Наприкінці Другої світової війни під час англо-американського бомбардування у баварському Меттені загинув Павло Петрович Скоропадський – останній Гетьман України, вимушений 1918-го податися до Німеччини, рятуючись від повсталих українців. Його життя почалося 1873-го на німецькій землі, у курортному місті Вісбадені, і завершилося 1945-го теж у Німеччині. Навіть перша мова, якою почав розмовляти майбутній глава Української Держави і російський генерал-лейтенант, була німецька. Непростим було його життя, і сучасним українським політикам варто глибше ознайомитися з ним, щоби уникнути трагедії, яка спіткала останнього Гетьмана України.
Російський аристократ українського коріння
Біда українців упродовж століть полягає в тому, що наша нація ще на початках свого формування втратила власну еліту: її аристократія полонізувалася й русифікувалася, залишаючи свій народ без провідної верстви. Однією з відомих аристократичних родин України була й родина Скоропадських, з роду якої вийшло чимало представників козачої старшини, втому числі й гетьманів. Отримавши російське дворянство, представники цієї родини вірою і правдою служили царю.Таку кар’єру обрав і Павло Скоропадський.
Освіту отримав у привілейованому Пажеському корпусі й службу розпочав у лейб-гвардії Кавалергардського полку, потрапити до якого було найбільшої мрією багатьох російських офіцерів. Але реалізувати її могли лише обрані. Серед них – і Скоропадський, виходець з родини великих українських землевласників. Разом з іншим кавалергардом – Густавом Маннергеймом – Павло Скоропадський брав участь у церемонії коронації останнього російського імператора Миколи ІІ. До речі, після розпаду Російської імперії саме маршал Маннергейм став одним з лідерів Фінляндії, який зберіг незалежність своєї держави попри радянську агресію.
Павло Скоропадський швидко просувався по службі. Він брав участь у російсько-японський війні, командував підрозділами забайкальських козаків, потім – драгунами. Встиг у мирний час з’їздити до Парижу, де слухав лекції в Сорбонні –- одному з найкращих європейських університетів. Хоча більшість офіцерів-кавалеристів надавала перевагу іншим закладам, на зразок нинішньої чернівецької «Сорбонни» – місця, куди ходять розважатися люди з грошима.
Першу світову Скоропадський зустрів уже у званні полковника, згодом став генералом. Командував гвардійською кавалерійською бригадою, яка відзначилася у боях з німцями. А в січні 1917-го очолив 34-й армійський корпус, у якому мав незаперечний авторитет. Коли після падіння монархії розпочався процес українізації частин і з’єднань колишньої Російської Імператорської Армії, Скоропадський перетворив свій корпус на 1-й український, найбільш боєздатне з’єднання Південно-Західного фронту. Та вдався до українізації зовсім не тому, що в нього раптом прокинувся український патріотизм, а за порадою генерала Корнілова. Той бачив, що українізовані частини зберігають дисципліну і бойовий дух на тлі повного розвалу армії під впливом більшовицької пропаганди. Тож генерал Скоропадський виходив не з політичних симпатій чи антипатій, а з елементарного розрахунку. Його намагання залишатися поза політикою невдовзі зазнали фіаско: політика сама вторглася в життя генерала.
Початок політичної кар’єри
Восени 1917 р. почався найважливіший період життя Скоропадського. У жовтні його обрали отаманом Вільного козацтва: саме в ньому відроджене українське козацтво побачило лідера, за яким можуть піти маси. Втім, тоді він мав дуже мало українського. Навіть українською не говорив, бо належав до людей, вихованих на російській культурі. У бесідах з тими, кому довіряв, часто підкреслював, що критично ставиться до «щирих українців» і різниться від них своєю переконаністю у тому, що Україна повинна бути разом із Росією.
З керівниками Центральної Ради стосунки в нього не склалися через недовіру соціалістів до царського генерала, і Скоропадський подав у відставку. Коли більшовики розгорнули наступ на Київ, 1-го українського корпусу вже не було, а опір чинили майже ненавчені і погано озброєні курсанти, студенти й старшокласники. Захопивши столицю, червоні розпочали терор проти всіх, кого вважали ворогами. Скоропадського врятувало те, що він перевдягнувся простим селянином і якомога рідше виходив на вулицю.
Тільки за допомоги німецьких і австрійських військ Центральна Рада повернулася до Києва. Хоча вона не могла виконати своїх зобов’язань перед німцями, бо не мала ні сил, ні волі забрати продовольство у селян і віддати його за кордон, розплачуючись за допомогу. Відтак німці організували державний переворот: 29 квітня 1918 р. за їхньої допомоги на Всеукраїнському з’їзді хліборобів Павла Скоропадського обрали Гетьманом України. Замість скасованої Української Народної Республіки проголосили Українську Державу. У ній встановили авторитарний режим, фактично ліквідували парламентаризм, але не завершили створення спадкової монархії.
Своєю соціальною опорою гетьман обрав заможні верстви населення, насамперед поміщиків, до яких належав і сам. Ті поверталися у свої маєтки і за допомоги гетьманської «державної варти» забирали в селян землю, поділену 1917-го.На виконання зобов’язань перед німцями і австрійцями, гетьманська влада відправляла за кордон велику кількість продовольства, виробленого у селянських господарствах. Обурені селяни повставали.
Робітники теж проявляли невдоволення: за гетьмана їм установили 12-годинний робочий день замість обіцяного більшовиками 8-годинного. Українська інтелігенція протестувала проти повернення російських чиновників до влади: відновлювався держаний апарат зі старими кадрами. Невдоволених було багато, але з анархією режимові вдалося впоратися, і життя в державі поступово налагоджувалося.
Процес державного будівництва
Гетьманська влада була дуже суперечливою. З одного боку, вона проводила зміни лише в інтересах заможних верств, а з іншого – будувала українську державу. Скоропадський мріяв про федерацію з Росією, в якій Україна мала би з нею рівні права. Проте росіяни і чути про рівність не бажали, для них існувала лише «Малоросія» у складі Росії без якихось особливих прав. Чимало українців так само були проти федерації, підтримуючи лише повну державну незалежність своєї країни. Німці не хотіли й чути про союз України з Росією, розуміючи його вигідність лише Москві – а сильна Росія їм не була потрібна. Тому гетьман мусив маскувати свої справжні плани, розбудовуючи поки що українську самостійність.
Запрацювали підприємства і транспорт, магазини наповнилися товарами, а в містах «державна варта» разом з німецькими патрулями покінчила з масовим бандитизмом і розгулом злочинності у порівнянні з революційним 1917-м. Проте антигетьманські політики заявили, що Скоропадський протиставив російсько-єврейське місто українському селу і все робить для того, щоби повернути царські часи. Гетьман намагався спростувати такі звинувачення і чимало зробив для розвитку саме української освіти, науки й культури. Його указом в Україні було створено Академію наук, відкрито українські університети у Києві та Кам’янці-Подільському. Водночас в Україні працювали й російські університети. Указом гетьмана засновано 150 українських гімназій, видано багато підручників українською. Повсюдно створювалися курси української мови, навіть сам глава держави почав її вивчати: досконало знаючи російську, німецьку, французьку, він не вмів говорити українською!. Створювалися державний архів, музеї, театри, інші заклади культури.
За 7,5 місяців свого правління Павло Скоропадський видав понад 400 державних актів, більшість яких спрямована на зміцнення Української Держави. Особливу увагу він приділив створенню українських Збройних Сил: почав формувати 8 територіальних корпусів, українську бойову авіацію, Військово-Морські Сили. Влітку 1918 р. запровадили українські військові звання і погони, нові однострої зі збереженням певних національних традицій.
Чимало зроблено гетьманом для розвитку вітчизняної дипломатії. Українську Державу визнало майже 30 держав світу, гетьман повернув до складу України на правах автономії Крим, від якого за Брестським договором відмовилася УНР. Він надав деяку допомогу українським священникам, які поклали початки Автокефальній Православній Церкві в Україні. Удалося навести порядок у грошовому обігу, намітилося навіть економічне зростання. Та одночасно відбувалися і діаметрально протилежні процеси, які наближали трагічну розв’язку.
Антигетьманське повстання
Уже від початку правління гетьмана проти нього були налаштовані серйозні соціальні сили. До них належали не лише найбідніші верстви населення, але й значна частина середнього класу – всі ті, за чий рахунок уряд намагався вирішити соціально-економічні проблеми. Не вірили Скоропадському й українські патріоти, які бачили його симпатії до російського офіцерства й поміщиків. І багато росіян не сприймало «малоросійську оперетку», як вони називали гетьманську державу з її спробами запровадити в життя щось українське. Та найстрашнішим ворогом залишалися більшовики. Вони готували повстання, засилали диверсійно-терористичні групи, вели постійну антигетьманську пропаганду. Стримувала червоних лише наявність німецьких військ на українській території: Ленін і Троцький ще не мали достатньо сил для боротьби з таким серйозним противником. Доки сили накопичувалися, головну увагу більшовики приділяли пропаганді, намагаючись остаточно дискредитувати гетьманський режим в очах простих українців.
Тоді ще не було телебачення з його «95-м кварталом», який нині знущається над українськими політиками, та й узагалі над усім українським. Натомість тодішні «сміхуни» вигадували різноманітні анекдоти, малювали карикатури. Найбільш вдалою виявилася більшовицька пародія на гроші гетьмана Скоропадського. Банкнота була дуже подібна до справжньої купюри у 100 карбованців, але написи на ній були інші: «Сто карбованців ходять по світі на рівні з м’якеньким папером», «Розмін цих карбованців забезпечується усім добром Державної Скоро-паді пана гетьмана, брехнею, німецьким штиком, та гайдамацьким нагаєм». На звороті було надруковано: «За сто карбованців у Державній Скарбниці видається одна або дві дулі». Ця купюра набула такої популярності, що уряд мусив 27 вересня 1918 р. вилучити з обігу оригінал банкноти, використаний для пародіювання. Насміхалися не лише червоні, цим же займалися й білі. В армії гетьмана було багато російських офіцерів, які не бажали вчити українську мову, замість чого вигадували псевдоукраїнські команди на кшталт «Залізяку на пузяку – геп!». Білогвардійці намагалися навіть створювати свої військові формування на українській території. А восени 1918-го, коли стало очевидним, що поразка не за горами, гетьман вже й не надто приховував свій курс на федерацію з білою Росією. Він проводив переговори з Доном і Кубанню про об’єднання у складі майбутньої «федеративної Росії». Українські політичні партії сприйняли це як зраду і прискорили підготовку антигетьманського повстання.
Павло Скоропадський дуже критично ставився до галичан і не підтримував ідею об’єднання східних і західних українців у складі незалежної Української Держави. Коли австрійці у липні 1918 р. скасували таємний протокол до Брестських мирних угод, за яким українські частини Галичини, Буковини і Закарпаття мали об’єднатися в єдиний коронний край, гетьман зустрів цю новину прихильно. Але він розумів, що цим зраджує волю українців до об’єднання, тому для маскування відновив у своїй армії корпус Січових Стрільців, основу якого становили полоненні галичани і буковинці.
На такому тлі восени 1918-го спалахнули революції в Німеччині й Австро-Угорщині, їхні війська почали виходити з України. На руїнах імперії Габсбургів виникали нові держави, які починали боротьбу за свої кордони. Розпадом старої монархії скористалися і сусідні країни, які почали приєднувати до себе її частини з етнічно близьким населенням – Італія, Румунія. Але не Україна. Відповідаючи на питання «Чому?», чернівецький професор В.М.Ботушанський висловив важливу думку: «Більшість буковинських політиків, як і галицьких, не закликали тоді до об’єднання з Українською Державою гетьмана Скоропадського, бо не довіряли йому, а саме об’єднання вважали справою небезпечною: колишній царський генерал в умовах поразки Австро-Угорщини і Німеччини, на чиїй силі тримався його режим, може змінити зовнішньополітичну орієнтацію на Росію…»
Так і сталося: у листопаді 1918-го гетьман проголосив федерацію з Росією. Саме цього вимагала Антанта, яка свою допомогу Україні обумовлювала об’єднанням з білою Росією. Проте українці цього зовсім не бажали, і антигетьманське повстання охопило великі території. 14 грудня Павло Скоропадський змушений був зректися влади й виїхати разом з німецькими військами до Німеччини.
Життя в еміграції
За кордоном колишній гетьман спробував створити політичну організацію монархічного спрямування для підготовки повернення в Україну. З німецькою владою його відносини складалися не найгіршим чином, проте після приходу до влади Гітлера виникли певні проблеми. Адже нацисти не планували створення навіть маріонеткової Української Держави, тож цінність гетьмана була для них дуже відносною. Сам же Скоропадський намагався допомагати українським емігрантам у Німеччині, дехто з істориків підкреслює, що восени 1944 р. за його проханням з нацистського концтабору були звільнені лідери українських націоналістів, у тому числі й Степан Бандера.
Український політик розумів, що Німеччина війну програє, тому відправив свого сина Данила в Англію, щоб у разі чого династія була збережена. Перебуваючи в еміграції, він написав цікаві мемуари, які нині нерідко використовуються як історичне джерело. Звісно, різні історики оцінюють їх по-різному, та останнім часом оцінки діяльності гетьмана, порівняно з радянськими, виглядають більш об’єктивними. Якщо раніше його сприймали лише як «німецьку маріонетку» й підкреслювали «вороже ставлення гетьмана до українського народу», то нині намагаються знайти в його діяльності й позитивні сторони.
Будь-що це фігура трагічна. Гетьман протягом життя багато чого мусив робити мимоволі. Обставини поставили його на чолі Української Держави, хоча за натурою своєю він залишався російським патріотом. Сам Павло Скоропадський підкреслював свою принципову відмінність від діячів Центральної Ради: вони, мовляв, любили лише Україну і ненавиділи Росію, а він любив і Україну, і Росію, і вважав, що обидва народи мають бути разом. Проте життя підтвердило ілюзорність такої любові: для нормального розвитку українці і росіяни мають жити у власних державах, щоби уникати трагедій, якими супроводжувалася їхня спільна історія. Особиста трагедія Павла Скоропадського – лише одна із них…
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
