Про витоки пропагандистського міфу
Починаючи 2014-го бойові дії на Донбасі, російські агресори вигадували різні пояснення цієї війни. Одне з них – «визволення Новоросії від київської хунти». На запитання ж «Що таке Новоросія?» кремлівські пропагандисти відповідали: «Це споконвічна назва території Північного Причорномор’я, яку Росія визволила від Османської імперії, а також незаселеного Дикого Поля, яке заселили росіяни». Та українці мають інший погляд на історію заселення земель південно-східної України, ніж у московських міфотворців. Спробуємо ж розібратися, як на українських землях з’явилася «Новоросія» і коли це сталося.
Як землі запорожців перетворювалися на «Новоросію»
Південноукраїнські степи – це частина Великого Євразійського Степу. У стародавні часи вони належали Київській Русі і через них на Русь вдиралися орди кочовиків, від яких руські воїни боронили свої землі. Та після монгольської навали татарські рейди з Криму призвели до того, що постійного населення в цих степах майже не залишилося. Правда, запорожці почали заново освоювати ці неосяжні території.
Відтак степові території отримали назву «землі Вольностей Війська Запорозького Низового». Заселяли ж їх українці, вважаючи, зрозуміло, ці землі своїми. Проте російські царі дивился на це інакше. Їхні війська через запорозькі землі прямували на Крим і на Північне Причорномор’я, яке перебувало тоді під владою Османської імперії. Запорожці разом із росіянами громили турків, але перемогу здобували не собі. Захоплені причорноморські землі росіяни долучили до своєї імперії і до них же приєднали землі Вольностей Війська Запорозького Низового та слабко заселені території так званого «Дикого Поля».
1764 року з усіх цих земель утворили Новоросійську губернію, яка включала території нинішніх Дніпропетровської, Запорізької, Миколаївської, більшої частини Херсонської, Кіровоградської, Одеської областей, частини центральної Луганщини, Південної Харківщини, від 1775-го – Запоріжжя, а згодом – весь Крим. Саме тоді на карті уперше з’явилася назва «Новоросія», яку нині оголошують «споконвічною». Причому назва суто географічна, а не політична, тим більше – не етнонаціональна. Не було такого народу – «новороси», а мешкали у новій губернії люди різного етнічного походження. Про них ми ще поговоримо, а зараз підкреслимо: перша Новоросійська губернія проіснувала до 1783 року. На деякий час її ліквідували, а 1796-1802-го створили знову. Друга Новоросійська губернія охоплювала землі сучасної південної України.
А від 1822 до 1874 року існувало Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство. Тоді «Новоросією» називали Херсонську, Катеринославську, Таврійську, Бессарабську, Ставропольську губернії, Кубанську область і область Війська Донського. Нині ці землі перебувають у складі України, Молдови та Російської Федерації. Як бачимо, штучна назва і штучні кордони, які влада міняла довільно. Навіть частина сучасної Чернівецької області – тоді Хотинський повіт Бессарабської губернії – була зарахована до міфічної «Новоросії». Хто ж населяв це штучне утворення?
Заселення «Новоросії»
Ще до появи цієї назви почалася колонізація земель, які згодом увійшли до складу новоутворення. На території сучасної України царська влада селила біженців з Османської імперії: сербів, болгар, молдаван, греків, албанців. Так виникли Нова Сербія і Слов’яносербія, які разом із Новослобідським козачим полком, Українською лінією та Бахмутською провінцією 1764 року були включені до Новоросійської губернії. Російські чиновники проводили тут свою політику, не звертаючи уваги на місцеве українське населення. Царизм боявся, що українці створять гайдамацькі загони у відповідь на посилений наступ властей на їхні права, а до гайдамаків приєднаються запорожці.
Відповідальним за колонізацію краю призначили князя Потьомкіна. Колишні запорозькі землі роздавалися російським поміщикам, які завозили сюди кріпаків з центральної Росії. Утім, кріпацька праця була малопродуктивною, і цариця Катерина ІІ, німкеня за походженням, запрошувала відомих своєю працелюбністю німецьких селян на родючі українські чорноземи. Переселенцям держава давала значні «підйомні» кошти, на довгий час звільняла від сплати податків і від обов’язкової служби. Надавалися їм також привілеї у торгівлі й ремеслі. Натомість місцеве українське населення нічого такого не мало, тож витримувати конкуренцію з новоприбулими колоністами йому було дуже важко.
Переселялися сюди й садівники та винороби з Балкан, навіть зі Швейцарії. Згодом колоністи обживалися, створювали заможні господарства. Тоді влада починала поступово обкладати їх податками, отримуючи все більші прибутки від земель, приєднаних до імперії. Переселенцям вільно надавали російське підданство, навіть агітували їх ставати підданими санкт-петербурзьких імператорів. Тут переслідувалася ще одна хитра мета: заманюючи німців на свою територію, позбавляли Пруссію мобілізаційних ресурсів, що у випадку війни з нею давало б Росії відчутну перевагу.
Населення «Новоросії» швидко зростало. Особливої уваги влада приділяла повному забезпеченню російських поміщиків робочою силою, тож завезення кріпаків з Росії лише віталося. Та все ж більшість населення «Новоросії» складали зовсім не міфічні «новороси», а справжні господарі старих запорозьких земель – українці. Навіть у другій половині ХІХ ст., за даними видатного російського географа Семенова-Тянь-Шанського, в краї налічували 42,4% українців, і 31,8% росіян. Але російське населення зростало швидше, особливо відтоді, коли тут почала розвиватися промисловість і бурхливо зростали міста.
Міста «Новоросії»
Сучасні прибічники ідеї «Новоросії» особливо наголошують на тому, що саме завдяки Росії в цьому краї засновувалися нові міста, які ставали промисловими, освітніми і культурними центрами. Зупинімося на цьому детальніше. Почнімо зі столиці краю, яка нині носить назву Дніпро, а ще донедавна була Дніпропетровськом.
Офіційною датою заснування міста називається 1776-й, коли його заснувала цариця Катерина ІІ на лівому березі Дніпра і місто отримало назву Катеринослав. Через кілька років його будівництво перенесли на протилежний берег Славутича, а 1797 року перейменували на Новоросійськ і зробили головним містом другої Новоросійської губернії. Коли йдеться про заснування міста, ми уявляємо собі, як у чистому полі починають зводити перші будівлі майбутнього міста, далі виникають перші міські квартали. А починається все від нуля…
З Катеринославом же ситуація зовсім інша. Ще далекого 1635 року на місті майбутньої столиці Новоросії французький інженер Г.Л.Боплан спорудив фортецю Кодак. Її руйнували і відбудовували, а у період Нової Січі 1734-1775 років слобода Кодак була центром Кодацької паланки. Не на порожньому місці будувалася майбутня новоросійська столиця! А як промисловий центр вона розвивалася лише від 80-х років ХІХ ст., головним чином завдяки іноземним інвестиціям.
Одеса – перлина у моря: Не менш цікавою є й історія «заснування» Одеси Катериною ІІ, культ якої підтримується серед проросійськи налаштованої частини одеситів. Поселення на місці майбутньої Південної Пальміри вперше згадується 1415 року, його заснував подільський магнат Коцюба-Якушинський, і назвали українці це поселення Коцюбіїв. Татари називали його Качибей, турки Хаджибей. Поруч із Хаджибеєм турки збудували 1765-го фортецю Єні-Дунья, залишки якої збереглися до нашого часу, вони ж побудували й пристань. А Катерина ІІ 1795 року лише перейменувала місто на Одесу. Справжній розвиток міста розпочався 1802 року, коли його очолив французький герцог, тобто «дюк» французькою мовою, Рішельє, особистий друг російського імператора Олександра І. Він хотів збудувати ідеальне «місто Сонця» й по праву заслужив любов одеситів.
Саме Рішельє запропонував імператору надати Одесі статус «порто-франко», тобто місця, де іноземні товари не обкладаються митом. Реалізувати ж це особисто він не встиг: після розгрому Наполеона герцогу запропонували очолити уряд Франції й він виїхав на батьківщину. Бажаного статусу Одеса набула 1817 року. В місті почали обертатися величезні кошти, й воно багатіло й розросталося на очах. З одеських вулиць зникли жебраки, а одеські биндюжники (предки сучасних вантаж-перевізників) демонстративно прикурювали від рублевих асигнацій. Процвітала контрабанда, наживалися на ній усі, хто тільки міг. Могли без огляду митників перегнати отару овець, у вовні яких ховали дорогі мережива, і за один «рейс» стати справжніми багатіями.
В Одесу звідусіль понаїхало різного люду, серед якого нерідко зустрічалися кримінальні злочинці. Саме в Одесі зародилася «блатна феня» – особлива мова професійних кримінальників. Слова «ботати по фені» походять від двох давньоєврейських слів «бітуй беофен», тобто «висловлюватися» і «спосіб». В етнічному відношенні Одеса була надзвичайно строкатою, та у цій новій столиці «Новоросії» жодних «новоросів» помітити неможливо було. Українці та росіяни, греки та євреї, поляки й німці, французи й молдавани – усі робили свій внесок у процвітання Одеси. Одесити створили й свою неповторну говірку, де російські та українські слова мішалися з єврейськими та грецькими, фрази будувалися за правилами мови ідиш, і нерідко можна було почути молдавські вирази. Хоча статус «порто-франко» був втрачений 1858-1859 років, місто розвивалося швидко: у 1860-го в Одесі мешкало 113 тис. чол., а у 1914-му – вже 669 тис. Одеський порт був другим в імперії за обсягом переміщених через нього товарів після санкт-петербурзького, а Одеса належала до четвірки найбільших міст країни.
1865-го року Рішельєвській ліцей, заснований ще 1817-го, перетворили на Новоросійський університет в Одесі. Його завданням було готувати кадри не лише для «Новоросії», але й для російської експансії на Балкани. На протидію таким планам, 1875 року в Чернівцях заснували університет ім. Франца Йосифа: австрійці мали власні інтереси у балканських країнах. Одеса підтримувала й економічні відносини з Буковиною: в будівництві одесити широко застосовували буковинську деревину, яку з Карпат сплавляли на південь. Отримували в Південній Пальмірі й сільськогосподарську продукцію з Буковини та Галичини. Через Одеський порт до Західної Європи йшло зерно з Бессарабії, Поділля, Півдня України. Чимало сільгосппродукції перероблялося і в самому місті: промисловість тут розвивалася швидко. А в ХІХ ст. на території сучасної України виник новий промисловий район загальноімперського значення – Донецький.
Донбас і «Новоросія»
Слово «Донбас» виникло пізніше, ніж «Новоросія». Це скорочення виразу «Донецький бассейн» – йдеться про кам’яновугільний басейн. Вважається, що перше родовище кам’яного вугілля у тих місцях відкрите 1721 року на річці Кундрючій. Його почали використовувати як паливо, і видобуток вугілля розгорнувся в районі Бахмута. Добували примітивними методами й дуже мало. Значення кам’яного вугілля значно зросло лише тоді, коли воно почало широко використовуватися у промисловості і на транспорті. Розповсюдження парових машин, які працювали на вугіллі, стимулювало його видобуток і пошук нових родовищ. Широко застосовувалося кам’яне вугілля і в металургійній промисловості.
Упродовж 1864-1870 років геологи уважно досліджували територію басейну, створювали відповідні карти, за допомоги яких можна було розгортати видобуток вугілля. Перша шахта збудована 1895 року в Лисичанську, далі будівництво їх широко розгорнулося. Розвивалося тут і металургійне виробництво. Усе це відбувалося не на порожньому місці, а на землях, де здавна жили українські селяни й успішно займалися сільським господарством. Та на їхню землю прийшли нові господарі й край почав перетворюватися на індустріальний.
До Витоків: …Запорозькі козаки в XVI ст. заснували фортецю Кальміус, на базі якої виросло місто Павловськ. Туди переїхало чимало грецьких переселенців, і на їхнє прохання місто було перейменоване на Маріуполь. Ще від XVII ст. існувала в краї слобода Олександрівська, і недалеко від неї – хутір Овечий, заснований запорожцями. 1869 року на їхньому місці засноване робітниче селище Юзівка, назване так за прізвищем підприємця з Уельсу Дж. Юза, який збудував тут металургійний завод: Росія потребувала тоді багато рейок для нових залізниць. Згодом Юзівка перетворилася на головне місто Донбасу, якому 1924 року надали ім’я «Сталіно», а 1961-го його перейменували на Донецьк. Взагалі у тому краї населені пункти перейменовували часто: їхнє населення мінялося, а нові люди не відчували прив’язаності до старих назв. Формування добрих традицій було там ускладнене через певні об’єктивні фактори.
Промисловий розвиток потребував багато робочої сили, і на Донбас їхали ті, хто шукав роботу. Здебільшого потреба була в шахтарях, чорноробах, вантажниках, тобто фізично найважчих професіях, які не потребували освіти. Шахтарям доводилося працювати у темних й задушливих шахтах, довбаючи вугілля так званим «обушком». На шахтах ставалися обвали, вибухав газ – робота була дуже небезпечною. Щоби зняти сильну психологічну напругу, чимало шахтарів після зміни пило горілку – й алкоголізм підточував їхні організми. Професійні захворювання, важкі умови життя та праці були причиною невисокої тривалості життя гірників. А шахти потребували все нових і нових робітників.
Відтак на них часто брали людей без документів, навіть таких, що переховувалися від закону. У цьому середовищі цінувалися фізична сила, брутальність, уміння нав’язати свою волю іншим. До інтелігентності та доброї вихованості ставилися з презирством, авторитетом користувалися ті, хто вже відсидів у тюрмі чи відбув на каторзі. Таких називали «харцизяками», й на їхню честь на Донбасі виникло місто Харцизьк. Переважна більшість харцизів розмовляла примітивним варіантом російської мови, перенасиченим брутальною лайкою й непристойностями. Саме в такому середовищі формувалися ті, кого можна назвати «новоросами за національністю». Адже вони не належали до жодної культури – російської, української чи будь-якої іншої. Люди без минулого, сучасного і майбутнього, які живуть однією миттю, із надзвичайно примітивними інтересами.
Звісно, на Донбасі було багато й зовсім інших людей. Промисловість потребувала не лише чорноробів і кочегарів, а й інженерів, техніків, висококваліфікованих робітників. У краї відкривалися освітні заклади, створювалися бібліотеки, заклади культури. Ще 1878 року в Маріуполі створили російський драматичний театр, а в радянські часи на Донбасі відкрили вищі й середні спеціальні навчальні заклади. Серед них – політехнічний інститут і університет у Донецьку, металургійний інститут у Маріуполі та чимало інших спеціальних навчальних закладів. Викладання у них велося російською, а в період українізації – й українською мовами. Загалом 1926 року на Донбасі українці становили 61,6% населення, а росіяни – 24,6 %. Згодом питома вага росіян через масову смертність українського селянства у період Голодомору1932-1933 років, а також свідомого переселення вихідців з Росії на Донбас, значно зменшилась.
Майбутнього в «Новоросії» немає
Варто підкреслити, що за радянських часів назву «Новоросія» на Донбасі не використовували, її витягли з архівного пилу московські пропагандисти, коли почали готуватися до удару по Україні. Щоби вкорінити її у свідомість донеччан, почали всіляко фальсифікувати історію, вигадуючи міфи про «споконвічність» цієї назви, розповсюджуючи її на різні українські землі, та особливе місце серед них відводячи Донбасу. В цьому краї вдалося сформувати своєрідний регіональний патріотизм, ґрунтований на міфі про те, що «Донбас годує всю Україну», що на Донбасі сформувалася якась окрема спільність людей, які вимагають, щоби всі «почули Донбас», і нікому не дадуть «поставити Донбас на коліна».
Коли 2014 року розпочалася російська агресія проти України, пропагандистський міф про «Новоросію» не спрацював на переважній більшості територій, де агресори намагалися його використати. Лише в окремих районах Донецької та Луганської областей знайшлися охочі підтримати цей фантом. Та спроба об’єднати штучно створені Донецьку та Луганську «Народні республіки» в єдину «Новоросію» не дала очікуваного результату. І не дасть, адже територіальна цілісність України визнана міжнародно й Кремлю годі очікувати, що його «новоросійські» фантазії знайдуть справжню підтримку у світі. Як виникла колись ця штучна вигадка на нашій землі, так і відправиться вона на давно заслужений смітник історії.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
