Історико-географічний детектив кандидата географічних наук Віталія КОРЖИКА – розслідування науковця, якому історія та… ґрунти повідали таємницю походження степових територій Чернівецької області.
Східна частина Чернівецької області, як і прилеглі північні райони сусідньої Молдови, нині сприймається суто степовим регіоном і ця вже усталена думка втілена в усі проектувальні документи територіальної спеціалізації сільського господарства й планування. Але чи так це насправді? Чи були тут до появи людини яскраві ковильні степи? Та які «корінні» ландшафти чи екосистеми треба відтворювати у процесі розвитку природно-заповідної мережі?
Використовуючи історико-географічний підхід до справи, спробуємо дістатися істини. Вже на перших картах, починаючи з відомої мапи Боплана XVII століття, на території нинішнього Сокирянського району чітко фігурує велика зелена компактна пляма так званого Шиїнського лісу. В його контурах зараз розміщені села Ломачинці, Непоротове, Білоусівка, Михалкове, Сербичани, Коболчин, Романківці. Це фіксується й на пізніших мапах, де нанесене зникле село Шиїн.
Крутосхили Дністерського каньйону поступово вбираються у свою первісну лісову одежу.
Прадавню лісистість цього регіону підтверджують як наявні масиви широколистяних лісів, так і тутешні світлосірі та сірі, часто опідзолені ґрунти, які формуються виключно під густими лісами. І цю опідзоленість не може знівелювати навіть 150-річна рілля. Ті, хто подорожує східною частиною Буковини, одразу за кольором ріллі відрізняють «світлу» Сокирянщину від «темної» чорноземної лучно-степової західної частини Кельменеччини. Реальною межею між степовою та лісовою зонами у Прут-Дністерському межиріччі є Товтрове пасмо. На «корінність» лісових екосистем указує доволі активна відновлюваність деревостанів, там, де цьому не перешкоджають. Крутосхили Дністерського каньйону поступово вбираються у свою первісну лісову одежу, і цій позитивній тенденції слід активно сприяти.
Звичайно, поруч Шиїна були й інші ділянки лісів, однак увагу сучасників і подорожуючих чомусь привертав саме цей компактний масив. В чому інтрига, і що думають з цього приводу історики?
Багато шкоди, крім звичного в усі часи браконьєрства і бездумних рубок, завдали війни. У столітню річницю Першої Світової Війни варто згадати ліси, якими нищівно пройшлися фронти. Як відомо, головні військові події неодноразово відбувалися у зоні Російсько-Австрійського кордону, який проходив від устя р.Онут на Дністрі руслом Онута і його лівобережної притоки р. Раменець до витоків Раменця, надалі гребенем головного пасма Савчино спускався на південний схід до одного з витоків р.Рокитна, руслом якої й прямував до Пруту в м.Новоселиця.
Переважна більшість боїв відбувалася на австрійській частині прикордонної смуги 3-5 км завширшки. Така локальна концентрація белігеративної (оборонної) активності пояснюється воєнною стратегією цісарсько-королівського Генштабу Австро-Угорщини, який під час контрнаступів і вигнання російських військ за межі імперії стабілізовував і зміцнював фронт на державному кордоні, не маючи достатніх людських резервів і матеріальних ресурсів для розвитку подальшого наступу через одночасне ведення війни на трьох фронтах – Балканському, Італійському та найважливішому й неосяжному Східному (Російському).
Активні бойові дії тривали тут в березні-травні 1915-го, коли лінія фронту раз по раз переміщалася через цю ділянку межиріччя. Особливо запеклі бої точилися на початку травня 1915-го під Баламутівкою, Ржавинцями, Магалою. Від середини червня після «Бессарабської офензиви» (наступу) австро-угорської армії на російську територію фронт на тривалий час застиг на лінії державного кордону. Виснажливі бої точилися тут і в липні та вересні.
На лівому схилі р.Гуків між Топорівцями та Раранче (Рідківці) існував чималий – понад 100 гектарів – лісовий масив. За такої площі виправданим виглядає й потреба утримання лісового кордону неподалік колишньої ферми «Буч» (нині – військової частини). Від 27 грудня 1915-го до 14 січня 1916-го сюди спрямовувався основний удар російської армії: кипіла жорстока й кривава битва, відома як Буковинська Новорічна, яка продовжилися наступною Йорданською битвою 18-20 січня.
В описах бойових дій, зрозуміло, увага не акцентувалася на долі цього лісу. Втім, зважаючи на тривалість і силу бомбардування, десятки лише рукопашних боїв, можна зробити однозначний висновок, що дерева й чагарники практично всі були знищені вщент. А понівечені стовбури, розкидані гілки та пні відіграли роль додаткових перепон і допомогли захисникам утримати позиції на цій ділянці – атакуючій же стороні досягнення лісу певною мірою підвищувало шанси на успіх і збереження власного життя. Нині єдиними матеріальними слідами колишнього лісу залишилися сірі й темно-сірі ґрунти, а на його місці розміщені промислові сади й громадське пасовище.
Землями Буковини пройшовся потужний паровий каток війни й знищив сотні гектарів лісу…
На північній ділянці фронту до м’ясорубки війни потрапив ліс між селами Самушин, Онут та Митків. За картографічними даними, його площа теж могла становити до 100 гектарів. Ймовірно, він перебував у приватній власності, оскільки в його південній периферії розміщувався «замок» (на мапах Schl, тобто Schloss). Для охорони лісу в іншій клаптиковій ділянці на схилах Вікнянського реліктового меандру Дністра розташовувався лісовий кордон (єгерський будиночок, на мапі J.H – Jager Haus).
4 червня 1916 р. розпочалася так звана Буковинська битва – одна з вирішальних у серії подібних до відомого Брусилівського прориву. Внаслідок 6-денних кровопролитних боїв австро-угорська армія зазнала поразки і відкотилася до р.Прут. Самушинська ділянка вважалась допоміжною, але виявилася вирішальною. Перебіг подій свідчить, що з цього плацдарму російські війська прорвалися на правому фланзі до с.Митків, на лівому через ферму і замок на південний захід до с.Онут. Підрозділи в центральній частині утримувалися значно довше, ймовірно укріплення, доповнені рештками понівечених дерев забезпечили стійку оборону австро-угорських військ на цій лісовій ділянці. На кінець війни від лісового масиву нічого не залишилося, бо рештки насаджень використовувались для відбудови зруйнованих будинків і опалення. Нині тут розміщені сади та рілля.
На Буковині воєнний «Dampfwalze» (паровий каток) пройшовся й іншими лісами – у передгір’ї та Карпатах. Але ніде він не залишив таких сумних наслідків, як у Прут-Дністерському межиріччі. Скорботна пам’ять про безповоротно втрачені ліси так само щемлива, як і вигляд покинутого кладовища того народу, що був повністю знищений і давно зник зі сторінок історії.
Віталій КОРЖИК, кандидат географічних наук
