Як виглядає Європа в натурі
Нині подорожувати світом можна і навіть треба. Принцип старий, як саме життя: і на людей подивитися, і себе показати. Останнє – як кому вдасться. У міжсезоння, коли ще тепло й не занадто прохолодно, найкращим варіантом є подорож альпійськими країнами, точніше тими, де є ці чудові гори. Автор спробував застосувати цей принцип, обравши тур «Шоколадна Швейцарія», який прихопив із собою на додаток ще й Чехію, Австрію, Францію та Німеччину без болісних нічних переїздів. Лише так можна побачити, як виглядає Європа в натурі. Тим паче, без щоденних суворих 600-800-кілометрових переїздів, коли потерпають передусім стражденні й грубі від цього сідниці.
Альпи як вони виглядають
Що можна сказати про Альпи? Вони пронизливо яскраві, але на фото буклетів, аж поки їх не накриють низькі хмари з туманами, надокучливим дощем і обмеженим 100-метровим простором між грішною землею та власне сірим у його 50-х відтінках небом. Отакі Альпи ми й бачили упродовж цілого нашого візиту. Оцінити красоти тутешніх ландшафтів дуже заважають численні довгі тунелі, що ними так пишаються Австрія і Швейцарія, а також протишумові непрозорі огорожі на автомагістралях, які затуляють собою всю красу довкілля. Це дуже дратує. Як змучена відпочинком жертва туризму, офіційно заявляю: дивіться у довгострокові погодні прогнози і плануйте свої вояжі в гори на період відсутності циклонів.
Дещо з екології
Що найбільше вражає, то це неймовірний пієтет до води. Повсюдно, де можливо, обладнані питні фонтанчики різної архітектури та розмірів із чистою й прохолодною водою з альпійських джерел. Гіди у містах із погордою рекомендують не цуратися й пити з фонтанів, адже вода придатна для вживання без будь-якої додаткової очистки. Напевне тому австрійське, баварське та швейцарське пива, критично чутливі до якості води, такі смачні й популярні.
До слова, саме якості води, та, передусім, спритності, ініціативі й авторитету одного відомого лікаря XIX століття зобов’язаний своїм виникненням і популярністю відомий «імператорський» курорт Бад-Ішль, загублений в лабіринті глибоких вузьких долин. Передостанній австрійський імператор Франц-Йосип Перший оцінив місцевість і дав поштовх розвитку альпійській рекреації, збудувавши тут черговий замок-палац. А там, де, зазвичай, бос, там і цілий його почет.
У центрі Берну на площі біля будинку федерального уряду побачили дивовижні фонтани. Нема жодних бордюрів, скульптур та ліпнини. Просто у плитах зроблені невеличкі, ледь помітні, отвори форсунок, крізь які комп’ютерна програма регулює висоту, потужність і ритмічність струменів. А вода стікає найближчими стиками плит у струмок центральної вулиці. Просто, надійно, ощадливо та оригінально. І в Чернівцях доцільно було б створити подібний фонтан, додаючи нових вражень від міста.
Ми з дружиною і з фонтанами
На всіх автотрасах (автобанах) радують специфічні широкі мости над дорогою, де зеленіють дерева та кущі. Перейти автотрасу. не долаючи огорожі та щити вздовж неї, важко навіть для людини. Для тварин вони абсолютно нездоланні. Тому європейці, схиблені на любові до братів наших менших, йдуть на додаткові витрати, аби забезпечити дикій живності можливість безперешкодної міграції та їхні гуманістичні права на спільне користування довкіллям. Такі конструкції носять назву екомостів і відіграють важливу роль у формуванні національної екомережі. З нашим щастям хоча б один нормальний міст через Прут збудувати – для людей, не то що для худоби!
Рейнський водоспад
Родзинкою на альпійському торті є відомий Рейнський водоспад під стінами старовинного замку Лауфен на Рейні. Цей каскадний водоспад 23 м заввишки й до 150 м завширшки вважається найпотужнішим водоспадом Європи, але це не заважає йому бути ідилічним і романтичним. Гуркіт величезної маси води стрясає скелі і глушить будь-які сторонні звуки. Пересічні витрати води тут, у самому верхів’ї ріки, становлять близько 375 м3/сек. Для порівняння, наш Прут у ніжній течії жевріє лише на рівні 70 м3/сек., що уп’ятеро менше. А після впадіння лівого допливу Рейну – суто швейцарського потоку Ааре з витратами 560 м3/сек. – головна ріка західної Європи набуває своєї міці й стає судноплавною. Слава альпійським льодовикам!
І ще парадокс. Гірська Австрія, тим паче Швейцарія, є озерним краєм. Біля фундаментів великих будинків Цюріху та Люцерну мирно коливаються на хвилях малі й великі яхти, катери, теплоходи, Тому в думки закрадаються термінологічні новації: а чи не присвоїти тутешнім капітанам почесні звання гірських моряків?! І особливо зазначу: на дзеркальній поверхні прозорих вод – жодної пластикової пляшки чи клаптика паперу! Отакі вони, альпійські горяни.
Повага до природи є старовинною звичкою швейцарців. Ще Марк Твен у своїх дорожніх записках Європою наприкінці XIX ст. навів показовий факт. Його співгромадянин, американець, проявивши дива альпінізму, видерся на одну зі скель над популярним озером і фарбою уввічнив своє ім’я. Та це він лише думав, що навічно. Протилежної думки були місцеві мешканці, які одразу затримали екопорушника й доправили до поліції. А далі – гуманний швейцарський суд. Як писав великий письменник, його земляка змусили повторити свій альпіністський подвиг, але зі зворотним ефектом, тобто начисто стерти своє поганське ім’я зі скелі та пам’яті тубільців. Це значно складніше, ніж просто мазюкати скелю. Потім довелося сплатити такий величезний штраф, що гуманний швейцарський суд залишив небораці кошти тільки на зворотне повернення до вітчизни. Наостанок швидко навченого порушника порадували, що коли б він був корінним швейцарцем, то отримав би ще 10-15 років важкої буцегарні. Зрештою, йому ж і руки не відрубали, що було дуже гуманно.
Дещо з архітектури
Швейцарії та почасти Австрії в цьому аспекті вкрай пощастило. Їх оминули війни та руйнації, тож вони зберегли красу, шарм і ауру первісної старовини. Будувати в горах на такому пересіченому рельєфі вкрай нелегко, але винахідливість тутешніх горян і їхня наполеглива, упродовж багатьох століть, праця дозволили створити перли природно-архітектурних чудес. Історичні центри компактні, з добре мощеними бруківками, гарно прикрашені квітами, адже для дерев місць у середньовіччі не залишалося. Утім, Цюріх, Берн та Люцерн настільки подібні, що подеколи втрачається пам’ять про місце, де ти зараз знаходишся. Дивує гарна збереженість фасадів, особливо розписних.
Кольмар у старовинній красі
І повсюдна чистота! Французькі, вірніше ельзаські Кольмар та Страсбург мають свої маленькі «Венеції», бо перетинаються лабіринтом маленьких річок, гарно вбраних у камінь і фундаменти будинків. Мініатюрні й великі різнокольорові фахверкові будівлі просто заворожують. Романтикою тут не тільки несе, а й просто щосили пре. І це не перебільшення від емоцій.
Додають шарму й так звані малі архітектурні форми. В кожної країни є власні традиції та герої. У Зальцбурзі культовим є Моцарт щокроку. Берн трохи стриманіше, та не менш пишається власним Ейнштейном, якого посадовили на лаву біля оглядового майданчика. В Страсбурзі свої культові особи, щоправда нам не надто відомі. Але ж стоять і сидять – скрізь!
Особливим місцем поклоніння й відвідування є невеличке поселення Гальштат, неподалік Бад-Ішля, з його 450-ма пенсіонерами. Добратись до нього можна лише вузькою дорогою над озером крізь тунелі. Але дивитись є що! Життя вирує лише вздовж однієї вулички, що приліпилася до вузької смуги берега. Решта будинків стрімкими сходами лізуть схилом, і доводиться дивуватися, чому вони при землетрусах ще й досі не з’їхали у воду. Туристів навіть цієї осінньої пори настільки багато, що корінні мешканці вимагають від властей різко обмежити навалу галасливих роззяв, хоч саме вони живлять місцеву економіку. Опалення будинків – тільки дровами, що акуратно складені біля стін і дверей.
Гальштат відомий не лише тим, що він такий собі Гальштат. Знайдені у цій гірській глушині людські рештки й знаряддя пізнього бронзового віку та раннього заліза XII-VIII віків найкраще відображають характеристики панівної у західній та центральній Європі археологічної культури, що отримала власне цю назву. А фундаменти деяких будівель закладені ще в давньоримські часи. Що понесло давніх римлян у ці заліснені малодоступні нетрі – знає лише один Бахус, бог виноробства і пиятики.
Ельзас, лівобережжя верхнього Рейну, містить дві архітектурні перлини – середньовічні міста Кольмар і Страсбург, які вцілили після війни. Ельзас є давньою спірною землею, за яку затято билися французи та німці протягом цілої історії. Востаннє німці обживали цю територію від 1870 до 1918 року, залишивши по собі багатий топонімічний спадок. Від 1940 до 1945 року Ельзас знову повернувся до фатерлянду. Саме сюди були переселені буковинські німці під час репатріації 1940 року. Ці чудові міста нагадують одне одного, проте Страсбург значно більший та величнішій. І там, і там історичні центри у фахверхових візерунках, мрійливих каналах і квітах. У першому стоїть найбільший готичний собор Франції – Нотр-Дам де Страсбург, аж занадто прикрашений кам’яним різьбленням і скульптурами. Проте у меншому Кольмарі базується Іноземний французький легіон з його дресованими найманцями з усього світу.
Які вони – аборигени?
Звісно, країну визначають та прикрашають люди. У європейців збереглася дуже гарна традиція підкреслювати свою національність народним одягом, що вони й роблять під час різних свят та з різних нагод. У Зальцбурзі ми саме потрапили на міський карнавал –свято, де було багато музики, ілюмінації та пива. Люди поважного віку на такі дійства вже не ходять, натомість голосиста молодь у коротких альпійських штанях та жилетках відривалася на повну. А от як би нам відтворити наше, буковинське, давно забуте?
Австрійці як вони є…
Мені особисто хотілося подивитися на корінних французів, яких у столиці Франції вже важко відшукати. В інтерготелі «Луїзіана» – придорожньому готельчику для таких проїжджих, як ми, – нас зустріла типова французька обслуга – чорнявий араб на ресепшені, у ресторанчику маленька в’єтнамка і чорно-фіолетова негритянка, пробачте – афроєвропейка, з 30-ма тонкозаплетеними косами. Незважаючи на розрекламовану в цілому світі вишукану французьку кухню, зарахований до «Все включено» обов’язковий ранковий сніданок обмежився лише куцим бутербродом і коричневою рідиною, обізваною чомусь кавою. Після такого «їдлиська» майже пів автобуса з останніх сил ледь дочекалися туалету в Берні. А один з наших у ліжку під ковдрою несподівано виявив натурального французького живого клопа і півночі нервово відсиджувався у коридорі. Турист має пережити й такі колізії!
Наостанок. Коли ми перетнули доволі широкий Рейн у Страсбурзі, на німецькому боці нас гордо зустріла мечеть з чотирма мінаретами. О, великий Аллах! А де ж ця автентична Європа?!
Віталій Коржик, фото автора
