Шалена любов до музики, невтомна активність і бездоганний смак – тільки деякі з митецьких чеснот керівника і диригента академічного симфонічного оркестру Чернівецької обласної філармонії, заслуженого діяча мистецтв Йосипа Созанського. Але зібрані вкупі, вони роблять неповторною й високохудожньою кожну програму, із якою виступає керований Созанським оркестр. Так сталося і з п’ятничною програмою 8 лютого.
Перше відділення концерту цілком складалося з української музики, це був своєрідний місток між ХІХ і ХХІ – через ХХ – сторіччями.
Розпочався концерт сьомою симфонією Михайла Вербицького (1865). В музиці автора українського гімну на слова Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» безперечно відбилася духовна, священицька сторона його служіння. Класична гармонія у розвитку музичних тем у виконанні Чернівецького симфонічного змушує згадувати про церковне коріння найкращих зразків європейської музики. Український священик Вербицький долучив до неї – і безперечно, до української її галузки – дуже цікаві твори, з одним з них ми й зустрілися у філармонічному залі.
«Гуцульський триптих для оркестру» (1964) за мотивами «Тіней забутих предків» у 26-річного Мирослава Скорика народжувався водночас з однойменним кіношедевром Сергія Параджанова. Відтак музична драматургія підпорядкована літературному та кіноджерелу, про що говорять назви окремих частин твору. І це не просто музикознавче твердження: музика Скорика суголосна і з літературною основою повісті Михайла Коцюбинського і з пам’ятною кінострічкою. Вона збуджує в нашій уяві картини гуцульського побуту, традиційних обрядів, трагічну історію зламаного кохання – і водночас готує слухача до сприйняття третього твору з першого відділення концерту.
«Українські колядки, щедрівки та веснянки» Валерія Кікти – важка для виконання й слухання музика. Українські мелодії ніби проціджуються крізь такі собі металеві решітки, щоби ці уламки знову сплелися у відому музику. Це незвично, навіть боляче, та коли згадати як не просто далося це ХХ сторіччя українцям і як не просто все в нас і досі, то починаєш цю музику чути. Варто згадати, як трохи більше за 20 років тому український журналіст Олександр Москалець ущент розкритикував цей твір у газеті «День», назвавши його недоречним і проявом несмаку – в концерті з творів Рахманінова. Може, до Рахманінова він і справді не пасував, але те, що Валерій Кікта має власний творчий почерк, безперечно. До того ж, за ці роки ми чули чимало творів, поцінувати які можна тільки… уважно вслухаючись.
Друге відділення концерту відкрило нам ще принаймні дві властивості диригента Созанського: він не шкодує власних сил і часу, щоби дати можливість для виступу юним музикантам, а ще має особливий сентимент до духових інструментів, бо, чого багато хто з слухачів не знав, свого часу сам був виконавцем-валторністом… Цього разу філармонічна сцена, увага й підтримка Чернівецького симфонічного надані лауреатам першого міжнародного конкурсу виконавців на духових інструментах ім. Володимира Антоніва та Мирона Закопця Святославу Борисову (гобой, Львівська спеціалізована музична школа імені Соломії Крушельницької) та Ользі Стукаловій (флейта, Київський інститут музики ім. Глієра). Молодих виконавців варто слухати ще й тому, що, за висловом Толстого, на них ще «не вклався лак» від частого спілкування з залом, зберігається трепетне ставлення до виконуваних творів. А от якоїсь боязні, остраху перед публікою ні в Святослава, ні в Ольги помітно не було. І з ними ми знову перенеслися до Європи: Святослав Борисов грав соло в концерті Белліні для гобоя з оркестром, а Ольга Стукалова – соло для флейти в концерті Жака Юбера.
Неймовірно гарний вечір видався…
Лариса ХОМИЧ, «Версії»
