Марія МАКСАКОВА: «Тільки у Чернівцях зрозуміла, до якої культури належав Максиміліан Карлович МАКСАКОВ»

          

26 березня виповнюється 150 років від дня народження Максиміліана Карловича Максакова (справжнє імя та прізвище – Макс Шварц, 1869-1936), який не тільки уславився як оперний співак, режисер-постановник оперних вистав, вокальний педагог і антрепренер, але й став імпульсом для виникнення династії вже трьох поколінь жінок-мисткинь Максакових. 

Макс Шварц

 

Саме представниця третього покоління цієї династії, відома співачка Марія Максакова, яка нині живе в Україні, ініціювала концерт у Чернівецькій філармонії. У дні підготовки концерту з Марією Максаковою спілкувалася кореспондентка «Версій».

                     

  Чернівці як точка відліку

– Ви ж не уперше в Чернівцях?   

– Утретє. І думаю, треба було приїхати раніше. Ім’я Максиміліана Карловича в нашій родині завжди повторювалося, ніби мантра: і мати моя, і бабуся завжди шанували його пам’ять. Хоча в юності для мене це було не зовсім зрозумілим, адже радянська влада все-таки ретельно змінила і кордони, і їх сприйняття.

Тільки коли приїхала до Чернівців, зрозуміла, що це була культурна столиця, європейське місто, де «совєти» панували порівняно не довго і не так руйнівно. Тільки тут я багато що зрозуміла про дідуся – яку саме культуру він представляв і чим саме він так сильно різнився від решти нашого оточення. Він був прекрасним зразком культури європейської.

І, як тепер я розумію, цю культуру він устиг передати моїй бабусі. І це не мої лиш думки, я спілкувалася з людьми, які знали і дідуся, і бабусю. Одним з таких був, скажімо, відомий співак Іван Семенович Козловський.

У пошуках більш яскравої реалізації свого таланту Максаков покинув Чернівці. Тим паче, був не надто високим на зріст – помітний недолік для сцени, але з його енергетикою, емоційнйстю, навіть гарячковістю – і це було чути в його голосі, в усій поведінці, як мені розповідали – йому було затісно в Чернівцях. У своїх мандрах він дістався Російської імперії. Мабуть, він уявити не міг, що через кілька років, з приходом радянської влади, його життя зненацька розколеться на дві окремі частини. Адже до радянської влади він все одно їздив до Європи. Можу лише припускати, як він переживав це, бо бабуся, з відомих причин, була дуже обережна в розмовах. Одного разу бабуся на сковорідці спалила випадково знайдений у дідусевих паперах паспорт громадянина Австрійської імперії. Уявіть, наскільки Максаков узагалі не монтувався із радянською дійсністю – із його незмінною тростинкою, годинником на золотому ланцюжку і пенсне…

 

 Подвиг Пігмаліона

Коли після смерті першої дружини, Ксенії Іорданської, Максаков наважився на шлюб з молоденькою Марією, мабуть, він бачив у ній продовження себе самого. Різко зупинив власну кар’єру і 1919-го одружився із моєю майбутньою бабусею. Може, він ще сподівався, що «червоне безумство» невдовзі пройде – й тому не виїхав із Росії, про що згодом, певно, шкодував. Можливо, він створив з Марії Петрівни певний «адаптер», який дозволяв йому існувати в тій дійсності. Як пояснити інакше увесь той захват, усю енергію, темперамент, із якими він втручався в усе, що стосувалося Марії Петрівни? Це було коли не рабство, то добровільне служіння однозначно.

– Пігмаліон і Галатея…

– Так, це саме такий приклад, але Марія пішла на це, вона була талановитим, піддатливим матеріалом, вона захоплювалася Максиміліаном Карловичем. Була ж  дівчинкою з Астрахані, тодішньої глибокої провінції. І час наставав доволі суворий, голодний. І перспективи були зовсім не райдужними… А тут перед нею постає така персона! Не можу судити, наскільки просто приймала таке рішення 17-річна дівчинка, але протягом життя вона не пошкодувала про це – однозначно!

І Максаков створив із неї диво: через два роки Марія дебютувала у Большому театрі в партії Амнеріс в опері Верді «Аїда». Звісно, середовище змінювалося не відразу, але вже йшла селекція на користь Швондерів та Шарикових. Життя змінювалося не у кращий бік, але ще залишалися репутація Максакова, його незаперечний авторитет. І Марії дали дебют у Большому просто за його словом. Дівчина раніше ніколи не бувала у столиці, ніде не навчалася, у неї не було логічного сходження від маленьких партій до головної, вона одразу отримала мало не головну роль. Знавці вважають: якби в партії Амнеріс була ще арія, оперу можна було б називати не «Аїда» а «Амнеріс», адже ця партія визначає головну інтригу твору.

сценічні образи Марії Максакової-старшої

 

Збереглися чудові спогади Сергія Лемешева (до речі, однолітка Марії Петрівни) про те, як він слухав її дебют з гальорки. Марія була тоненька й тендітна й щоби виглядати соліднішою, обмоталася під костюмом якимись рушниками. Але виказували худенькі відкриті руки…

Бабуся розповідала доволі відверто, що голос її був затиснутий, що вона уяви не мала, як ним володіти, і складнощі з нотами виникали вже на початку другої октави, – а тут партія з високими нотами. Але після занять з Максиміліаном Карловичем вони стали в неї блискуче виходити. Марія Петрівна до зустрічі з Максаковим і після неї – дві абсолютно різні людини.

От зараз. побувавши в Чернівцях, я думаю, що він вклав у Марію всю тугу за втраченою батьківщиною. Марія стала тим осередком, у якому він забарикадувався від цілого світу.

                     

Майже таємний культ Максакова

–  У Вашій родині відчувається висока пошана до Масиміліана Максакова…

– Мати моя, Людмила Василівна, підтримувала швидше пам’ять бабусі – і це має кілька пояснень. По-перше, вона не так глибоко знала всю цю історію, а в самої бабусі можливість розповідати докладно була, як розумієте, обмеженою. Не можна було не згадати, звідки Макс Карлович родом, а бабуся не хотіла зайвий раз привертати увагу «левіафана» до своєї особи.  Тому пам’ять Максакова вшановували, так би мовити, кулуарно, між своїми. Не було гідного пошанівку усій його діяльності з організації величезної кількості гастролей, коли він надихав театральним повітрям ту провінцію, до якої привозив свою трупу. Багатьом з цих міст і згадати було нічого, окрім приїзду трупи Максакова, коли люди уперше чули прізвища Мейєрбера чи Вагнера. Макс Карлович у своїх постановках входив в усі деталі – від музики та драматургії до декорацій і костюмів. Достатньо придивитися до сценічних костюмів на його фотографіях. Це він прищепив бабусі таке ретельне ставлення до сценічного костюма. Максаков був людиною, яка творила, по суті, театральні світи. Він же глибоко знав не тільки історію створення опер –задовго до Інтернету! – а епоху, в яку відбувалося дійство, тогочасний одяг чи інтер’єри. І все це складалося у ставлення до професії, не характерне для тодішньої сучасності, коли актриса мусила вдягатися у те, що  було в костюмерному цеху…

     

Так, історія несправедливо замовчує багато сторінок його життя. Я дуже хотіла, щоби була нарешті видана книга про Максиміліана Карловича – і спробую, що зможу, повернути з театрального музею ім. Бахрушина, куди мама після смерті бабусі віддала архів.

Характерна деталь: після дебюту Марії на головній сцені країни Максаков не всім був задоволений. Хоча з нею підписали договір і вона понад 30 років успішно виступала на цій сцені. Коли врахувати, що вона не була членом партії – це майже неймовірно.

 

 бабуся Марія і мати Людмила Максакови

 

Марія – Людмила – знову Марія…

– А як Ви самі дізналися – вирішили – здогадалися, що маєте співати?

– Певну роль тут зіграв культ бабусі, який безумовно існував у нашій родині. Мене ж і назвали на її честь, причому я теж Марія Петрівна… Усе відбувалося нібито попри мене. Звісно, я вчилася в Центральній музичній школі, мала певні здібності до музики, доволі вправно грала на фортепіано, але приблизно років у 15 у мене виникла якась одержимість – інакше не можу це назвати – не шкодуючи жодних сил, опанувати вокальну майстерність. І не будучи прямим нащадком Максиміліана Максакова, щось від нього перейняла через бабусю, якийсь «вірус» ставлення до професії. За 10 років від 15 до 25-ти я переслухала мабуть усе, що проспівано у світовому репертуарі. Я напам’ять знала, яка співачка, в якому місці і як бере дихання… І плюс блискуча музична освіта, яку давали того часу  музичні школи, створені при консерваторіях. Перша така була  саме при Московській консерваторії. Їх і зараз не надто багато, в Україні такі в Києві, Львові, Одесі… Центральна музична школа завжди була головним бенефіціаром усього талановитого, яскравого. Тож мені пощастило. Звісно, не можна відкидати й природні здібності: чим допоможе музична освіта, коли якісь ноти не виходять…

Творчі здібності передалися й моїй мамі, Людмилі Василівні, але вона не мала такої одержимості до співу. При абсолютно неймовірній славі моєї бабусі. Достатньо згадати, що коли ховали Марію Максакову, процесію супроводжувала кінна міліція, а її старенькі прихильниці залазили на дерева та огорожі й кидали квіти, вигукуючи «Прощавай, Кармен!»

І це не дивно: найпоширенішим джерелом музики тоді була радіоточка, а з неї хоча б раз на день лунала якась мелодія у виконанні Марії Максакової. Так само, як і з рупорів на вулицях. Нині, за великої кількості джерел інформації, в тому числі й музичної, неможливо так зосередити всенародну увагу, як тоді. Бабуся моя жила в кожній оселі. І, парадоксально, найбільшої своєї популярності вона досягла після того, як їй без усяких пояснень надіслали повідомлення про звільнення з трупи Большого театру…

Бабусі неодноразово пропонували після гастролей залишитися за кордоном. Але вдома залишалися діти, моя майбутня матуся була ще зовсім маленькою, і бабуся знала, що дитину їй не віддадуть. Хоча й мала особисті причини не любити радянську владу.

Відтак, після звільнення з театру вона почала співати з оркестром Осипова (нині Національний оркестр народних інструментів – ред.) і з оркестром Некрасова (Академічний оркестр народних інструментів Ростелерадіо – ред.). Вона співала в класичній манері народні пісні і здобула нової слави ніжністю, співочістю й задушевністю їхнього виконання.

Мати моя побувала лише на одній виставі бабусі – коли через кілька років після звільнення з Большого їй дали несподівану можливість попрощатися з шанувальниками виступом у ролі  Кармен. Мама розповідала, що після кожного виходу, після кожної арії зал аплодував Марії Петрівні стоячи, оркестр замовкав й дія опери зупинялася на невизначений час…
Бабуся була людиною сильною, її ніколи не полишала внутрішня скромність, вона не припиняла роботу над собою й була далекою від того, що ми зараз звемо піаром. Хоча Максиміліан Карлович  не був позбавлений цього:  він був просто генієм цього піару!  

А мама моя… Уявіть собі, дівчинка зростає в абсолютно жіночій родині, у такому собі жіночому царстві. Де лише бабусі, тітоньки – чоловіки не представлені жодним чином. І дорослішаючи, вона бачила лише безупинно працюючу мати, весь час у роботі над своїми партіями, образами тощо. Постійні гастролі – адже родину треба було утримувати. Усе це робило Марію Петрівну доволі суворою у проявах: із донькою не було довірливого спілкування, якихось задушевних бесід. І Людмила, судячи з усього, перейнялася прагненням вирватися з кола, не відчувати себе деталлю оточення, домогтися, щоби мати хоча б розмовляти із нею почала! Дівчина багато читала, їй була доступна багата бібліотека, у неї були хороші педагоги, вона отримувала якісну освіту, але це було існування в якомусь напівінтернатному стані, хоча й з цілком надійними жінками довкола.

Людмила, звісно тягнулася до матері, але серйозні заняття співом її не приваблювали. І от якоїсь миті вона вирішила, що варто спробувати себе у драмі. І спробувала хоча б на цьому вибудувати діалог, засади спілкування з матір’ю. І тоді бабуся почала сприймати доньку всерйоз. Хоча, коли Людмила вступала до театрального училища ім. Щукіна, бабуся дуже не хотіла, щоби її доньку прийняли без належних здібностей, просто через те, що вона донька Марії Максакової…

– Зовсім не схоже на нинішню звичку багатьох домогатися чогось «по блату»…

– Так… І коли в Людмили почала якось вибудовуватися акторська кар’єра – у театрі Вахтангова, коли Рубен Миколайович Симонов почав ставити на неї вистави, даючи серйозні ролі, бабуся ніби «визнала» її: приходила на кожну виставу й на кожну значну репетицію, дрібно списуючи вільні місця у програмках своїми зауваженнями й ретельним розбором ролі. Тобто це був етап життя, коли моя мати відчула себе гідною своєї великої матері, продовжувачкою династії…

Та якоїсь миті з моєю мамою сталася подія, дуже шкідлива для акторської кар’єри: вона закохалася й навіть народила дитину, мого старшого брата Максима. Як з’ясувалося, зовсім не потрібного його батькові, богемному художнику… Коли малюкові було 2 місяці, мама покинула те богемне середовище й повернулася додому. Бабуся її прийняла, хлопчика полюбила, а батька його до кінця життя «не виносила на дух».

Людмилі дитина далася дуже важко. Вона сильно загальмувала у плані професійному, за великим рахунком її врятувало лише те, що вона від початку узяла дуже хороший старт. І, звісно, мама покладала на Максима дуже великі сподівання. Бабусі не стало, коли Максимові було 4 рочки. На той час, мабуть, бабусиними молитвами, в житті моєї мами «намалювався» мій тато, і все більш-менш налагодилося, і народилася я.

Зі мною сталося щось схоже: я зростала на бабусиній дачі. Хоча там були й деякі переваги. Наприклад, я часто гуляла там з Іваном Семеновичем Козловським. І він розповідав мені про дідуся Максиміліана Карловича і про бабусю… А ще він знайшов у мене абсолютний слух, часто пропонував взяти за ним ту чи іншу ноту і потім оголошував наспівом: «Будеш співати!».

Мешканців навколишніх дач, які Сталін щедро роздав улюбленим артистам, називали на той час «гіпертонічним гуртком», але для мене там було багато цікавого. Хоча я чудово розуміла, що покинута… Маму я не бачила практично ніколи, мене привезли до Москви вже вступати до школи. І десь у 15 років я вирішила: «Раз так, я співатиму, як бабуся. А може, й краще…».

– Такий ось своєрідний бунт…

– Бунт, бунт!

                  

  Переваги опери над драмою

 – Ще один момент: драма мені здавалася надто залежною професією: актор змушений очікувати на щастя, коли зір режисера зійдеться на ньому– і може, тоді актор засяє на якийсь час.  А далі знову роки затишшя, непередбачуваність. Мені здається, що драма як професія занадто несправедлива: людина старанно працює, дисциплінована, хоче отримати ролі, щось не складається… аж поки актор не йде у глибокий запій і потрапляє в оточення випадкових людей, де, як йому здається, його цінують… В акторській професії планувати успіх практично неможливо. У цьому розумінні циркач, артист балета чи оперний співак все ж таки повинен мати й демонструвати якісь не надто буденні навички, певну майстерність, здібності, які від початку відривають його від шаленої кількості просто людей. Натомість є безліч прикладів, коли людина зовсім з іншою освітою й професією стає актором.

Коли я виходжу співати в опері, скажімо, Верді, більшу частину він уже зробив за мене: рідко виникає якась вже зовсім авангардна постановка знайомої опери і не буває, щоби співак  був постійно зайнятий у таких сучасних виставах. Тобто я напрацьовую свій репертуар, постійно його відточую – і змагаюсь із набагато меншим колом виконавців, ніж драматичний актор. Як людина доволі раціональна, я рано зрозуміла, що на акторському терені можна й не перемогти, бо мало що залежить безпосередньо від тебе…

І я наважилася на велике плавання оперним світом. Мені пощастило на початку потрапити до Наталі Дмитрівни Шпіллер. Але через рік її не стало, і я потрапила до її великої учениці Маргарити Олександрівни Міглау. Тобто до власних студентів Міглау додалися студенти Наталі Дмитрівни, і це було – по 15 хвилин на учня! Вона встигала лише прослуховувати твою програму – і я розуміла, що так навчитися нічого не можна. Я хотіла знайти педагога, який мене дійсно-таки навчав би. Згодом я багато викладала сама, і в мене були чудові результати, до того ж стабільні. Мабуть, коли б я сама собі трапилася тоді на шляху, я заспівала б значно раніше й краще!

Коли розвалився Союз, розпочалася нова хвиля негативної селекції: з болота сколихнуло всю наволоч, яка полізла вгору. Між вокальних педагогів виникла неймовірна кількість шарлатанів. Одночасна наявність бажання співати в дитини і достатніх грошей у її батьків фатальним чином відбилася на якості й результаті навчання. У підсумку… я перевчилася сама – і це доведений епізод мого життя. Усе було підпорядковане вокалу: я вивчила п’ять мов, переграла усі доступні клавіри, все, що тільки можна було співати – вивчила.

Коли я працювала в московському музичному театрі «Гелікон-Опера» у Дмитра Бертмана, мені довелося перейти у нижчий діапазон. Через кілька років пішла на прослуховування до Валерія Гергієва (художнього керівника – директора Маріїнського театру в Петербурзі – ред.) – мені хотілося співати партії більш центрального діапазону. Та потрапивши до Маріїнського театру, дізналася, що саме на мецо-сопрано існує постійний дефіцит: на молоду, привабливу співачку, яка паралельно може співати так звані «брючні» партії й водночас красивих молодих жінок і має рівний центральний регістр. Я у Гергієва переспівала усе, навіть те, чого й не хотіла співати, – аж до старої графині у «Піковій дамі». І лише в Україні я повернулася до того репертуару, який для мене органічний. Хоча діапазон голосу, звісно, дозволяє здійснювати якісь експерименти.

– А де Ви нині співаєте?

– В Україні я багато де співала. Однак постійно в репертуарі – Харківська національна опера й Дніпропетровський академічний театр опери та балету.

– Якщо Ви, Маріє, по суті бунтівниця – як Ви уживаєтеся в театрі, адже там багато різних чинників – і тих, що стримують, і тих, що дратують…

– Більше того, був період, коли я була вся така молода й гарна, а навколо достатньо багато людей, які відволікали мене від того, чим слід займатися серйозно. Так, мабуть варто чіткіше триматися своєї мети і менше піддаватися на різні спокуси, навіть коли це пропозиції до кар’єрного зростання, які, правду кажучи, результатів не дали. І я це зрозуміла.  

– Опера – це все ж таки вистава з сюжетом і драматургією – і актрисою все одно доводиться бути…

– Так, після гречанки Марії Каллас, однієї з найвидатніших оперних співачок ХХст, уже не хочуть слухати «співочу тумбу».

Режисери до мене прихильні: я пластична й податлива – поки я впевнена в цьому режисері. Звісно, те, що я зростала в кулісах драматичного театру, а інших людей – не театральних – не бачила взагалі і вважала, що це норма життя, вплинуло на мою натуру. За великим рахунком, тут мої погляди збігаються із Максиміліаном Карловичем: художній  образ – це сплав голосу, тембру, фрази, поведінки, які відповідають задуму, внутрішньому світові героя.

Мені пощастило, що я багато років працювала у режисерському театрі в геніальної людини – Дмитра Бертмана. І він радив мені в будь-якій ролі шукати зерно ексцентрики, гротеску – він надав мені розуміння себе й своєї природи, і це вплинуло на все, що стосується моєї акторської суті.

Безумовно, мені дуже не комфортно, коли режисер не відповідає тому рівневі, до якого я звикла. І щаслива, коли зустрічаю майстра, з яким мені цікаво. Це буває і в Харкові, і в Дніпрі. Армен Калоян відкрив для мене нові грані акторскої техніки, оскільки сам він є послідовником «пластичного театру». Пластика дуже допомагає сприйняттю сучасних оперних постановок мовою оригіналу, коли глядач здебільшого не розуміє слів.

Режисер Жанна Чепела у Дніпрі так розкрила мені Тетяну (героїню опери Чайковського «Євгеній Онєгін» – ред.), яку я співатиму 24 березня, що навіть коли співаю «Лист Тетяни» в концертах, це Тетяна від Жанни Чепели. А ще я перебуваю у передчутті роботи з новим головним режисером Дніпропетровського  театру Володимиром Назаровим…

        

 І про ювілейний концерт у Чернівцях

– А найближча подія – концерт 14 березня в нашій філармонії…

– Це перший випадок у моїй кар’єрі, коли ініціатором концерту виступила я. Цьогоріч виповнюється 150 років від дня народження Максиміліана Карловича Максакова, і мені важливий цей концерт у місті, де він народився. Я побувала в Чернівецькому театрі й познайомилася із його директором Юрієм Марчаком. Будівля чудова, та для вокалу зал «глухий». І Юрій Михайлович повів мене до Чернівецької філармонії. А у філармонії збіглося – і чудова акустика, і професійний симфонічний оркестр із чудовим диригентом Йосипом Созанським. Працювати з ним – насолода! Абсолютно унікальний музикант із філігранною майстерністю й надзвичайною закоханістю в музику. Клас оркестру створює той диригент, що працює з ним постійно.

Разом зі мною в концерті виступатиме чудовий скрипаль-віртуоз Богдан Івасик, випускник Вищої школи музики (Кьольн, Німеччина), клас народного артиста СРСР, професора Віктора Третьякова. Канва концерту побудована на скрипці як деталі єврейського побуту, в якому зростав хлопчик Макс Шварц. У нас буде й кілька дуетів зі скрипкою, таке теж

практикується у світовій музиці. Це й для мене самої незвичайний концерт. І я всіх запрошую на нього.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»