Вибрала цю тему, бо тиждень, що минає, дуже важкий для мене: постійно відчуваю біль у нижній ділянці спини. Важко прибирати, піднімати бабцю, ходити з нею, доглядати її. Не знаю, звідки цей біль. Він турбував мене й раніше, але не так сильно. А на цьому тижні – біль і страх. Страх того, що зі мною може статися лихо. А я ні для кого не хочу бути тягарем. Та, перш за все, не хочу приносити страждання своїй доньці.
Піти до лікаря, навіть з коротким візитом, немає жодної можливості. Для цього слід поновити картку. Це можна зробити в оздоровчому закладі, діставатися до якого треба годину, – і встигнути слід до другої години. Потім зачинено. Один раз я поновила її, коли Елізе лежала в лікарні. Тепер не можу. Умови на цій роботі такі: або будь здоровою, або йди. Піти не можу: чекаю поновлення документів, та й їхати додому зібралася через три тижні…
Що ж робити? – Зібратися з духом, терпіти і сподіватися на Небо. Все.
Родина, в якій я працюю, добра, порядна, але повторюється ситуація зі звільненням із гімназії: цим людям не вистачає душі зрозуміти, що я – жива людина та інколи потребую медичної допомоги. Але, що найцікавіше, вони свято вірять у власну святу доброту.
Наприклад, коли я після вакацій повернулася на роботу із незупинним кашлем (приймала ліки від астми), мене ледь не силою змусили піти до лікаря. Причому, дуже важко було поновити мені картку. Я вже згадувала про це. А мій візит до лікаря перетворився на справжню подію: мене ж треба було замінити на дві години! Показавши лікарці рентгенівський знімок легень, аби упевнити її, що туберкульозу в мене немає (чого як раз усі й боялися), я забралася. Моя астма лікарку мало – коли й зовсім – не цікавила.
Казати: дайте, сволото, день-другий, віддихаюсь, – немає сенсу. У племінниці народилися двійнята-онуки, в сестри – вічно хворий чоловік, з яким вона мотається лікарнями. Є ще родичі, але вони тільки й чекають смерті Елізе – найкращого розв’язання проблеми!
Я сьогодні агресивна, може, щось і перебільшую, але, може, й пом’якшую.Можна було б написати брутальніше, різкіше.
Я чула, і не раз, що комусь допомогли зробити операцію. Про консультацію в лікаря взагалі не може бути мови. Багато наших жінок лікують в Італії – і дуже успішно – свої болячки. Мені ж просто не пощастило: я доглядаю… тітку. Кому вона потрібна? І, тим більше, кому є діло до мене? Елізе ж дуже егоїстична. Відпустити мене до лікаря?.. Та вона радше дасть мені померти! Те, що в мене болить спина, сімейство знає. Одна сказала: «Прийми знеболювальне…».
Замолоду я травмувала куприк. Можливо, тягаючи Елізе, я спровокувала, що він зрушився. Будь-якого моменту куприк може заблокувати якогось нерва. Мене може паралізувати. Пояснювати нема кому. Лихо!
А ще в мене серйозні проблеми з боку гінекології і допомога лікаря потрібна терміново. До кого звертатися? Ніхто не почує. Навіть коли я скажу завтра: «Звільняюся через здоров’я». Повинна все одно відпрацювати два тижні, інакше не розрахують. А мені до від’їзду додому залишилося лише три тижні!
…Знову відчуваю важкість у бронхах. Астму слід лікувати серйозно. Дякувати Богові, хоча б киста на зап’ястку минається (надірвалася, тягаючи Елізе). Ось так дістаються вони, грошики, в Італії!
Астми я набулася в Бругеріо, мешкаючи в холодному, сирому сараї, бігаючи підробітками, де вдихала кілограмами випареннь хімікатів, які використовують італійці для прибирання… Утім, передумови для неї були ще вдома: хронічний бронхіт – від «хорошого життя»…
Ох, життя моє, життя!!!
Померти, чи що? Оленку жаль. Треба б ще пожити. А як? З таким важким характером? Що на небі, що на землі…
Немає тут жодної жінки, яка б не мала проблем зі здоров’ям. Але якось більшість пристосовуться. Мають кожного дня вільні години. Можуть використати їх правильно. У своїї ж 4 години по вівторках і четвергах від другої до четвертої я надаю перевагу прогулянкам у лісі. Робота в мене малорухлива, і мені жаль втрачати дорогоцінний час на автобуси та черги в поліклініках. Як на мене, то повітря і прогулянки лікують усе. Може, й правда? Час покаже.
Коли виживу, одразу звільнюся!!!
Від редакції: На цьому нотатки чернівчанки в Італії обриваються… Сподіватимемось, що наступного приїзду на батьківщину наша співвітчизниця привезе нову «порцію» спогадів.
