Реальну історію до Міжнародного дня театру запостив учора, 27 березня, на своїй ФБ- сторінці Аркадій Томулець. Медіа-Версії «злизали» її та розмістили на сайті.
«Природний спад» Лева Новогрудського
Мертва тиша зависла над сценою. Слова, які промовив режисер Зигмунд Білевич, без п’яти хвилин випускник Театрального інституту імені Щукіна (а тоді – режисер Народного театру міста Новоселиця), паралізували цілу акторську трупу. Всі дружно втупили в нього здивовані погляди. Ніхто нічого сказати не наважувався, та кожний з нас йому співчував. Та нехай ми! Актори без утримання, нам грошей не платять, і нас «потримати за горло» особливого бажання немає ні в кого. Але йому…
«Природний спад» Лева Новогрудського ставити на сцені жоден театр в Україні не наважувався.. П’єса явно «не йшла в ногу» з часом загниваючого соціалізму. Зачіпати святу святих радянського способу життя – торгівлю – було вкрай нерозсудливо. Ба більше – небезпечно. Як автору п’єси вдалося тоді оприлюднити її у всесоюзному журналі – залишилося загадкою.
«Не йшла в ногу з часом» – на думку обласного управління культури. А от у Зигмунда – йшла. Ще й як йшла! Навіть – бігла! Важко було уявити тоді, що знайдеться охочий написати п’єсу про закулісне життя радянської торгівлі. Проте світ – не без сміливих людей, і за п’єсу, яка, на диво, надрукована була в популярному журналі «Театр», Зигмунд ухопився обома руками. Мовляв, «не я ж її написав, а у всесоюзному журналі вичитав!». Репетирували натхненно, із задоволенням. Ще б пак! Матеріал – бомба, як на ті часи! Вистава обіцяла бути добротною і резонансною. І ось маєш: за день до прем’єри Зигмунду оголошують, що приймати його «сміливу творчу роботу» буде ретельно сформована (ким? чому? за що?) комісія, склад якої і в страшному сні не може наснитися. Міркуйте самі: голова комісії – народний артист СРСР Верещагін, члени комісії – редактор Всесоюзного радіо, редактор Всесоюзного телебачення, головний режисер театру при Київському університеті імені Тараса Шевченка і ціла «зграя» товаришів із обласного управління культури, з профспілковим керівником включно. Загалом – дванадцять осіб. Було цілком зрозуміло, з якою метою вони приїжджають і які в прем’єри очікувані перспективи.
– Нічого ми не змінюватимемо! – рішуче сказав Зигмунд. – Всім спасибі за репетицію, до завтра!
Мені тієї миті здалося, що він почувався лицарем Айвенго.
– А традиційний стіл післяпрем’єрний будемо накривати? – спитав я в нього.
Зигмунд подумав, усміхнувся і відповів:
– Та хай ідуть вони… лісом! Звісно, будемо! Прем’єра спектаклю була і залишається святом, зіпсувати яке ні в кого не вийде. Навіть такій комісії! Бог не попустить – свиня не з’їсть!
– З горілкою? – уточнив я.
– І з пивом також! А раптом це моє прощальне застілля! – пожартував Зигмунд, та його жарт здався мені… вимученим.
– З горілкою – то з горілкою!
Для мене таке трепетно очікуване «завтра» настало дуже незвично. Коли прийшов на роботу, біля дверей свого кабінету я застав начальника відділу боротьби з розкладанням соціалістичної власності УВС майора Гаденка. Особисто. А в машині, припаркованій на подвір’ї контори, сиділа «група товаришів», яка супроводжувала його, – бухгалтери і оперативний працівник. Мету несподіваного візиту він пояснив коротко і зрозуміло:
– Ми отримали анонімного листа, в якому викладені вельми цікаві факти про розкрадання соціалістичної власності. Я вважаю за потрібне
не-гай-но закрити на ревізію кілька підпорядкованих вам підприємств.
Що ж, закрити – то закрити.
Доброго, однак, мало. Несподівані перевірки зазвичай завершувалися доволі невтішно. Красти в держави, а тим паче в громадському харчуванні, не вважалося тоді ганебним. Нерідко можна було почути: «Держава у мене вкрала набагато більше» – народ таким чином мстився державі за завдані побутові збитки та незручності. Принцип «рівність» у країні помітно давав тріщину, яку органи правопорядку зобов’язані були рішучою рукою «залатати».
«Господи, – думав я, – а раптом вони до четвертої години не встигнуть ці прокляті ревізії провести! Я ж усіх підведу, адже перша сцена вистави – моя!».
Так воно й сталося.
До пів на четверту перевірки ще тривали, і мені не залишалося нічого іншого, як звернутися до товариша майора:
– Ви мене, заради Бога, пробачте, але я мушу піти з роботи. Завершуйте ревізії і робіть підсумки без мене. Мені просто необхідно зараз піти.
Гаденко подивився на мене, як на душевнохворого. Вочевидь, йому навіть не могло спасти на думку, що можна отак ігнорувати кінцеві результати проведеної ревізії. Адже його служба не бавиться дурницями і від результатів ревізії залежить моє щасливе (або не дуже) майбутнє.
Проте іншого виходу я тоді знайти не міг.
Бачив, як він усередині напружився. Помовчав. Відтак, дивлячись мені прямо в очі, спокійно запитав:
– Щось серйозне? Чи ваша проблема може все-таки зачекати?
– За двадцять хвилин у районному будинку культури має відбутися прем’єра вистави… – хотів я йому пояснити, проте Гаденко перебив мене:
– Якої вистави? Ви що, актор?
– …народного театру, – в тон йому відповів я. – Вистава про торгівлю та про її проблеми. Тож обласне управління культури зібрало і відправляє на прем’єру грізну комісію, завдання якої заборонити постановку.
– Що значить «заборонити»?
– А те, що, на думку комісії, тема торгівлі нині в країні не актуальна. Розумієте, режисера шкода. Він дуже хороша й талановита людина.
– Робіть, як вважаєте за потрібне, – сухо відповів Гаденко, – можете йти. Але ви, однак, сміливий. Я все-таки радив би вам дочекатися результатів ревізії.
– Я розумію, та, вибачте мене, не можу.
Гримували мене з рекордною швидкістю. Зигмунд виглядав погано, але слова перед початком вистави усім нам казав обнадійливі. Була в ньому залізобетонна впевненість у правильності саме такої постановочного трактування скандальної на всю країну п’єси. І його впевненість передавалася нам.
Свою роль продавця гастроному Костя-м’ясника я репетирував аж пів року.
– Ти розпочинаєш першу сцену, і від тебе залежить темпоритм цілої вистави, – наставляв мене Зигмунд. – Почни її бадьоро, на високій амплітуді, і все піде як потрібно. Зрозумів?
– Зрозумів! – відповів я йому.
– Ну тоді – з Богом! – побажав Зигмунд.
Ми зібралися в коло, сказали одне одному традиційні чарівні слова, і я вискочив із-за лаштунків на сцену.
Чорна паща глядацького залу готова була мене проковтнути. В її глибині проглядався довгий ряд столів, накритих червоними скатертинами. За столами, як зуби цієї чорної пащі, ледь бовваніли силуети членів комісії. І вони, ці зуби, періодично рухалися. Цілилися, смакували, очікували.
Крім комісії, в залі нікого не мало бути: прем’єру оголосили закритою і глядачів не пропустили. Проте я здивувався, коли побачив у кінці залу ще якихось людей. Вони тихо сиділи невеликим гуртом.
Вистава почалася.
Ми грали, як востаннє в житті.
Немає потреби розповідати сюжет.
На поклін виходили натхненно. Все, що змогли, ми зробили.
Зазвичай наприкінці вистави, хай навіть невдалої, глядач аплодує, проте в залі панувала мертва тиша. Мт збагнули, що екзекуції від комісії нам не уникнути. Скрипнув стілець. Голова комісії повільно підвівся зі стільця, готовий проголосити вступну «викривальну промову».
Ми в цьому були переконані.
– Товариші! – поставленим низьким голосом почав він.
Раптом із глибини залу несподівано пролунало:
– Одну хвилину!
Чоловік вийшов із темряви, і я, побачивши його, завмер! Це був майор Гаденко.
– Одну хвилину! – повторив він і швидким військовим кроком пройшов повз членів комісії, сходинками піднявся до нас на сцену.
– Прошу пробачення за те, що без дозволу взяв слово. Але те, що я сьогодні побачив на цій сцені, вразило мене до глибини душі! – почав Гаденко й продовжив: – Та й не тільки мене! Зі мною в задньому ряду дивилися виставу прокурор району, начальник районного відділу міліції, голова районного суду і заступник голови райвиконкому. Хочу подякувати від нашого імені акторському складу за вибір такого складного, такого потрібного радянському глядачеві матеріалу. Окреме спасибі хочу сказати режисерові театру за сміливу постановочну роботу. Як начальник відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності УВС, висловлюю впевненість, що ця вистава буде високо оціненп комісією. Переконаний, що і глядачам вона дуже сподобається. Бажаю всім присутнім міцного здоров’я і цікавих нових прем’єр на благо нашої Батьківщини! Дякую за увагу!
І пішов зі сцени.
Із глибини затемненого залу на «ясні очі» комісії вийшли ті, кого згадав Гаденко. Вони демонстративно зааплодували і дружним гуртом вийшли з глядацької зали.
Голова комісії Верещагін усе стояв, як вкопаний. Велика людина з печальними очима басета. Здавлено кашлянув і вимовив:
– Товариші! Вітаю учасників театральної трупи з прем’єрою! Висловлюю впевненість, що в такому трактуванні вистава має право на існування.Тим більше, що присутні на прем’єрі відповідальні працівники районного і обласного рівнів високо оцінили цю роботу. Тому я можу до їхньої авторитетної думки… тільки приєднатися. Спасибі режисеру, браво акторському колективу. І дозвольте мені від імені присутньої в цьому залі комісії побажати учасникам Народного театру міцного здоров’я і успіхів у праці!
Говорив повільно, обмірковуючи (наче куштуючи на смак) кожне вимовлене слово.
І все!
Більше ніхто з членів комісії нічого не сказав.
Члени комісії встали зі своїх місць і бочком-бочком вийшли з глядацького залу, залишивши нас, цілком розгублених, на сцені.
Після цих неймовірних подій бліде обличчя Зигмунда помітно порожевіло. Він підійшов до мене і спитав:
– Скажи, як ці глядачі потрапили до нас на прем’єру? Це ти їх запросив?
– Я нікого не запрошував, – була моя відповідь, – вони самі прийшли.
– Але ж ти, напевно, комусь із них сказав про прем’єру? – не вгавав Зигмунд.
– Здогадайся!
– Ти горілку приніс? – перевів розмову Зигмунд.
– І пиво також! – радісно відгукнувся я.
– Тож із нього й почнемо! Градус, як відомо, треба підвищувати! Прошу всіх до столу!
З виставою Лева Новогрудського «Природний спад» наш театр представляв Україну на Міжнародному театральному фестивалі в Євпаторії, де завоював Золоту медаль. У драматичному театрі імені О.С. Пушкіна актрисі Маріанні Гончаровій був вручений кубок «За кращу жіночу роль», а режисеру Зигмунду Білевичу – диплом «За кращу режисуру».
А ревізії пройшли успішно. Фактів недостачі чи надлишків на підприємствах не було виявлено. Результати ревізій були оформлені відповідним актом і направлені вищій організації.
Неприємності, що несподівано лягли на мене, (не)природним способом, зникли.
Чи знав я тоді, що Мар’ян Ілліч Гаденко у недалекому майбутньому сам стане Народним артистом?
Ні, не знав. Звісно, не знав!
Тепер знаю.
Аркадій ТОМУЛЕЦЬ
