У суботу наживо переглянула репортаж із Всеукраїнського громадського форуму «Відкритий діалог» за участі президента Петра Порошенка. Зауважила щасливі обличчя тих, кому він потис руку, а ще, не дай Боже, поплескав по плечу чи обійняв! Люди тішилися, мов малі діти: як не як, а найбільший Бос країни помітив їх. Мабуть, від цього почувалися вивищеними над іншими…
І пригадався мені приїзд президента Кучми до Хотина ще у 90-х роках минулого століття. На території фортеці буковинська громада, ставши півколом, зустрічала Леоніда Даниловича, а той обходив ряди щасливців і так само потискав руки і плескав по плечах. І один із чернівецьких козаків так розчулився, що схопив президентові руку і почав її цілувати…
Тоді мені стало страшно. Нині це вже просто дратує. І згадується царська церемонія з Шевченкової поеми «Сон»: «…Може, вдарять, або дулю дати благоволять; хоч маленьку,
хоч півдулі, аби тілько під самую пику».
Невже електорат, тобто ми з вами, за весь цей, такий уже тривалий час не усвідомили, що нами маніпулюють? Адже нічим від Порошенківської зустрічі не відрізнялася та, що відбулася у Хотинській фортеці. За тим же сценарієм відкритого діалогу (невже ви направду повірили, що вас почують?) відбулися збори, організовані Юлією Тимошенко, «Опоблоком» тощо. Хіба що під час виступу Віктора Медведчука критично налаштований спостерігач міг зауважити а-ля радянську поведінку присутніх, попри те, що там було чимало молодих облич. Певно, їх уже надресирували. Адже молоді за природою притаманна більша демократичність. А тут, принаймні складається таке враження: прийшов дресирувальник, кинув, кажучи фігурально, шмат м’яса – і всі почали виконувати його команди.
…Люди, вмикайте критичне мислення: тільки воно убезпечить нашу країну від краху і зробить життя українців хоча б трохи схожим на людське. Бо ми, себто ті, що перебувають тут, унизу, – животіємо, натомість живуть ті, що там, нагорі. Спробуйте тільки вслухатися в те, що говорять під час політичних ток-шоу наші можновладці. Особливо ті, що нібито переймаються нашим важким життям і нашими холодильниками. Так ось, навіть вони не знають, що відбувається з медициною на селі, де почався рух до закриття останніх уцілілих фельдшерсько-акушерських пунктів, по-новому – центрів здоров’я. А влада й далі декларує «наближення» медичної допомоги до людей.
Одне слово, з трибун нам кажуть одне, а ми живемо з іншим. Може, й повірили б, якби жили в сусідніх державах…
Тож пропоную вмикати мізки й не купуватися на гарні картинки й справедливі слова. Гасло виборців, які прагнуть змін: думай та аналізуй! Усвідомлюю, що це вкрай важко. Якось одна моя приятелька наказувала семирічному внукові: «Перш ніж щось робити, спочатку подумай!» На що малий миттєво зреагував: «А ти знаєш, бабусю, як це важко – думати!»
Але ж ми не першо- і не другокласники. Ми – громадяни, від яких залежить власне майбутнє. Та якщо вам воно байдуже, подбайте за майбутнє дітей і онуків. Зробіть над собою зусилля. Бо, як казав Генрі Форд, «Мислення – це найважча з усіх робіт, і саме тому так мало людей нею займається». Американський жн психолог Гаррі Лорейн висловився ще відвертіше: «Якщо ви змусите людей думати, що вони думають, вони вас полюблять. Якщо ж ви насправді змусите їх думати, вони вас зненавидять». Але ж іншого шляху до нашого з вами порятунку немає!
Людмила ЧЕРЕДАРИК
