Хто допоможе в його будівництві? Краяни, себто самі потопельники, та благодійники-меценати!
У Чернівецькій області понад півтори тисячі онкохворих із четвертою стадією раку потребують постійного медичного догляду та вчасного знеболення. А в краї досі немає хоспісу. Тому люди в страшних муках помирають удома, іноді так і не дочекавшися чергової дози знеболення. Та «Кожен має право на достойне життя і достойну смерть без болю і страждань», – переконані Олександр ЛЯШКО, обласний позаштатний спеціаліст з паліативної та хоспісної допомоги, й Анатолій ГОНЦА, головний лікар Чернівецького обласного онкодиспансеру. Проте на Буковині в найближчі 5 років хоспісу, ймовірно, не буде.
Олекандр Ляшко: – Паліативна та хоспісна допомога – це система медичних, соціальних, психологічних заходів, метою яких є забезпечення максимально досяжної якості життя пацієнтів з невиліковними хворобами та обмеженим прогнозом життя. Наразі чимало паліативних онкохворих отримують медичну допомогу у звичайних відділеннях онкодиспансеру.
Анатолій Гонца: – Відповідно до проектно-кошторисної документації, двоповерхове приміщення хоспісу розраховане на 50 ліжок: п’ять дитячих, п’ять – денного стаціонару та 40 – ліжка постійного перебування хворих. Щоби все це втілити в життя, тільки на будівельно-монтажні роботи треба витратити щонайменше 15 мільйонів гривень. Наразі таких коштів у краї немає. Є лише спеціально виділена ділянка землі на території онкодиспансеру, де й плануємо будувати хоспіс. Тут же хотілося би звести невеличкий готель для родичів, які, можливо, мешкають не в Чернівцях і на кілька днів зможуть приїхати провідати хворого. І головне – виїзні бригади, які зможуть обслуговувати ще 100-300 пацієнтів на дому.
– Перебування у хоспісі буде платним?
А.Г.: – Ні, хоспіс повинен існувати за рахунок держави та благодійних організацій, тому перебування й лікування в ньому абсолютно безкоштовні. Платним буде лише готель для родичів.
– Щоби інкурабельного, тобто невиліковного, хворого покласти до хоспісу, йому, мабуть, треба повідомити діагноз…
О.Л.: – Я переконаний, що за будь-яких обставин пацієнт повинен знати свій діагноз. Якщо це онкологічно хворий – навіть стадію свого захворювання. Інша справа – слід обрати правильну форму для оголошення цього діагнозу. В цьому, власне, лікарям допомагають психотерапевти.
А.Г.: – Хоспіс – це не будинок смерті, а будинок життя. Хворі не перебуватимуть тут постійно. Вони оформлятимуться сюди на тиждень-два, аби отримати ширший спектр допомоги, дати можливість близьким, які не відходили від нього вдома, трішечки перепочити.
– Чи правильно говорити про те, що в хоспісі пацієнти головним чином отримуватимуть якісне знеболення?
А.Г.:– Як показує світова практика, до штату хоспісу входять онколог, терапевт, психолог або психотерапевт, медсестри, хірург, фізіотерапевт і рентгенолог. Тобто хворим надаватиметься цілий спектр допомоги.
О.Л.: – Больовий синдром у паліативних хворих – це не просто постійне відчуття болю, а цілий клубок відчуттів та емоцій, які виснажують фізично й емоційно. Тому, кажучи про знеболення, поряд з препаратами, які знімають біль, обов’язково призначаються сильнодіючі седативні ліки, що знімають тривожність, депресію, очікування біди. Бо, власне, наш організм так влаштований, що гнітючі думки посилюють відчуття того болю, що вже є.
До Всесвітнього дня хоспісної та паліативної допомоги в Обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Михайла Івасюка відбувся «круглий стіл», який зібрав медиків, священиків, громадськість.
Щороку в Україні помирає 700 тис. наших співвітчизників. 500 тис. із них потребують опіки та допомоги наприкінці життя. Це не лише онкохворі та літні люди, а й хворі на СНІД, серед яких багато молоді, та хворі на цукровий діабет і туберкульоз.
Чимало таких нещасних і в нашому краї. І хоча розмови про створення хоспісу в області ведуться давно, орієнтовний прогноз його появи, на думку Анатолія ГОНЦИ, головного лікаря Чернівецького онкодиспансеру,– 2015 рік. І це у кращому випадку. Принаймні, він на це сподівається.
Хоспіс – спеціалізована медична установа для догляду за невиліковними людьми наприкінці їхнього життя. Варто усвідомити, що йдеться не про будинок смерті, а про будинок життя. Тому він повинен бути комфортним як для хворих, яких там навчають не боятися смерті, так і для родичів, які отримують там моральну, духовну та психологічну підтримку.
На території нашої держави діють лише 20 хоспісів, перший з’явився у Львові. Але типового європейського хоспісу в Україні досі немає.
– Із проблемою страдницької смерті нині зіштовхується кожна третя, а то й друга людина в Україні, – розповіла Наталя ШКВАРКОВСЬКА, завідувачка відділенням відновного лікування онкодиспансеру. – Та нині в Україні лише 10% хворих, які потребують паліативної допомоги, перебувають на стаціонарному лікуванні. Решта опиняється з цією проблемою сам на сам.
І хоча паліативна допомога може надаватися разом із допомогою, спрямованою на одужання, але її мета не лікування, а піклування. Саме така філософія була закладена знаменитою Сесілією Сандерс, медичною сестрою, відтак лікарем і письменницею, основоположницею сучасної концепції паліативної допомоги. Саме вона у далекому 1967 році створила у Великій Британії перший хоспіс.
Невід’ємним елементом паліативної допомоги є духовна підтримка. «Молитва суттєво допомагає у лікуванні тяжкохворих», – стверджує головний лікар онкодиспансеру. Чи не тому на його території вже тривалий час діє каплиця Святого Пантелеймона – святого, який опікується хворими, де щодня працює отець Юрій. Учасникам круглого столу він розповів, що Святе письмо подає хворобу як один із способів спасіння людей.
– Недуга – не вирок, – наголосив священик. – А першочергове наше покликання – зуміти це пояснити хворому. Та ще поспівчувати йому від щирого серця, бо якщо ми не в змозі вмираючому допомогти, то, вислухати його мусимо…
Лідія КИРИЛЮК, «Версії»
– Чи доступний нині таблетований морфін?
О.Л.: – Так, його можна придбати в аптеках, які мають дозвіл на продаж наркотичних лікарських препаратів. Переваги морфіну в таблетках очевидні: відпадає потреба щоразу викликати «швидку», запастися ліками можна на 10-15 днів, а таблетований препарат пролонгованої дії позбавляє болю на триваліший час – до 10 годин.
– Отже, сьогодні хоспіс є лише на папері? А де братимете кошти на його зведення?
А.Г.: – Ми хочемо створити фонд, на рахунки якого усі небайдужі зможуть перераховувати гроші. Єдине, чого побоюємося – це спекуляцій на цій темі. Два роки тому мені розповідали, що по домівках чернівчан ходили невідомі люди і просили жертвувати гроші на зведення хоспісу в Чернівцях. Хто вони такі – гадки не маю. На той час ми навіть проектно-кошторисної документації на хоспіс ще не мали.
– А не боїтеся закидів на кшталт: гроші варто витрачати не на хоспіс, а на ранню діагностику і сучасне обладнання клінік?
О.Л.: – За будь-якого рівня діагностики та розвитку медицини завжди будуть люди, яких неможливо врятувати, але яким можна допомогти. На жаль, від невиліковної хвороби застрахуватися неможливо. І коли вона приходить на поріг, доводиться робити вибір: страждати самому і змушувати страждати своїх близьких у домашніх умовах, чи відправлятися до спеціалізованого закладу, в якому, крім кваліфікованої медичної допомоги й догляду, є ще й нормальна психологічна атмосфера. Хоспіси потрібні так само, як і лікарні. Це – аксіома.
Олена ТИМОФІЙЧУК, «Версії»
