Факультативний курс «Кроки по життю», розроблений на основі «Програми 15» організацією «Благополуччя дітей», експериментально втілюється в Чернівцях за сприяння благодійного фонду «Нова сім’я».
Курс, де дізнаєшся про те, про що ніяково питати деінде
Діти не стають дорослими раптово, в один день. І якщо їм до повноліття закривати долонями очі, коли в телевізорі кіногерої цілуються, то все одно про поцілунки вони дізнаються значно раніше за свій 18-й день народження. Так само уникаючи розмов про секс, наркотики чи насилля – ми не зможемо прибрати ці явища з життя. Тому говорити про них – і не тоді, коли вже доводиться розгрібати наслідки, а у процесі дорослішання дітей, коли у них виникає багато питань, відповідати саме вчасно – просто необхідно. Не всі батьки до цього готові. Та що приховувати – далеко не всі педагоги знають, як це робити правильно і делікатно, а не зверхньо, повчально і тому безрезультатно…
Тож експериментальний факультативний курс «Кроки по життю», який вперше цього року запроваджений у двох чернівецьких школах – це справжня знахідка для старших школярів і школярок. Там – про все те, про що ніяково питати у батьків і соромно зізнаватися, що не знаєш, у компанії однолітків чи трохи старших. Адже так хочеться видаватися дорослими і досвідченими…
Учитель міської 33-ї школи Віталій Мельничук до минулого року і не уявляв, що стане викладачем факультативу з профілактики ризикованої поведінки.
Як фахівець з технології будівництва, уже впродовж 17 років веде у школі предмет трудового навчання. Звісно, вивчав психологію в університеті – але на рівні, необхідному для викладання неспеціалізованих предметів. Ну ще має чималий досвід позакласної роботи з дітьми: працює також у обласному центрі туризму, де відповідає за національно-патріотичну гру «Джура». А в цій грі немає «начальників» і «підлеглих», є тільки взаємна повага і всі – друзі. Навіть звертаються одне до одного «друже», «подруго». Тож 39-річний Віталій Петрович завжди вмів бути для дітей не тільки наставником, а й другом, якому можна довіряти.
Саме тому, через цю його здібність, керівництво школи обрало саме його, щоб відправити на тренінг і отримати сертифікованого фахівця з профілактики ризикованої поведінки школярів. Таких фахівців з цього спеціалізованого курсу «Кроки по життю» у місті двоє – Віталій і його колега з ліцею №3 Ганна Борисівна Грицюк, яка працює заступницею директора з виховної роботи. Вони обоє пройшли тренінг і тепер втілюють цей курс у своїх навчальних закладах, а за потреби – допомагають одне одному, адже бувають ситуації, з якими жінка впорається краще, ніж чоловік, і навпаки.
- Я дуже радий, що адміністрація школи зацікавилася цим курсом і погодилася на такий експеримент, – зазначає Віталій Мельничук. – Адже проблема є: підлітки – вони вже майже дорослі, але в багатьох надважливих життєвих питаннях зовсім необізнані. Тому потрібно вчасно поінформувати їх про те, що доросле життя – це не лише самостійні рішення, а й відповідальність за них, і наслідки, і як чинити, щоб ці рішення приносили радість, а не проблеми. Трохи остерігався, чи «потягну» сам таке завдання – але разом з тим, дуже цього хотів, адже маю доньку підліткового віку і знав, що їй цей курс буде дуже корисним. Перший експериментальний курс добігає кінця разом з навчальним роком – і думаю, вже можна впевнено казати, що він був вдалим.
Від знайомства – до усвідомлення того, що «життя – найцінніше»
Отже, після триденного семінару-тренінгу, на якому досвідчений педагог поглибив свої знання в окремій специфічній сфері, курс «Кроки по життю» розпочався у двох чернівецьких школах.
- Курс – винятково добровільний, – розповідає Віталій Петрович. – Спочатку його погодили з батьками. Відмов не було. Думаю, що я знайшов підхід і до батьків і зрозуміло доніс, що це таке буде. Ніхто не сказав, що це непотрібно. Та й справді: у Європі й Америці подібні курси давно впроваджуються, і в них нічого немає ні кримінального, ні смішного, ні страшного, навпаки – вони допомагають молоді. Тому для нас це вже на просто актуально, а, може, навіть трохи запізно, давно потрібно було його запровадити…
Програма курсу – покрокова, розрахована на 32 заняття – по одному щотижня. Починаємо із знайомства – одне з одним і з самим тренінгом. Вчимося говорити – адже багато дітей соромляться не лише озвучувати проблеми, а й узагалі висловлюватися. Вчимося слухати – дослуховувати, не перебивати. Вчимося довіряти. Будуємо ефективне спілкування.
Згодом говоримо про здоров’я і його цінність. Про те, як за ним слідкувати, берегти, чому це важливо.
Далі – цікавіше, – усміхається вчитель, – про любов та відповідальність. Про перше кохання, про кохання загалом і його прояви. Про будову чоловічої і жіночої репродуктивної системи, про статеве дозрівання і пов’язані з ним зміни у фізіології і психіці, про майбутнє батьківство і про контрацепцію. Про хвороби, які передаються статевим шляхом – в тому числі, ВІЛ/СНІД, і як від них уберегтися. Звісно, і про алкоголь і наркотики, їхню дію на організм і що може трапитися під їхнім впливом. З батьками про це точно мало хто говорить. Тому завдання тих, хто працює з дітьми в цьому напрямку – розказати, застерегти, вберегти. Так ми доходимо до середини нашого курсу.
Згодом говоримо про насильство – адже нерідко навіть насильство діти сприймають як норму, якщо іншої манери спілкування і співжиття не знали. Тож – яким воно буває, що таке цькування і як від цього вберегтися. Наступна тема, тісно пов’язана з попередньою – людська особистість і гідність. І піком програми є тема «Моє життя – моя відповідальність». Де головна думка – що життя – це найдорожче.
Після проходження курсу передбачені підсумкові заняття, на яких з’ясуємо, що сподобалося, а що видалося заскладним, зробимо висновки. Щоб не вийшло, що «вчитель собі поговорив, а діти собі роблять своє»: дитина обов’язково має взяти щось для себе з цього курсу.
Навіть вимушена «дистанційність» курсу дає незрівнянно більше «плюсів», ніж якби його не було
– У цьому експериментальному курсі займається 24 дитини – більшість із 9-го класу, і я «довантажив» групу охочими восьмикласниками, – продовжує вчитель. – Курс відрізняється від уже відомої в школах міста «Програми 15», у якій задіяні разом з дітьми і їхні батьки. Але у нас батьки певною мірою також ознайомлені з курсом – спочатку ми проводимо з ними короткі батьківські збори, де інформуємо про те, що пропонуємо для вивчення з дітьми, надаємо перелік тем, анкети для заповнення, і саме батьки дають згоду на участь дітей у курсі. Так само хочемо дізнатися від батьків, як вплинули «Кроки по життю» на дітей, на їхні стосунки з родиною, чи змінилася дитина, чи пішли заняття їх на користь. Для цього проведемо опитування після завершення курсу.
Розпочали його від жовтня – у вересні зазвичай школи «утрясають» розклад, розбираються з годинами, адміністрація шукала час і місце, щоб не перезавантажувати дітей. За місяць остаточно вирішили, що «крокуємо по життю» з нашою групою щопонеділка з 15 до 16 години.
Трохи змінилися наші плани і формат роботи через пандемію COVID-19. Лише кілька занять вдалося провести очно, решта – дистанційно. За правилами курсу, ми мали би в окремій класній кімнаті розставити стільці колом, це мало б бути просте живе спілкування у дружній атмосфері. Натомість нас розділяє монітор комп’ютера, всі сидять відокремлено у своїх домівках… Звісно, камери у всіх мали би бути увімкнуті, але самі розумієте – всяко буває… Я не бачу живої реакції дітей на те, про що говоримо.
На наших заняттях, де теми звучать доволі загально, ми торкаємося дуже конкретних ситуацій, і в цьому цінність такого спілкування. Коли мали кілька тижнів очного навчання – за допомоги фонду «Нова сім’я» вдалося запросити на одне з занять лікаря-нарколога, який дуже фахово розповів про залежності і про те, з чим стикався у професійній діяльності. Ще якось говорили про втрату рідних – і ця тема дуже болюча, особливо для тих, хто має цей досвід. Є ситуації, коли дитину щось дуже зачіпає в обговорюваній темі і вона потребує індивідуальної розмови – тому було б ідеально, якби педагогів було двоє, і один продовжив заняття з групою, а інший поспілкувався з дитиною окремо… На жаль, такої можливості немає, а при спілкуванні за допомоги технічних засобів і поготів. Це складно. Але навіть у таких умовах щопонеділка всі дружно збираємося в зум-конференції, тож курс вважаю дуже успішним!
Зрештою, якщо робиш те, що щиро подобається – то воно обов’язково буде успішним.
Записала Маріанна Антонюк, «Версії»
