Для початку кілька цифр і фактів. Україна є четвертою у світі за кількістю лікарняних ліжок на одну людину та другою в європейському регіоні за середнім рівнем тривалості госпіталізації. Кількість лікарів та медичних сестер в Україні більша, порівняно з країнами ЄС.
Ці факти легко вводять в оману, що начебто медична допомога в Україні справді зараз наближена до пацієнта. Але в них прихована величезна хиба – дуже низька якість медичних послуг. Саме якість медичних послуг сьогодні віддаляє від пацієнта медичну допомогу. Саме за якістю медичних послуг люди мусять їздити до інших міст, обласних центрів та столиці, хоча в їхньому місті, під боком, є багато лікарень, а ТАК не має бути.
Як у сусідів?
Як виглядає більшість медзакладів в Україні сьогодні, всі ми чудово знаємо. Це – малопотужні та малозавантажені лікарні зі зношеними основними фондами та застарілим технічним оснащенням. Для порівняння: головні вимоги до лікарні вторинного рівня в Німеччині, Фінляндії та Великій Британії – це охоплення населення не менш 100 тис осіб, не менше 4 тис оперативних втручань та не менше 400 пологів на рік, станції швидкої допомоги мають бути розташовані таким чином, щоби шлях до пацієнта не перевищував 10-15 хв, а працювати лікарні мають 24 години на добу 7 днів на тиждень.
В Україні ж є багато лікарень, де ці показники менші вдвічі. Держава «спалює» великі кошти, утримуючи площі, розраховані за нормативами 70-х років минулого століття. Наприклад, в місті Славутич лікарню ще за часів СРСР сплановано на 100 тис. населення, хоча реально в місті мешкає 25 тис. осіб. Там досі є велике пологове відділення, де один лікар приймає пологи один раз на 10 днів. Але на кошти платників податків утримуються та опалюються всі 6 великих корпусів цієї лікарні.
Пенсіонери у пологовому відділенні
У підґрунтя нової філософії побудови галузі охорони здоров’я покладені ринкові механізми. Так з’явився крилатий вислів про те, що «гроші ходитимуть за пацієнтом», а держава оплачуватиме лише конкретну послугу.
«Коли я відвідую лікарні в регіонах, дуже рідко бачу там пацієнтів. Стоять порожні відділення. Тобто, якщо ми почнемо платити за послуги, ці відділення просто не зможуть існувати, їх ніхто не буде утримувати. Тож для того, щоби запровадження страхової моделі на вторинці ні для кого не стало шоком, ми хочемо їх підготувати. Наша мета – впорядкувати мережу, щоб у пацієнта був гарантований доступ – фізичний і часовий – до якісної послуги», – зазначає заступник міністра охорони здоров’я Павло Ковтонюк.
Тепер не МОЗ, а ОТГ самостійно визначають, які медзаклади треба зміцнити, а які –перепрофілювати, залежно від потреб громади. Місцеві громади вирішують, чи утримувати велике пологове відділення там, де більшість населення – пенсіонери, що потребують реабілітації після інфарктів чи інсультів або соціального догляду.
Хто за старшого, або Усе вирішують місцеві громади
Процес формування округів має свою етапність і часові рамки. Перше завдання – сформувати самі округи, тобто окреслити їхні географічні межі. Друге – зібратися громадам у межах округу, створити Госпітальну раду й планувати на підставі аналізу того, що є. МОЗ зі свого боку, визначає, яким у майбутньому має бути навантаження на лікарні, щоби їхні послуги відповідали сучасному рівню. І тепер від громад, які є власниками медичної інфраструктури, залежить, як поступово вийти на ці національні стандарти.
Критерії формування округу є суто технічними: округ повинен мати такі межі і такий набір закладів, щоб у перспективі на його основі можна було створити ефективну й сучасну медичну мережу замкненого циклу, а саме:
– наявність на території принаймні однієї лікарні інтенсивного лікування (першого чи другого рівня);
– у разі наявності лікарні другого рівня – охоплення території з населенням мінімум 200 тис. осіб, а в разі наявності лише лікарні першого (базового) рівня – 120 тис. осіб;
– можливість доїхати до лікарні інтенсивного лікування з будь-якої точки округу за 60 хв.
Потік пацієнтів
Після формування географічних меж округів розпочинається поступовий процес їхньої розбудови у співпраці з місцевою владою. 2017-го місцевим радам кожного округу (районним, міським, ОТГ) запропоновано створити спільний майданчик для координації рішень та розробки спільної позиції щодо майбутнього округу – Госпітальну раду. До неї увійдуть представники кожного міста обласного значення, району та ОТГ госпітального округу пропорційно до кількості їхнього населення.
Ради госпітального округу повинні розробити багаторічний план розвитку округу, в т.ч. обрати перелік перспективних закладів вторинної допомоги, які вирішать розвинути до рівня Рамкових вимог МОЗ. Вибір перспективних лікарень здійснюється на основі маршрутів пацієнтів у межах округу, демографічних показників, що дозволить визначити очікуване навантаження на кожний із закладів. Іншими словами, буде обрано ті заклади, до яких має сенс переспрямувати потік пацієнтів з точки зору медичної ефективності.
Лідери та аутсайдери процесу
Сьогодні в Україні створення госпітальних округів проходить із різною динамікою. Ті області, які вже сформували їх, перейшли до наступного етапу – обрання госпітальних рад і підготовки планів розвитку округів.
На сьогодні Уряд затвердив межі округів 13 областей: Дніпропетровська (5 округів), Житомирська (4 округи), Запорізька (5 округів), Київська (4 округи), Луганська (3 округи), Полтавська (4 округи), Рівненська (3 округи), Тернопільська (4 округи), Херсонська (4 округи), Хмельницька (3 округи), Чернігівська (4 округи), Чернівецька (3 округи) та м. Київ (1 округ). Ще три області – Івано-Франківська, Черкаська, Кіровоградська – проходять погодження у центральних органах виконавчої влади.
А от у решті регіонів цей процес потонув у політичних дебатах. Показово: там, де виникають скандали і люди начебто самі виходять на мітинги проти створення госпітальних округів, дуже помітною є рука політиків, які створюють соціальну напругу для підвищення власних рейтингів. Є й таки регіони, які намагаються довести свою «унікальність», наполягаючи, що там має бути мінімум 10 округів. І жодні аргументи про те, що лікарня, де приймають 120 пологів на рік, а лікар бачить пацієнта кілька разів на місяць, просто небезпечна для життя, – їм не указ.
До того ж, після впровадження страхової моделі медицини та переходу на оплату за медичну послугу і пролікований випадок, ці заклади не зможуть набрати достатньо пацієнтів, щоби утримувати себе й платити достойну зарплату лікарям.
Отже, створювати госпітальні округи мають фахівці в галузі охорони здоров’я, а не депутати різних калібрів, що на свій розсуд радять, яку лікарню залишати, а яку ні.
Що очікує на лідерів та аутсайдерів процесу?
Перші отримають інвестиції в дороги та інфраструктуру. До речі, 22 госпітальні округи в 9 областях України вже подали заявки на ремонт 3600 км доріг, визначених ключовими для потрапляння до лікарень. Наразі папери вже у Мінфіні та «Укравтодорі» на погодженні. 16 регіонів, які встигнуть розробити перспективні плани та потрапити до бюджетного процесу, зможуть рухатися вперед і вже наступного року запустять процес переходу первинки і вторинки на оплату за медичну послугу.
На аутсайдерів процесу очікує нинішній стан фінансування й подальша стагнація. Шкода лише, що їхніми заручниками залишаться прості люди.
