13 травня 2026-го у просторі Гончаренко центру Чернівці відбулося чергове засідання мистецького клубу «Брама», присвячене 190-річному ювілею легендарного Сидора Воробкевича, письменника, композитора, педагога, священника та однієї з найважливіших постатей української культури Буковини. Подія зібрала чернівчан, які разом із дослідниками спробували зазирнути поза сторінки звичних підручників, аби відкрити для себе нові грані його постаті. Зустріч дозволила відійти від шаблонів офіційних життєписів і почути історію Сидора Воробкевича через призму маловідомих архівних деталей.
Головним спікером цього вечора став Олександр Попович — кандидат філологічних наук та доцент кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича. Олександр Орестович є провідним дослідником літературного процесу на Буковині другої половини XIX століття. Модерував зустріч письменник Максим Дупешко. Разом вони розгорнули розмову про найближче оточення Сидора Воробкевича, його соратників та друзів. Історія Чернівців XIX століття — це не застигле минуле, а близький нам і зрозумілий культурний контекст, у якому вирувало справжнє життя з його труднощами, романтикою, пристрастями, втратами і здобутками.
Зустріч відбувалася у непростій атмосфері — під час розмови кілька разів лунала повітряна тривога. Сирени вривалися у розповідь про Буковину ХІХ століття, про поезію, музику, духовне життя краю. Але, можливо, саме це особливо гостро нагадувало: культура — не щось «додаткове» у час війни, а те, що допомагає втримувати пам’ять, тяглість і відчуття власного коріння.
Особливу увагу приділили життєвому шляху Сидора Воробкевича — тому, де він навчався, які заклади закінчив, як захопився музикою та формував свій творчий світогляд. Говорили і про походження письменника, в якому поєднувалися українські та румунські корені. Водночас під час зустрічі неодноразово наголошували: Сидір Воробкевич — не просто письменник Буковини, а саме український письменник, який працював для розвитку української культури, мови та літератури. Учасники зустрічі говорили не лише про Сидора Воробкевича, а й про ціле покоління буковинської інтелігенції і їхній вплив на формування культурного середовища Буковини. Також згадували і постаті Юрія Федьковича, Осипа Маковея, Євгена Гакмана, Франца Кренна, Васіле Александрі, Богдана Дідицького, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Григорія Сковороду, скрипаля Миколу з Сучави, Ференца Ліста, Якова Головацького, Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича…
Під час зустрічі звучала і важлива думка про вибір мови та культурної ідентичності буковинських письменників. У ХІХ столітті німецька мова відкривала значно ширші можливості для кар’єри, публікацій і визнання в Австро-Угорській імперії. Однак і Юрій Федькович, і Сидір Воробкевич свідомо обрали українську мову — попри те, що могли б стати успішними німецькомовними авторами. Саме тому їхня творчість — це не лише література, а й культурний вибір та праця для формування українського середовища Буковини. Вони писали мовою народу, серед якого жили, і фактично творили український культурний простір у регіоні, де перетиналися різні мови та традиції. Олександр Попович також показав присутнім унікальний тритомник творів Сидора Воробкевича. Старовинне видання справляло особливе враження — до нього навіть було страшно торкатися руками, настільки цінною й музейною здавалася ця книга. Мені випала честь потримати цю книгу і переглянути її сторінки.
Під час зустрічі прозвучало і цікаве спостереження від присутнього священника, який звернув увагу на один із портретів Сидора Воробкевича. Йшлося про хрест на грудях письменника-священника. Як пояснив Отець, право носити такий нагрудний хрест у церковній традиції отримували далеко не всі священники — це було знаком особливої пошани та визнання заслуг. Від 1875 -го, з часу відкриття Чернівецького університету, Сидір Воробкевич викладав співи на богословському факультеті. Його заслуги були відзначені наданням почесних титулів протоієрея (1881) та архіпресвітера-ставрофора (хрестоносця, 1890). Таким він зображений на фото, опублікованому в 1901 році. Ця деталь стала ще одним нагадуванням про багатогранність постаті Воробкевича. Він був не лише письменником і композитором, а й духовною особою, яка мала великий авторитет у церковному середовищі.
Також Сидір Воробкевич отримав і найвищу державну нагороду Австро-Угорської імперії за цивільні та культурні заслуги. Отримання такого хреста українським православним священником на Буковині свідчило про визнання його культурно-освітньої праці на загальнодержавному імперському рівні. Це була оцінка його роботи як професора Чернівецького університету, автора десятків підручників та засновника української хорової школи в регіоні. Нагорода має вигляд золотого чотирикінечного хреста, покритого червоною емаллю. Позаду хреста розміщений двоголовий австрійський орел. У центрі — білий медальйон із золотими ініціалами імператора «FJ».
Особливо емоційною стала мить, коли Олександр Попович зачитав два вірші Сидора Воробкевича — «Збудилась Русь» та «То моя Буковина». Другий твір звучав під пронизливий звук повітряної тривоги, яка кілька разів переривала зустріч.
Наш світ великий, кажуть,
Повнісінький краси:
Тут Альпи, а там море,
Міста тут, там ліси…
Я край один лиш знаю,
Одну лише ріку,
Для них б’є серце в грудях,
Для них я лиш жию.
Для них із мого серця
Усі пісні пливуть, –
То моя Буковина,
Мій милий, синій Прут!..
Сидір Воробкевич, 1879
У цей момент поезія ХІХ століття сприймалася особливо гостро й сучасно. Особливо відчувалося, що розмови про літературу й культуру сьогодні — це не лише про минуле. Це про пам’ять, ідентичність і про здатність суспільства триматися за власну культуру навіть тоді, коли над містом звучать сирени…
…Вісти усім просторам,
Що братняя любов
Нас разом поєднала,
Щоб слава-доля знов
До нас назад вернули;
Щоб цвів наш рідний край,
Як цвів в часах минулих
Красою, мов той рай!..
Сидір Воробкевич, 1869
©Тетяна Спориніна,
фото автора
