Молода вродлива лікарка, яка в соцмережах часто постить власні кулінарні вишуканості. Яка любить фотографуватись у домашньому затишку серед милих порцелянових дрібничок або квітів. Яка тішить своїх друзів-підписників віршами. Яка віддає перевагу яскравим кольорам в одязі і прикрасах. При знайомстві вона не всім і не одразу називає свою фахову спеціалізацію. Каже, що працює лікаркою в лабораторії. Цікавим деталізує, чим саме займається в лабораторії. І лише згодом, коли впевнена, що інформація про професію не вплине на сприйняття її як особистості, уточнює, що вона, Олена БЕСЕДИНСЬКА –лікарка-патологоанатом.
Адже стереотипно – не в останню чергу, завдяки кіно і «чорним» анекдотам, працівники моргу (який навіть у вікіпедії має синонім «трупарня») – це або дебелі «зарізяки», що їм не страшні ні живі, ні мертві, або, навпаки, – худенькі, дрібненькі і цинічні «ботани в окулярах», гострому розумові яких підвладні усі найглибші таємниці небіжчиків. У будь-якому разі, в морзі має працювати чоловік. Але життя дуже відрізняється від кіно.
«Час, коли бравада веселила, минув»
«Перші кілька років роботи в галузі патологічної анатомії, потрапляючи в нову компанію, я одразу називала професію. З моїх вуст лунало «патологоанатом» і вся увага, як чоловіча, так і жіноча, була прикута до мене. Певно, це була юнацька бравада, – згадує Олена Бесединська. –Та згодом я зрозуміла, що це не та увага, якої я прагну. Адже стереотипне уявлення про мій рід занять часом навіть заважає комунікувати. Загалом нас, патологоанатомів, не так уже й багато, а жартів і байок про «найбрутальнішого лікаря», навпаки, як грибів після дощу. Тож усім хочеться розпитати, що є правдою, а що – ні. Та й від співрозмовників багато залежить: хтось реагує спокійно, деякі починають жартувати – найчастіше недолуго. І, відповідно, акценти в такому спілкуванні зміщуються в зовсім неправильному руслі. Відтак зазвичай я розповідаю, в якій саме лабораторії працюю і що входить в мої щоденні обов’язки, оминаючи слово «патологоанатом». Уже згодом я можу розповісти, що лікарі за мікроскопом, які щоденно досліджують біопсійний і операційний матеріал, і є патологоанатомами, а через їхні очі і мозок проходять тисячі пацієнтів, навіть не здогадуючись, що лікарі, які досліджували їхній аналіз, називаються патологоанатомами. От така правда життя. Якщо повернутися до анекдотів на тему моєї професії, то дратують вони дуже, оскільки геть не відповідають дійсності. Можливо, в них є зерно правди – мабуть, насправді десь колись бували, а може, і є, лікарі, які дозволяли собі дії, що згодом ставали джерелом народної творчості. Але це ж не значить, що всі такі. Та іноді я й сама жартую. Але жарти й анекдоти в жодному разі не мають принижувати фах чи особистість – це я одразу зупиняю. Зі мною так пожартувати можна хіба що один раз. Я буваю різка. А загалом приділяю багато уваги боротьбі зі стигматизацією фаху патологоанатома та популяризації моєї професії, яку дійсно дуже люблю і пишаюсь».
«У патологічну анатомію мають іти кращі з кращих»
«Не схиблю, якщо скажу, що патологічна анатомія серед медичних професій – одна з найскладніших, бо дуже об’ємна, – стверджує фахівчиня. – Лікарі-патологоанатоми мають володіти дуже широким спектром знань. Ти мусиш не тільки досконало знати власне патологічну анатомію, а й розбиратися у всіх галузях медицини – у проявах, симптомах захворювань, клінічному перебігу. Тому відбір у нашу спеціальність має бути такий, щоби залучати кращих з кращих. Адже стереотипне твердження, що «помилка патологоанатома ні на що не впливає і хворому вже все одно» – м’яко кажучи, неправдиве. Так само, як і уявлення, що патологоанатоми тільки й роблять, що проводять розтини, які насправді складають не більше п’ятої частини нашої щоденної роботи. Переважно ми займаємось прижиттєвою діагностикою, досліджуючи діагностичні біопсії та тканини, вилучені під час хірургічних втручань.
На кафедрі патологічної анатомії ВДНЗУ «Буковинський державний медичний університет» під час пари
Якось одна колега зауважила, що «ми змушені щоденно виносити вироки». Це буває дуже важко морально. Ти досліджуєш матеріал і встановлюєш, наприклад, діагноз «злоякісного новоутворення», чітко розуміючи, яке випробування чекає на пацієнта попереду. Схибити не можна в жодному разі, адже за твоїм діагнозом стоїть подальша лікувальна тактика лікаря і життя хворого.
У роботі патологоанатома є ще один нюанс, який,напевно, не всі усвідомлюють. У лабораторію зазвичай кур’єр доставляє контейнер із біоматеріалом для дослідження і бланк-направлення, на якому вказано тільки паспортні та клінічні дані. Проводячи дослідження, ми майже ніколи не бачимо самого пацієнта. Наша робота закінчується на встановленні діагнозу. Звісно, правильно встановлений діагноз – це інтелектуальне задоволення, особливо коли випадок складний, але патологоантоми позбавлені головної радості лікаря – побачити очі пацієнта, який одужав і пішов додому».
«Ніколи навіть не замислювалася, що це – «нежіноча» професія»
«Патологічну анатомію викладають студентам на третьому курсі медичного університету. Саме тоді батько, який багато років працював патологоанатомом і підготував не одне покоління інтернів, побачив моє захоплення предметом і хист до спеціальності. Хоча, звісно, це було захоплення не тільки патологічною анатомією, а ще й нашою викладачкою, Елеонорою Миколаївною Александровою – справжньою фахівчинею у своїй царині, кандидаткою медичних наук, доценткою, яка виконувала обов’язки завідувачки кафедри. Харизматична, сильна, вольова, гарна та стильна, дуже розумна – одним словом, гранд-дама. Вона вражала і була прикладом для наслідування. Згодом мені поталанило знову, адже я мала нагоду працювати з легендою патологічної анатомії Буковини – Міліцою Олександрівною Колачовою. Потрапити в коло її учнів та учениць було справжнім щастям, адже вона щедро ділилася знаннями, які накопичила за більш ніж шістдесят років практичної роботи в нашій галузі. Вона вчила якось невимушено: коли цікавий мікропрепарат залишить подивитися, коли потрібну фахову літературу підбере, проконсультує, вкаже на помилку. Міліца Олександрівна – дуже яскрава особистість, з особливим почуттям гумору, яка пропрацювала на ниві патологічної анатомії майже до 87 років. Не можу не згадати про ще одну мою наставницю – Ганну Данилівну Денисову. І якщо батько навчив мене аналізувати та мислити клінічно, то Ганна Данилівна прищепила системний та скрупульозний підхід до роботи з кожним випадком. Зараз я розумію, що саме її методологія вберегла мене від багатьох можливих помилок. Адже дрібниць, які не потрібно враховувати, у патологічній анатомії не буває. Тож самі розумієте, що з такими наставницями мені навіть на думку ніколи не спадало, що патологічна анатомія – це не жіноча професія. Коли у 2005 році я почала працювати в патологоанатомічному бюро, то інтелектуальне ядро цієї організації складали саме жінки, серед яких і вже згадані мною Міліца Олександрівна Колачова, Ганна Данилівна Денисова, а ще Клавдія Іванівна Рупташ та Олена Миколаївна Москалик. Це була планка, до якої я мусила рости, і я робила все можливе, щоб дотягнутись: штудіювала підручники та монографії, відвідувала конференції та майстер-класи, щоденно вчилася у колег, а головне – ніколи не соромилася питати, щоб залишилося якомога менше білих плям на моїй карті патологічної анатомії.
Хоча насправді не одразу все пішло так гладко. Але це не пов’язано зі статтю. Колеги на моєму першому місці роботи,в патологоанатомічному бюро, казали, що я одна з тих, хто найскладніше «входила в спеціальність». Перший розтин, на який я потрапила, навіть не добула до кінця, а вийшла через кілька хвилин із єдиним бажанням: змінити фах. Тато – дуже мудра людина, все розумів і навіть не спробував мене вмовляти, тільки порадив не приймати рішення «на гарячу голову» і спершу поспілкуватися з Елеонорою Миколаївною. Звісно, вона підібрала потрібні слова, які звучать в моїй голові і сьогодні: «Коли ти заходиш в приміщення моргу чи лабораторії, всі емоції та відчуття мусять бути відключені. Перед тобою об’єкт дослідження і єдине завдання – встановити правильний діагноз». Мені ця установка дуже допомогла і згодом навчила дистанціюватися та відсікати все зайве. Ні під час процедури розтину, ні при спілкуванні з родичами померлих, ні при гістологічних дослідженнях я не піддаюся емоціям – умію відмежувати їх від роботи».
«Приватна лабораторія – це можливість професійного зростання»
«Я – представниця лікарської династії, лікарка у третьому поколінні. Тато, Володимир Ілліч Беседінський, працює у галузі патологічної анатомії вже майже сорок років, зараз на посаді заступника генерального директора патологоанатомічного бюро.
Олена з батьками
Бабуся, Олена Олександрівна Беседінська, тривалий час очолювала міський протитуберкульозний санаторій для дорослих. Її не стало, коли мені було десять років, і вона не побачила, що любима онука, названа на її честь, теж здобула фах лікарки. У мене завжди було відчуття, що її знають, люблять і поважають усі Чернівці. Телефон ніколи не замовкав, а квартира була повною друзів, колег, знайомих, родичів, які хотіли зігрітися її добротою та порадитися. Хоч вона і була фтизіатром, та отримати консультацію Олени Олександрівни хотіли пацієнти, здається, всіх терапевтичних напрямків, а може, і не тільки. Тато завжди пригадує, що у мене навіть очі горіли по-особливому, коли на початку одинадцятого класу я повідомила, що буду лікаркою, як бабуся. Це було абсолютно усвідомлене та самостійне рішення, яке я прийняла ще в дитинстві і про яке батьки навіть не здогадувалися.
Після закінчення медичного університету, проходження інтернатури та тринадцяти років роботи в патологоанатомічному бюро, я отримала пропозицію від приватної лабораторії. Зваживши всі «за» і «проти», зачинила одні двері і відчинила другі, за якими були зовсім інші перспективи. Медицина розвивається дуже стрімко і, здається, з кожним днем можливості лапароскопічних та ендоскопічних методів розширюються, лікарі отримують змогу взяти прицільну біопсію із тих органів і тканин, до яких доступу раніше не було. І звісно, це великий виклик для нас, лікарів-патологоанатомів, адже подальше дослідження біоптату (матеріалу, забраного під час проведення процедури біопсії) та встановлення діагнозу – саме наше завдання. На жаль, фінансування державних патбюро було і залишається таким, що про розвиток галузі важко говорити. Працюючи в приватному закладі, я отримала можливість організувати зовсім інший рівень проведення гістологічного дослідження біопсійного матеріалу. Окрім того, діагностично важкі випадки ми консультуємо у колег з Німеччини».
«Викладацької роботи без практики не уявляю»
«Сьогодні я працюю в двох патогістологічних лабораторіях – Діагностичного центру «Букінтермед» і КНП «Міська лікарня №1» – та викладаю на кафедрі патологічної анатомії ВДНЗУ «Буковинський державний медичний університет», виконую кандидатську дисертацію під керівництвом д.мед.н, професора Ігоря Святославовича Давиденка. Я дуже вдячна йому, що свого часу він запропонував мені поєднати практичну роботу з викладацькою та підштовхнув до роботи з англомовними студентами-іноземцями, довіривши викладати «Секційний курс» п’ятикурсникам. Це велика відповідальність, адже я працюю зі студентами, які вже засвоїли «ази» патологічної анатомії на третьому курсі і пройшли більшість клінічних спеціальностей. Переді мною ж стоїть завдання сформувати у них клінічне мислення, вміння виявляти причинно-наслідкові зв’язки та будувати діагноз. А ще на кожній парі, від кожного студента можна навчитися чогось нового. Вони часто питають те, над чим досі навіть не замислювалася. Це – свіжий погляд на спеціальність. Але викладацьку роботу без практики теж не уявляю.
Пропрацювавши тринадцять років в патологоанатомічному бюро, яке обслуговує лікувальні заклади Чернівецької області, я отримала не лише глибинні знання в патологічній анатомії, а й бачення загальної картини галузі охорони здоров’я нашого регіону. Насправді це настільки цікаво, що я пройшла спеціалізацію і отримала ще один фах «Організація та управління охороною здоров‘я».
«Медична освіта обмежує»
«Обравши фах лікаря та реалізуючи себе на ниві патологічної анатомії, одного разу я відчула, що мені цього мало. Я прагнула розвиватися в інших напрямках. В якийсь момент навіть було відчуття, що медична освіта мене обмежує. Я почала шукати себе і зрозуміла, що всі обмеження тільки в моїй голові.
Відтак я веду рубрику «На каву з Оленою» в газеті «Здоров’я Буковини». Мені завжди хотілося показати, якими багатогранними та неординарними особистостями є мої колеги. І я отримала таку можливість. Під час кожного інтерв’ю наче занурююсь у світ іншої людини. Ніколи не знаєш, що ховається за «фасадом» серйозного образу, а там найцікавіше – сама людина. І якщо для журналістів це – рутина, то для мене – шквал емоцій і часом навіть якийсь зовсім дитячий захват.
А ще навчаюся на третьому курсі юридичного факультету нашого національного університету. Так, однієї освіти мені виявилося мало (сміється – авт.). Я прагнула отримати знання, які дозволять зрозуміти основи функціонування суспільства та виявляти причини його «хвороб». Так само як патологічна анатомія в медицині. Розумієте, я розглядаю суспільство як єдиний людський організм. Я дуже ретельно зважувала, яку здобувати другу освіту – юридичну чи економічну. Зупинилася на юридичній».
«В медицині жінок працює більше»
«Мені здається, що медицина насправді має «жіноче обличчя». Якщо в політиці 30% гендерна квота – це нагальна потреба для жінок, то для медицини такі квоти не є актуальними, принаймні в Чернівецькій області. Донедавна наш профільний департамент очолювала жінка, багатьма медичними закладами керують жінки, вони є керівницями кафедр, завідувачками відділень, координаторками напрямів… На жаль, середній і молодший медперсонал – це переважно жінки: і врахуйте, що це найменш оплачувана та найважча ланка. Думаю, для керівного складу в медицині головне – знання, вміння, а наші фахівчині не поступаються нікому».
«Громадська діяльність – невід’ємна частина мого життя»
«Наскільки незахищеними та вразливими є медичні працівники, суспільство зрозуміло тільки сьогодні, опинившись перед обличчям COVID-19. І хотілося б вірити, коли все мине, що про медиків не забудуть ані можновладці, ані звичайні люди. А от для нас з колегами це питання надзвичайно гостро постало ще в 2016-му, і саме тоді прийшло усвідомлення, що на Буковині немає організації, яка б об’єднувала медичних працівників (і це не мала бути профспілка). Так була створена громадська організація «Буковинська медична громада», яка зібрала під своїм дахом медпрацівників, студентів-медиків та людей, дотичних до медицини. Згодом напрямки діяльності організації значно розширилися і сьогодні наша робота спрямована не тільки на медпрацівників. Займаємось благодійністю, у минулому році за підтримки Всеукраїнської ініціативи «Активна Громада» від Інституту «Республіка» та Національного Демократичного Інституту (NDI) реалізували проєкт «Академія сортування сміття», активно займаємося санітарно-просвітницькою роботою, три роки поспіль до Шевченківських днів проводили флеш-моб «MedicalShevchenko», який у цьому році об’єднав більше 150 медичних працівників із понад 50 лікувальних закладів 18 областей України, науковців та студентів п’яти медичних вишів. Із самого початку при «Буковинській медичні громаді» активно функціонують молодіжна секція та жіночий клуб.
З Наталією Делієвою, головою ГО «Асоціація жінок України «ДІЯ» під час IV Міжнародного гендерного форуму «Дієва жінка», 14.09.2019 р., м. Одеса
Останній став своєрідною менторською платформою для фахівчинь нашого краю. Ми організовуємо зустрічі з успішним буковинками, які діляться з членкинями клубу секретами своїх досягнень та різноманітними лайфхаками. А ще такі зустрічі слугують прекрасною можливістю для нетворкінгу. В 2018-му та 2019-му роках до дня медичного працівника ми організовували фотовиставку «ЇЇ Величність МЕДИЦИНА», в якій брали участь медичні працівниці Чернівців. Ми прагнули привернути увагу суспільства до ролі жінки у медичній галузі і, переконана, нам це вдалося.
Підготовка до фотовиставки «Її Величність МЕДИЦИНА -2019», 06.06.2019 р.
Певно, 2016 рік був для мене знаковим і багато в чому змінив вектор руху. Я вже казала, що, прагнучи реалізуватися не тільки в професії патологоанатома, шукала можливості. Так мені на очі потрапило оголошення на місцевому сайті, де буковинок запрошували до участі у проєкті «Побудова жіночого політичного лобі в Україні». До цього я не мала подібного досвіду і як проходить відбір не розуміла. У мене навіть не було жодного бекграунду у громадській діяльності, винятково неймовірне бажання долучитися до проєкту. Отримавши відмову, я настільки наполегливо дзвонила і писала координаторкам у Чернівецькій і Хмельницькій областях, що, коли випадково звільнилося одне місце, я отримала запрошення і через два роки стала випускницею цього проєкту!
З Патрицією Шморгун-Гаврилишиною, донькою економіста і мецената Богдана Гаврилишина під час відкриття у Києві програми Молодь змінить Україну 2019, учасницею якої була Олена Бесединська
У 2018-му та 2019-м роках стажувалася за цим напрямком у Польщі, працюю на громадських засадах помічницею депутата Чернівецької міськради».
«Я завжди думала, що «фізик», а виявилося – лірик»
«Багато років я жила з переконанням, що гарно викладати свої думки на папері і писати вірші – це не моє. А одного дня букви самі лягли в слова, речення, рими. Я почала вести власний блог у соціальній мережі, рубрику в газеті та іноді писати вірші. Знаєте, є умовний поділ людей на «фізиків» та «ліриків»? Так от більшу частину життя я прожила з переконанням, що з моїми технічним складом розуму та аналітичним мисленням, звісно, є «фізиком», і раптом виявилося – «лірик». Якось зустріла свою улюблену шкільну вчительку зарубіжної літератури Лідію Василівну Пастухову (я закінчила найкращу чернівецьку гімназію №4) і почала ділитися своїм відкриттям. Така новина Лідію Василівну геть не здивувала і я почула «це завжди було і так зрозуміло» (сміється – авт.)
Суцільна лірика :)
Люблю тішити близьких різноманітними кулінарними витребеньками. Це у мене в крові. У нас вдома завжди було смачно. Кулінарні шедеври готували обидві бабусі, мама, у мого прапрадіда по маминій лінії до революції була власна кондитерська. Так що хлібосольність у нас, мабуть, родинна. Буває, дивишся впівока якесь кулінарне шоу, а в голові одразу виникають варіанти, що чим можна замінити, чого додати, які спеції – і виходить гастрономічний шедевр. Не можу пояснити, як це вдається – просто є всередині. А ще невід’ємною частиною будь-якого кулінарного шедевру є гарна подача страви. Порцеляновий посуд, серветки, скатертина роблять картину повною та довершеною».
«Коли хочеш якусь річ – шукаєш варіанти, як її зробити»
«Люблю старовинні речі, колекціоную фарфорові дрібнички, вироби з срібла, міді, бронзи. Щось залишилося ще від бабусі, щось купуємо зараз. Колекціонування та походи на брокант («блошиний ринок») – це певною мірою пристрасть. Трапляються унікальні речі, але вони потребують реставрації. Та оскільки не знайома з реставраторами в Чернівцях – реставрую сама. Наприклад, купила дуже гарну статуетку, яка відображає мисливську сценку з кабаном, але в нього відбиті передні лапи. То я їх сама зробила, прикріпила, розмалювала, спершу відшукавши в інтернеті світлину оригіналу. Або придбала фігурку оленя, але в нього відламався ріг. Це робиться з так званого «холодного фарфору» – він готується з простих компонентів (клей ПВА, вазелінове масло і кукурудзяний крохмаль).
З кулінарним шедевром – серед порцелянових дрібничок
Спочатку пробувала використовувати полімерну глину, але не виходило правильно розрахувати температуру. Виліплюю потрібну форму, воно застигає,потім приклеюю і розмальовую. Кольорове вирішення – дуже цікавий процес, тому що фарби для цього так запросто не купиш, відтінки треба підбирати, змішувати. Професійно ж я цього не вчилася. Звісно, якусь складну реставрацію я не осилю, але такі прості речі – цілком. Відновлюю лакове покриття на старовинних дерев’яних речах. Якщо хочеш річ – починаєш шукати варіанти, як довести її до ладу. А загалом процес реставрації заспокоює, наче медитація.
Із моїх «старовинностей» пишаюся подарунком уже згадуваної мною Міліци Олександрівни Колачової. На черговий мій день народження вона подарувала мені мікроскоп свого батька, відомого в Чернівцях терапевта. Латунний, з бінокулярною насадкою, що дуже рідкісно для мікроскопа, якому вже більше ста років. Звісно, в роботі я його не використовую, бо це скорше музейний експонат. Це знаковий подарунок для мене, адже для кожного патологоанатома мікроскоп – річ особлива. Ми – «очі» лікарів-клініцистів у людському організмі. І бути цими очима нам допомагає саме мікроскоп, тож від його якості, можливостей збільшення залежить якість нашої роботи… Пригадую, як колись перед 30-літтям поділилася з батьками мрією про новий мікроскоп. І батьки подарували! Зараз він уже, може, не найсучасніший, але до сьогодні служить мені вірою і правдою».
«Дєвочка» – це я. І «дєвочка» сказала правильно»
«Я майже не стикалася з несприйняттям мене як спеціалістки через зовнішність чи молодий вік, – каже Олена. – Хіба що ще в інтернатурі. Або по телефону – у мене «не дуже дорослий» голос. Але буває дуже смішно, коли спочатку спілкуєшся телефоном, а потім співрозмовники приходять в лабораторію особисто і щось уточнюють: «А ваша дєвочка казала…» – тоді пояснюю, що «дєвочка» – це я. Або коли відбувається консиліум з професором, і він на перепитування пацієнта відповідає: «Так, дєвочка все сказала правильно».
Насправді ж переконливість чи довіра залежить не від зовнішності, не від статі, а від того, як ти спілкуєшся, як умієш переконати. Ось щойно повз нас на велосипеді проїхав хлопець, у якого волосся зібране у хвостик (ми спілкувалися, сидячи на лавочці на вул. Кобилянської в центрі Чернівців, і постійно відповідали на привітання знайомих – авт.). Це мій колега, також патологоанатом. У нього ще й борода у дві косички заплетена. Хіба це якось впливає на його фаховість?
В мене є подруга, яка жартує (і цей жарт я сприймаю), що «її сімейний лікар – патологоанатом». Бо насправді і вона, і інші друзі, буває, звертаються за порадами щодо скарг, діагнозу, лікування. Звісно, я не клініцист, але це більше питання довіри до мене як лікарки. Тай медицина у мене в крові, а лікарська інтуїція, певно, закладена на генетичному рівні. Тому це виключно питання довіри до мене, і щиро сподіваюсь, я буду її виправдовувати і в майбутньому».
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews
