, звісно, але відкручував особисто я (сміється – авт.) Хлопці тримали «вухо гостро», щоб, якщо мене там почнуть вбивати, могли мене звідти витягти. Але це було серед білого дня, практично перед носом у ворога. Усього нас було 6-ро, «Іван Петрович» особисто мене охороняв.
- Що ще з «відчайдушних витівок» можете розповісти?
- Заходили в Донецьк, нападали на позиції ворога. Серед білого дня. Сепаратисти нас, звісно, не чекали – вони ж стріляють по ночах… А ми прийшли вдень. З «Іваном Петровичем», до речі. Він там друге своє поранення отримав. Як трофей, маю звідти георгіївську стрічку, якою вони шийки автоматів обмотують – залишив собі. На згадку.
- Як ставитеся до позиції, що блокада торгівлі з ОРДЛО грає на руку Кремля?
- Категорично проти такої думки. За такою логікою, все «грає на руку Кремля». Давайте платити пенсіям мешканцям ОРДЛО, платити за них комунальні послуги, бо якщо ми цього не робитимемо – у Кремлі скажуть, що ми дуже погані. Це ж абсурд: ми живемо так, аби Кремль про нас нічого поганого не сказав! То я перепрошую, ми країна чи не країна, народ чи не народ? За аналогією: якщо до вас у квартиру прийшов грабіжник, то його не можна чіпати, бо що подумають про вас ваші сусіди? Вони можуть подумати, що ви – хуліган, бо ви затримуєте людину. Доходить до абсурду. А хлопці гинуть. Кожного дня. І дисонанс в тому, що в Києві влада робить все, аби ця війна не закінчувалася, а продовжувалася.
- Справді дисонанс.
- А як можна розцінювати те, що блокаді чиниться спротив саме представниками державних структур? Або те, що Миколу Коханівського досі судять за те, що він свого часу пошкодив пам’ятник Леніну в Києві. І пам’ятника вже нема, і комуністична ідеологія заборонена – а судова справа триває. Абсурд…
- У Вас багато нагород.
- Так (ніяковіє – авт.). За бойове поранення першого ступеню, за бойове поранення другого ступеню (показує – авт.), це нагорода від Івано-Франківської ОДА та облради за заслуги перед Франківщиною, тому що я там проводив вишкіл резервної сотні, це почесний хрест за бойові заслуги, це від Патріарха Філарета – від Української православної церкви, це від Франківської міської ради, а ще – від волонтерів.
- Від держави немає?
- Від держави – жодної. Бо я за законом взагалі-то злочинець. Правда, ще не розшукують – бо якщо вже держава почне розшукувати добровольців, то про що можна буде говорити… А добровольці – це саме ті люди, які в 2014-му стали на захист української армії. Армії не було, а захист країни був. Добровольці захищали. Зараз політику в країні ми бачимо досить радикально. І якщо змін в країні не буде – нас просто потроху почнуть прибирати. Зрештою, як завжди, на жаль, і робили з українськими націоналістами…
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
