ВРАЖЕННЯ
Мабуть, не тільки мені з дитинства запам’яталася та мить, коли гойдалася на гойдалці: все дужче й дужче, дедалі вище й вище, аж перехоплює подих. На мить заплющуєш очі, спускаючись додолу, відтак злітаєш вгору, де небо ще ближче. Від захоплення хочеться сміятися чи співати, відпустити свої емоції на волю, гукнувши на весь світ, щоб тебе почули не тільки мама чи тато, брат чи сестра, які розгойдують тебе. Чи ти сама. Ти тримаєшся за тугі канати обома руками міцно-міцно. Та часом… падаєш. Відчуваєш, як боляче, бачиш, як метушаться довкола тебе родичі. Встаєш – це, слава Богу не смертельно. І ще не здогадуєшся, що то Ангел-охоронець підставив свої крила, щоб захистити тебе від нещастя.
Певно, не тільки мені це пригадується. І не тільки гойдалки. Принаймні ліричний герой книги, про яку хочу розповісти, не раз потрапляв у ситуації, що могли закінчитися трагічно: провалювався під крихку кригу на ставку, ледь на потрапив під колеса машини, катаючись на ковзанах обіч дороги, довго не виходив із наркозу після операції… Малий непосида, який завдавав клопотів матері й вчителям, гордий, із загостреним почуттям справедливості, ставши дорослим, так само знаходив приключки на свою голову – подекуди смішні, кумедні (чого тільки варта ситуація в міжнародному аеропорту, коли він приспав пильність митника, намагаючись пронести в літак раритетні книги, подаровані друзями-британцями!), а нерідко – драматичні, коли доводилося «латати» травмований організм чи вгамовувати серцеві шторми. Пережитого змалечку до доволі поважного віку героя (читай – самого автора) вистачило б на багатьох. Ці житейські гойдалки випробовували його на міцність, стійкість, витривалість, силу духу, зрештою, на здатність сприймати світ, події, виклики долі, саме життя з гумором, акцентуючи на пошуках позитиву, добра, щастя…
Мені випало не просто погортати книгу Аркадія Томульця «Гойдалки свідомості» – погортати її й неможливо, бо хочеться вникнути, поміркувати, заглибитися, адже це – одкровення Людини з безрозмірною широтою інтелекту, інтересів, талантів. А те, що автор довірив мені перекласти їх українською мовою, дало можливість не просто поверхово, нашвидкуруч прочитати цю прозу, а зануритися (аж до дна!) в саму глибину Думки, Слова, Досвіду, Мудрості. Без перебільшення, я наче прожила життя героя – від колиски до садочка й перших казок, від шкільного порога до випускного, від студентських буднів за лавою і на збиранні колгоспного врожаю, від виснажливих спортивних тренувань та репетицій музичного ансамблю і театрального гуртка до судових засідань, де Феміда зважувала на своїх терезах добро і зло. І в кожному з цих епізодів вражало оте, так би мовити, земне тяжіння – до справедливості, до людяності, до милосердя, до прощення. І до пізнання світу, всесвіту та людини в ньому.
Скажіть, чи кожен із нас, побачивши чоловіка, який лежить на снігу, не пройде повз? Чи навіть мимо пораненого собаки? Чи котеняти-малюка, покинутого на безлюдді? Чи візьме одного, другого, третього… до свого обійстя і щоранку готуватиме цьому різношерстному прайду їхні смаколики і майструватиме оригінальні домівки для чотирилапого потомства? А, може, хтось із вас так само схоплювався вночі, спозаранку і машиною мчав із другом і з телескопом, щоб десь там, в якійсь облюбованій точці природи, побачити Червону планету з її супутниками або слід НЛО? А чи дружили ви, як герой оповідань, з… пітоном і равликами, чи ловили крабів і розмовляли зі щукою або птахами? Чи пробували перекласти собачу мову на людську? Чи могли вгамувати нетямущого чолов’ягу з пістолетом у руках і… стерти пальцем хмари в небі? А в затишному одеському ресторанчику випадково зустрічали й вели бесіду з відомим актором чи письменником? Або під час репетиції провідної ролі вкотре пробувати з’їсти ненависний гоголь-моголь, щоб нарешті режисер захоплено вигукнув: «Вірю! Нарешті вірю!»?.
Так, і актор, і музикант, і поет, і художник, і спортсмен, і юрист, і господар… Це ж скільки треба було стояти в черзі, щоб дістати від Бога стільки талантів?! А головне – зуміти розпорядитися ними, скористатися, не розтратити! У нього – й гітара звучить по-особливому, й троянди пахнуть, як у нікого, і кущі помідорів – у людський зріст, і виноградне вино – екстра-клас…
Можна було сміятися з армійських історій, описаних автором, пережити й вижити в яких допомагали сила волі, те ж потужне почуття гумору і, як кажуть, людський фактор, бо у світі поміж самодурства і прислужництва завше брали верх розум, розсудливість і людяність. Можна було тихенько сплакнути, читаючи щемливі спогади і одкровення про найближчих, найдорожчих – маму, діда й бабусю, братів, сина й доньку, онука. Про дружину Маріанну Гончарову, талановиту письменницю, яку Бог покликав до себе три роки тому, коли починалася осінь. Така ж мінлива, як саме життя. Як ті гойдалки, що в дитинстві викликали захват і спирали дихання, наближаючи то небо, то землю. Коли хотілося від переповнення емоцій відпустити свої почуття на волю, не боячись впасти… Сподіваючись на крила ангела-охоронця?
Як передмову до книги «Гойдалки свідомості» Аркадій Томулець запропонував оповідання Маріанни Гончарової «Воно ж интересно!» – монолог пацієнта Єлизавети Гнатівни, лікарки від Бога, мами автора і його двох братів, яких їй довелося самій ставити на ноги. Оповідання в притаманному гумористичному стилі про серйозне, про моменти життя. Автор побажав, щоб воно залишилося в оригіналі, російською мовою. Хоча кілька книг у перекладі українською побачили світ ще за життя пані Маріанни – їх переклала буковинська журналістка, письменниця Оксана Драчковська. Це ж оповідання опубліковане вперше. Ба більше, Маріанна наче благословила до друку прозові одкровення коханого чоловіка, друга життя, однодумця, з’явившись йому уві сні. Вони часто дискутували про роль книги, літератури в житті людини, зокрема про особливості жіночої і чоловічої прози, про те, що друкована книга «виходить з моди» на противагу електронним носіям інформації. І не тільки. Їм було про що поговорити, цим двом красивим, талановитим, залюбленим у життя людям…
На щастя, навіть зараз, попри волання сирен й обстріли українських міст, книги виходять у світ, відбуваються презентації, книжкові ярмарки, форуми за участі улюблених, відомих письменників, літераторів. Заявляють про себе й нові автори, які тішать глибокою прозою і проникливою поезією. На культурному фронті – мода на сміливе, чесне, правдиве, щире слово. Тож і «Гойдалки свідомості», лейтмотивом яких є любов – до родини, до рідного краю, до любого містечка Новоселиці, до людей, до природи, до «братів наших менших», і друга книга – «Копальня під назвою «Золото дурнів» – коротенькі історії, «зАбавки» (за визначенням автора), вихоплені з життя, пережиті колись і тепер, подекуди смішні, сатиричні, повчальні, подекуди щемливі, зворушливі, сентиментальні, безумовно, знайдуть свого читача. Ця прозова «двійня», як влучно сказали про новинки під час презентації в Чернівецькій обласній науковій бібліотеці ім. М.Івасюка і сам автор, і модераторка Ольга Серебріян, побачила світ завдяки художниці, дизайнерці Раїсі Рязановій і київському видавцю О.Федорову. А поза друкованими сторінками, «за кулісами» ще залишаються виношені в небайдужому серці, виколисані безсонними ночами різножанрові «зАбавки» письменника – про прозу життя з усіма його викликами, вибриками, випробуваннями…
«Книга талановитого автора викликає в мене гостре бажання спроєктувати свою, особливу реальність. Я її не лише створюю, але й живу в ній певний час. Деякі зі створених одного разу таких реалій залишилися зі мною на все життя. У кожного читача вона, ця реальність, абсолютно різна. І світ, згідно з твердженнями багатьох недурних людей, стає інакшим», – розмірковує А.Томулець в оповіданні «Жіноча проза».
Ось так і в мене: здається, я ще досі живу в тій реальності, в яку занурили мене ці Гойдалки.
Валентина МАЦЕРУК
