Інформаційний простір геть повен розмірковувань експертів від ближнього до найдальшого зарубіжжя. Логічні вибудови – не причепишся, аргументація вбивча…
«Але» тільки одне: для них це повсякденна робота (хто на що вчився), а нам тут – жити.
Риторика перших указів президента Януковича безпрограшно привертає увагу населення. Надто ж рішення скоротити владні структури на 20%.
Чи ж є в Україні ще поняття, яке стосується стількох людей, крім бідності? Не будемо про середні цифри зарплат та пенсій, звернімося до низьких. Образливі суми, образливі бази для розрахунку.
Чи можна всерйоз говорити про спідницю на п’ять років у країні, де дружина народного обранця (від блоку головного противника Януковича на виборах) ліниво пригадує вартість своєї сукні: – Не пам’ятаю, чи то двадцять, чи то двадцять п’ять тисяч… доларів, звичайно…
І ось указ про бідність – жорсткий та імперативний. От тільки до кого він звернутий? До бідних? Та вони б наввипередки бігли до кращого життя! До чиновників-виконавців? А вони й так не бідні! Навіщо їм всерйоз перейматися бідними, це ж ділитися доведеться!
Так, вони розроблять потрібні програми, передбачать різноманітні заходи, методи, навіть створять відповідні структури (як тут не згадати Паркінсона з його законами про кількість урядовців!)…
А потім виявиться, що грошей на боротьбу з бідністю не вистачає. Бюджету новостворених структур (із держслужбовцями, звичайно!) вистачає тільки на зарплату персоналу, а до бідних руки не доходять. Про хабарі вже й не згадую. От і спустять усе на гальмах, як уже не раз бувало.
Що пропоную?
Перше: видавати зарплату держслужбовцям не у закритій бухгалтерії їхнього закладу, а у загальній черзі з бабусями й дідусями, пенсіонерами, на пошті чи в Ощадбанку.
І друге: урни для голосування за різного роду владу ставити не на дільницях, а біля прилавків гастрономів, де ті ж бабусі тиняються у важких роздумах: коли куплю булочку, на молоко вже не вистачить… Щоби вони, пенсіонери, дорогою до урни не дуже вірили в обіцянки.
Лариса ДМИТРЕНКО
