Мандрівник-поет чи поет-мандрівник Віталій ДЕМЧЕНКО завітав до «Версій» з вишуканим тритомником. «Вибране» – своєрідний підсумок, але не кінцева крапка…
«Жить – оставлять за собою тропу»
– Пане Віталію, відома думка, що «служенье муз не терпит суеты». А вам усе життя не сидиться на місці…
– Тут немає протиріччя. Вірші й мандрівки – це спосіб життя. Одне без другого просто не існує.
Я ніколи не писав дорожніх нотаток, щоденників. Усе лягало у вірші. Я не надто вірю в слово «натхнення». Поезія – це серйозна, повсякденна, повсякчасна робота розуму й серця. Біля постелі завжди тримаю блокнот і ручку, бо інколи вірш приходить уві сні.
А дороги вабили мене завжди. Ще з дитячого садочка тікав кудись у поле, прагнув залізти на пагорб, щоби далеко бачити все довкола.
– І де був той дитячий садочок?
– Я виріс у Мерефі на Харківщині. Зовсім близько – Чугуїв, рєпінські місця… До речі, й перші вірші почалися саме там: я ще не вмів писати, то їх записувала мама… Але батькова робота була пов’язана з переїздами. Шкільне навчання я починав у Артемівську, в Донбасі, а закінчував 1955-го уже в Чернівцях. У будівлі теперішньої 3-ї гімназії (СШ № 26) була розташована чоловіча середня школа №3 імені О.Пушкіна. Пізніше її перевели у теперішню будівлю на вул. Герцена, там існує куточок поета Віталія Демченка.
– Як починалися ваші дороги?
– У нас була чудова вчителька географії, Раїса Олександрівна Штофман. Надзвичайно цікаво розповідала про далекі землі, про тих людей, що їх відкривали, часто заплативши за це життям. І водила учнів у походи Карпатами…
Я мріяв про геолого-розвідувальний факультет Чернівецького університету. Але його ліквідували, тож закінчив філологічний. Учителював у Донбасі, водночас у двох школах вечірній і денній восьмирічці. І коли тільки міг, мандрував скіфськими степами, аж до Приазов’я…
«…Уводила меня романтика с геологами в тайгу»
Якось на зустрічі з читачами мене запитали, чи не є, бува, мої мандрівні вірші даниною моді на романтику: мовляв, сибірськими циклами «відмітилися» свого часу і Євтушенко з Рождєствєнським…
А для мене Сибір став долею – і батьківщиною багатьом віршам. Не сиділося мені на місці. Спочатку відходив два польових сезони з геологами. Закінчив курси дозиметристів і пішов з геологічною партією. Тамиш-Бурун, Богучан, Ангара… Але робити в експедиції доводилося усе: бити шурфи кайлом, копати лопатою, брати проби. Не забути перехід Ангари взимку: 3 кілометри льодом, між торосів і тріщин…
Своєрідним девізом стали для мене слова нашого великого мандрівника Тараса Шевченка: «Поїдеш далеко – побачиш багато».
«Побратимство взаимное наше – по гроб…»
– В другій половині 60-х ви й ваші друзі були вже досить відомими туристами…
– Так, у Чернівцях поступово зібралася ціла команда мандрівників. Ядром був туристичний клуб «Едельвейс» на геофаці. Очолював його Петро Данилюк.
Незмінним лідером експедицій був Емануїл Друкман, майстер спорту з туризму, відомий фотограф, літератор, журналіст. Окремо слід згадати Василя Шадного. Талановитий – а дехто вважає, геніальний – математик, відомий у світовій математичній науці, він зовсім не був схожий на кабінетного ученого… Розповідати про моїх друзів можна годинами.
Справедливо розсудивши, що біля дому, до Карпат, ми завжди встигнемо, шукали свою terra incognita. Почали з Камчатки й Чукотки, потім Сибір, Урал, поступово, рік за роком виходили щонайменше шосту частину Євразії, аж до Закарпаття.
Разів 10 побували в Якутії. Торували стежки в тайзі, піднімалися у гори, відкривали нові перевали, давали їм назви – Буковинський, Чернівецький… Тож наші рідні назви є на тих далеких землях. Деякі наші розвідки стали у пригоді для прокладення траси БАМу. А ще один перевал у Корякії група назвала Перевал Комісара – так друзі називали мене між собою.
Буковинська група ставала чемпіонами України, ми були срібними призерами «За кращу мандрівку року». Важко згадувати, але не один з моїх друзів заплатив життям за це пізнання. Як з поля бою доводилося виносити загиблих.
Ми не вживали тоді слів «екстрим», «екстремалка», але такого «добра» вистачало… Часом бувало, що хтось з наших друзів за станом здоров’я чи з інших причин, пропускав один-два сезони. Ми це розуміли. Проходив час – і людина поверталася до нашої «зв’язки».
«Мы становимся чище и выше…»
– Пане Віталію, Вас і Ваших друзів довгі місяці не бувало вдома. Як це витримували ваші дружини?
– Так, з нами було не просто: ми не хлюпалися влітку на теплих морях, а поспішали скористатися коротеньким північним літом для нових мандрів. Скажу без перебільшення: нам пощастило! Принаймні, більшості з нас. Наші жінки розуміли, що мандрівки для нас – не примхи, не спосіб втекти від сім’ї та обов’язків. Чекали, працювали, вирощували дітей, а згодом вже й онуків. Я достеменно знаю, що вони навіть пишалися нами.
Моя Любов Іванівна (кілька років тому її не стало…) виростила мені чудову доньку Наталочку. Вона давно доросла і так далеко – аж у Новій Зеландії. Онук мій Віктор вже дорослий, йому 19. І тішуся, що від мене передався їм поклик до дороги. Щоправда, їхні мандрівки – всі у південній півкулі: Таїланд, Камбоджа…
– Кличуть до себе?
– Вже й не кличуть, розуміють, що неможливо…
– Наскільки я знаю, у вашій групі жінок не було…
– В нашій не було, але не з якихось обмежень, просто так склалося. В інших командах жінки нарівні з чоловіками торували стежки в тайзі, Приполяр’ї, на Камчатці….
– Віталію Григоровичу, живучи в Чернівцях, Ви все життя писали російською. Але ж Ви прекрасно володієте українською, багато років працювали на обласному радіо…
– Мені багато хто дорікає, що я в Україні пишу вірші російською. Навіть був такий випадок, коли письменницька організація проголосувала за присудження мені літературної премії імені Дмитра Загула за книгу «Тополя вдоль Млечного пути». Вже й повідомлення у ЗМІ про це з’явилися, а отримав премію інший поет, бо члени комітету з цієї премії «схаменулися», що не можна давати її російськомовному поетові! Та хай це залишиться на їхній совісті. Я, звичайно, володію українською мовою, але не можу змінюватися на догоду комусь або чомусь.
Згадайте Мойсея Фішбейна. Він став-таки писати українською, деякий час його підносили за це у Києві, а потім використали і «згадали», що він єврей. Білу ворону до зграї так і не прийняли. Тож, може, й не варто пристосовуватися?
