У 2014 році росіяни вже намагались захопити її рідне місто. Три місяці пробув Сєвєродонецьк в окупації, однак тоді тікати від війни Лариса та її сім’я не наважились. Тепер атаки значно цинічніші – російські війська обстрілюють лікарні, дитсадки, житлові будинки.
Ларисі 45 років. Жінка працювала прибиральницею у відділку поліції. У вільний час доглядала батьків похилого віку. Жили звичайним життя, поки до України не ввірвалися рашисти.
«24 лютого о 7 ранку я йшла на роботу. За звичкою зупинилася в улюбленій кав’ярні, аби випити каву. Раптом у мене задзвонив телефон, то був син, він мешкав у Києві. Я здивувалась та навіть трохи злякалась, і не дарма. Ці рокові слова «Почалась війна» я почула від власної дитини. Жодних думок не було: не вірилося тоді. Я допила каву, зателефонувала своєму чоловікові, дізналася, що все в порядку та пішла на роботу».
Коли Лариса підійшла до будівлі, то одразу побачила, що всі працівники були вже при озброєнні. Але вона ще й тоді не зрозуміла серйозності всієї ситуації. Через годину місто почали обстрілювати. Аби технічний персонал не заважав поліціантам, Ларису відпустили додому.
«Я дуже хвилювалася за батьків. Тато на візочку, мама ледве ходить. Їм вже під 90 років. Куди ж вони самі, тим паче в таких обставинах. Тому я побігла до них. Зателефонувала чоловікові та запропонувала перенести всі речі до батьків.
Проте серйозних думок та планів на евакуацію ще не було. У повномасштабну війну не вірилося. Думала, що вже бачила війну 2014-го. Постріляли та й заспокоїлися. Ми б перетерпіли, перечекали та й жили б собі далі. Утім, 2022-й рік переконав – я ще не бачила війни. Бо війна – це справжнісіньке пекло, – згадувала жінка. – Весь час я, чоловік та батьки перебували вдома. Бомбосховище у нас знаходилося в сусідньому будинку. З п’ятого поверху спускати візочок 10-20 разів на день було нереально. Та намагалася створити найбільш безпечні умови перебування в квартирі: заклеїла вікна, облаштувала спальні місця в коридорі».
У таких умовах сім’я жила приблизно місяць.
«Уже через тиждень війни я починала трохи розуміти, що відбувається. На свої очі бачила близько 5-ти ракет, які трощили моє місто. Кожного дня читала новини та все ж таки сумнівалася у реальності подій. Гадала, що все це накручують ЗМІ. У голові не вкладалося, що захоплюють Херсонщину, Миколаївщину, Київщину, Харківщину… Я не дозволяла своїм батькам дивитися телевізор. Мій тато дуже болісно сприйняв ці події, а від кожного вибухи всі ми, здригаючись та втягуючи голову в плечі, молилися в коридорі, щоби не померти.
Я здалеку бачила будинок, в який потрапила міна. У нього був повністю зруйнований 4 та 5 поверхи. Я зрозуміла, що наступна міна може потрапити і в наш дім. І тоді нас жодний коридор не врятує».
Згодом через обстріли у будинку повністю зникли світло, вода та газ. Не змінилося нічого на краще і через пару діб.
«Продукти в холодильнику почали псуватися, виносили все на балкон, посуд мили водою, яку привозили волонтери, але на сім’ю давали лише 3 літри. Найстрашніше було лишитися зв’язку. Телефони розряджалися, добре, що у батька акумулятор протримав трохи більше тижня».
Завдяки цьому телефону Лариса змогла зв’язатися з близькою подругою, яка запропонувала забрати їх в селище під Сєвєродонецьком. Там було трохи легше. У них був генератор, їжу можна було готувати на вогнищі, а воду брали з колодязя.
«Ми переїхали. Проте обстріли не закінчувалися, а навпаки ставали сильнішими. Кожні дві години ми відчували тремтіння вікон, ліжка чи буд-яких інших предметів. Навіть собаку пустили в будинок, бо вона бідна вся трусилася. Так і прожили ще пару тижнів.
Ввечері, 24 квітня, ми всі разом біля городу розпалили багаття та їли суп, тоді пролунав дикий звук. Вибухова хвиля ніби штовхнула мене в один бік, потім в інший. Я втрималась за батьків візок. Потім цей звук пролунав ще двічі. Тіло паралізував дикий страх. Мій чоловік вказав на будинок, з якого повилітали всі вікна. Наразі, думаю, що від того будинку та й від нашої квартири точно вже нічого не лишилося».
Тоді Лариса дякувала Богу, що ніхто з них не постраждав. Після цієї ситуації вони всі спали в підвалі, вкриті двома-трьома ковдрами. Вже наступного дня Лариса з чоловіком шукали можливості якомога швидше евакуюватися.
«Ми змогли виїхати завдяки волонтерам з Чернівців, які приїхали особисто та допомогли забрати нас з чоловіком, батьком та матір’ю. Я їм дуже вдячна. Уявіть, під обстрілами через все місто ми їхали за нами. Волонтери збирали людей з усіх-усюд. Усі три автобуси були вщерть заповнені. Виїхали ми з цього пекла 28 квітня. Спочатку доїхали до Дніпра, а вже через день були в Чернівцях».
Під час дороги Ларису найбільше здивувало, що в Сєвєродонецьку майже все було розвалене. А коли заїхали в Дніпро, то побачила шалений контраст.
«Всі гуляють, відпочивають. І в той момент чомусь у мене потекли сльози. Я зрозуміла, що за два місяці ми перетворилися в печерних людей. Найближчим часом такого спокійного життя у мене та в мого міста не буде.
…Наразі у мене жахливий настрій і почуття. Я не розумію, що мені робити. Наше місто, напевно, повністю зруйноване. Ми швидше за все залишилися без будинку. Куди нам вертатися, що нам далі робити? Як почати життя з нуля в 55 років? Такі питання нам з чоловіком щодня не дають спокою. Якщо бути відвертою, то сил поки нема. Є бажання жити, але морально сил не вистачає.
З татом та мамою, слава Богу, все в порядку. Звичайно дорога для них була дуже складною. Вони досі не відійшли від усього, що їм довелося пережити і побачити.
Сподіваємося, що скоро шок пройде і все буде Україна!» (плаче – авт.)
Марія Боднарашек, студентка відділення журналістики філологічного факультету ЧНУ
