Ішов шостий день війни…

Шостий день війни. Перший день весни. Вона запорошила вулиці столиці білим снігом. А мені ввижається, що це сам Господь поцілував українську землю білими від болю устами, що припорошив вирви від вибухів аби якось згладити шрами на рідній землі. Себе не обдуриш… Я не в шоці. Я спокійна і зібрана як ніколи. Я знала, що вони прийдуть. Всі останні 8 років я писала про війну, ночами кидалася від тривоги і пекучого болю і писала про убитих героїв, сплюндровані міста і села. І чула у відповідь, що поезії про любов до України і віковічні «страждання» це застаріле мислення. Що потрібно виходити на інший рівень європейської модерної естетики. В якій не має місця “провінційній” Україні. Мені зараз навіть не цікаво про що зараз пишуть європейські і наші постмодерністи. Війна у них вже на порозі і це нова невідома ще їм реальність. Це виклик історії. Це виклик культурі. І всі грандіозні світові культурні гранднаративи сприймаються як щось наносне і маловартісне. Бо цілий світ сьогодні дивиться на Україну і слухає наші голоси.

На наших очах твориться історія. З болю, жаху, страждань народжується нова Україна. Проявляється прекрасне і світле лице старовинної нації, оновленої, юної, гордої. Нас лякають, що перемогти озброєного монстра неможливо, що він кидатиме на нас все нові і нові сили і зрештою задушить нас своєю «братньою любов”ю». Я навіть не можу зараз написати «росіяни», бо колись це ім”я вони вкрали у нас, присмоктавшись до нашої історії, нашої культури, обікравши і присвоївши її. Це навала орків, безбатьченків без імені, без пам”яті, без совісті і честі. Не лише я уникаю цього слова. Прокинулася у нашого народу якась старовинна генна пам»ять. Ожили привиди древніх русичів, які помирали на київських мурах, відбиваючи навалу орди. І тіні наших гордих козаків, славних кошових, гетьманів. Вони нині з нами, в одному ряду з нашою святою Небесною сотнею збивають ворожі літаки, ракети, снаряди. Відводять вогні, рятуючи наших дітей.

…Вчора я після півторадобового запертя чотири години постояла в черзі до аптеки. Надаремно. Ліки закінчилися. Але я нарешті полегшено видихнула, почувши голоси людей, їх настрій. Чоловіки, літні люди, бабусі. Скільки в них доброти, розуміння, взаємного співчуття. Скільки любові до рідної землі, рідного міста – святого Києва. Всі все розуміють. З якою надією спалахують очі, коли бачать бійців самооборони. Обступаються їх із вічним питанням чи у них є гаряча їжа, чи їм не холодно. Чим допомогти? Підсобити. Це Троєщина, яка потерпає від обстрілів, куди з усієї дурі гатять вороги, намагаючись знищити електростанцію, що живить Київ. Всі туляться один до одного не тому, що прагнуть швидше потрапити в аптеку, а щоб зігрітися у взаємній доброті. Це нині найнеобхідніше. Не ліки чи продукти. А відчуття дружнього плеча, відчуття єдності. Ми разом. Ми переможемо. Такий народ не здолати.

Наталя Дзюбенко-Мейс.

 

м.Київ.

Довідково. Наталія Язорівна Дзюбе́нко-Мейс (нар. 4 червня 1953, с. КиївецьМиколаївський район, Львівська обл.) – українська письменниця, членкиня НСПУ (1989), заслужений працівник культури України, дружина Джеймса Мейса, член Ради Всеукраїнської Асоціації дослідників голодомору-геноциду України. Лауреатка “Всеукраїнської літературної премії ім. О. Гончара (2000), міжнародної літературної Премії імені Дмитра Нитченка (2002), Премії імені Пантелеймона Куліша (2019), Народної премії України ім. Тараса Шевченка (2021).

 

 

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.