Шостий день війни. Перший день весни. Вона запорошила вулиці столиці білим снігом. А мені ввижається, що це сам Господь поцілував українську землю білими від болю устами, що припорошив вирви від вибухів аби якось згладити шрами на рідній землі. Себе не обдуриш… Я не в шоці. Я спокійна і зібрана як ніколи. Я знала, що вони прийдуть. Всі останні 8 років я писала про війну, ночами кидалася від тривоги і пекучого болю і писала про убитих героїв, сплюндровані міста і села. І чула у відповідь, що поезії про любов до України і віковічні «страждання» це застаріле мислення. Що потрібно виходити на інший рівень європейської модерної естетики. В якій не має місця “провінційній” Україні. Мені зараз навіть не цікаво про що зараз пишуть європейські і наші постмодерністи. Війна у них вже на порозі і це нова невідома ще їм реальність. Це виклик історії. Це виклик культурі. І всі грандіозні світові культурні гранднаративи сприймаються як щось наносне і маловартісне. Бо цілий світ сьогодні дивиться на Україну і слухає наші голоси.
На наших очах твориться історія. З болю, жаху, страждань народжується нова Україна. Проявляється прекрасне і світле лице старовинної нації, оновленої, юної, гордої. Нас лякають, що перемогти озброєного монстра неможливо, що він кидатиме на нас все нові і нові сили і зрештою задушить нас своєю «братньою любов”ю». Я навіть не можу зараз написати «росіяни», бо колись це ім”я вони вкрали у нас, присмоктавшись до нашої історії, нашої культури, обікравши і присвоївши її. Це навала орків, безбатьченків без імені, без пам”яті, без совісті і честі. Не лише я уникаю цього слова. Прокинулася у нашого народу якась старовинна генна пам»ять. Ожили привиди древніх русичів, які помирали на київських мурах, відбиваючи навалу орди. І тіні наших гордих козаків, славних кошових, гетьманів. Вони нині з нами, в одному ряду з нашою святою Небесною сотнею збивають ворожі літаки, ракети, снаряди. Відводять вогні, рятуючи наших дітей.
…Вчора я після півторадобового запертя чотири години постояла в черзі до аптеки. Надаремно. Ліки закінчилися. Але я нарешті полегшено видихнула, почувши голоси людей, їх настрій. Чоловіки, літні люди, бабусі. Скільки в них доброти, розуміння, взаємного співчуття. Скільки любові до рідної землі, рідного міста – святого Києва. Всі все розуміють. З якою надією спалахують очі, коли бачать бійців самооборони. Обступаються їх із вічним питанням чи у них є гаряча їжа, чи їм не холодно. Чим допомогти? Підсобити. Це Троєщина, яка потерпає від обстрілів, куди з усієї дурі гатять вороги, намагаючись знищити електростанцію, що живить Київ. Всі туляться один до одного не тому, що прагнуть швидше потрапити в аптеку, а щоб зігрітися у взаємній доброті. Це нині найнеобхідніше. Не ліки чи продукти. А відчуття дружнього плеча, відчуття єдності. Ми разом. Ми переможемо. Такий народ не здолати.
Наталя Дзюбенко-Мейс.
м.Київ.
Довідково. Наталія Язорівна Дзюбе́нко-Мейс (нар. 4 червня 1953, с. Київець, Миколаївський район, Львівська обл.) – українська письменниця, членкиня НСПУ (1989), заслужений працівник культури України, дружина Джеймса Мейса, член Ради Всеукраїнської Асоціації дослідників голодомору-геноциду України. Лауреатка “Всеукраїнської літературної премії ім. О. Гончара (2000), міжнародної літературної Премії імені Дмитра Нитченка (2002), Премії імені Пантелеймона Куліша (2019), Народної премії України ім. Тараса Шевченка (2021).
